Лист Віри Печорину – Лермонтов Михайло

Особливу значимість у романі здобувають жіночі образи. Давно затвердилася думка, що «усіх слабкіше змальовані особи жіночі», як відзначав ще Бєлінський. Але як би те не було, у системі персонажів вони грають дуже важливу роль. Адже «історія душі людської» розкривається в романі в одному із самих яскравих її проявів – у любові. І, може бути, саме тут помітніше всього виступають протиріччя натури Печорина.

Печорин жадає любові, він жагуче шукає її, «скажено женеться» за нею по світлу. Майже у всіх частинах роману сюжет заснований на черговій любовній історії Печорина або ж якимось образом пов’язаний з жінкою. Саме в любові Печорин намагається знайти те, що могло б примирити його з життям, але щораз його чекає нове розчарування. Хто винний у цьому?

Очевидно, насамперед сам Печорин. Адже його відношення до жінки й до любові досить своєрідно. «Я тільки задовольняв дивну потребу серця, з жадібністю поглинаючи їхнього почуття, їхня ніжність, їхні радості й страждання – і ніколи не міг насититися». У цих словах героя звучить нічим не прикритий егоїзм, і нехай від нього страждає й сам Печорин, але ще більше це стосується тих жінок, з якими його зв’язала життя. Майже завжди зустрічі з ним закінчуються для них трагічно – умирає Бэла, важко занедужує князівна Мері, перекинуть устояний спосіб життя дівчини з «Тамані» Ундини, страждання й горе принесла любов Печорина Вірі

Але є й інша причина, що криється в самих цих жінках, зустрінутих Печориным. Кожна з них, маючи свою індивідуальність, все – таки не може встояти перед напором особистості Печорина, стаючи, по суті, його рабою. «Ти знаєш, що я твоя раба: я ніколи не вміла тобі противитися», – говорить йому Віра

Сам Печорин відзначає, що «не любить жінок з характером», йому необхідно веліти іншими, завжди бути вище всіх – адже він щирий романтик. Але чи можливо при цьому сподіватися знайти справжню любов, ту, де не один, а обоє люблячих готові пожертвувати своїми інтересами, віддавати, а не брати? Може бути, занадто покірними й жертовними натурами виявилися ті, з ким звела життя Печорина?

У всякому разі, саме такі відносини зв’язували Віру й Печорина. Нам важко представити точно, як вони розвивалися, тому що в описі Віри автор часто використовує натяки, образ цей обкреслений неповно й так до кінця залишається неясним. Імовірно, тут почасти позначилося й те, що одним із прототипів цієї героїні була Варвара Лопухина, у заміжжі Бахметева. Є припущення, вона була єдиною справжньою любов’ю Лермонтова, пронесеної їм через все життя. Але доля розлучила їх, а ревнивий чоловік Вареньки категорично противився якому – небудь спілкуванню її Слермонтовым.

У тій ситуації, що рисується в романі, дійсно є окремі риси цієї історії. Але головне, мабуть, у тім, що Віра – єдина жінка, що по – справжньому дорога Печорину; вона єдина, хто зумів розібратися й зрозуміти його складний і суперечливий характер. «За що вона мене так любить, право, не знаю! – записує Печорин у своєму щоденнику. – Тим більше, що це одна жінка, що мене зрозуміла зовсім, з усіма моїми дрібними слабостями, дурними страстями». Саме про цьому й свідчить її прощальний лист, отриманий Печориным після його повернення сдуэли.

Насамперед у цьому листі звучить підтвердження того, що Печорин має якусь особливу владу над жінками, і Віра, як і інші, скорилася йому. «Моє слабке серце скорилося знову знайомому голосу», – пише вона

Віра визнає, що любов Печорина до неї егоїстична: «Ти любив мене як власність, як джерело радостей, тривог і сумів, що перемінялися взаємно, без яких життя нудне й одноманітна». Це абсолютно вірне зауваження, адже саме нудьга змушує Печорина постійно гнатися за всі новими й новими враженнями, шукати нову любов і знову разочаровываться: «Ніхто не вміє так постійно хотіти бути улюбленим».

Віра права й у тім, що, незважаючи на це, Печорин нещасливо: «Ніхто не може бути так істинно нещасливий, як ти, тому що ніхто стільки не намагається запевнити себе в противному». Але дарма очікувати, що йому доступне розуміння жертовної любові: він приймає її як належне, але сам не здатний на таке ж відповідне почуття

Чому ж Віра, як і інші жінки, так любить його, чим він назавжди скорив її серце? Намагаючись розібратися в цьому, вона дає абсолютно точний портрет героя. «У твоїй природі є щось особливе, тобі один властиве», – відзначає вона. Але це зовсім не означає, що Печорин краще інших. У цьому Віра дуже близька авторській характеристиці «героя часу», даної в передмові до роману: «це портрет, складена з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку».

Віра прямо зв’язує з Печориным поняття зла: «Ні в кому зло не буває так привабливо», – говорить вона. Її слова буквально повторює сам Печорин у своїх міркуваннях про любов Віри до нього: «Невже зло так привабливо?».

Думка, на перший погляд, що виглядає парадоксально: зло звичайно не сприймається як щось привабливе. Але в Лермонтова була своя особлива позиція стосовно сил зла: без них неможливе розвиток життя, її вдосконалювання, у них не тільки дух руйнування, але й спрага творення

Недарма в його поезії таке важливе місце займає образ Демона, причому не стільки озлобленого («зло знудило йому»), скільки самотньої й страждаючої, шукаючої любові, що йому так і не дано знайти ніколи. Очевидно, що Печорин носить у собі риси цього незвичайного лермонтовского Демона, не говорячи про те, що сюжет «Бэлы» багато в чому повторює історію романтичної поеми «Демон». Сам герой роману бачить у собі того, хто несе зло навколишньої й спокійно сприймає це, але все – таки намагається знайти добро й красу, які гинуть при зіткненні сним.

Імовірно, особлива привабливість зла в Печорине зв’язана саме з такою паралеллю між героями роману й поеми. Демон гордий і прекрасний, і Тамара покоряється йому, почувши тільки його голос. А от як пише про Печорине Віра, відзначаючи, що в ньому є «щось горде й таємниче»: «У твоєму голосі, що б ти не говорив, є влада непереможна».

Цю владу почувають не тільки жінки, перед Печориным змушені відступати й всі інші герої роману. Він, як Титан серед людей, піднімається над всіма, але при цьому залишається абсолютно самотній. Така доля сильної особистості, не здатної вступати в гармонічні відносини слюдьми.

Кінець листа Віри – розповідь про сварку із чоловіком і причина її термінового від’їзду. Але й тут головне – тривога й хвилювання за кохану людину, стільки страждань їй що принесли. Вона, не зумівши впоратися з почуттями, коли довідалася про сварку Печорина із Грушницким, видала себе чоловікові. «Я загинула, – але що за нестаток?» – пише вона. Всі її помисли тільки про Печорине: «Ти живий, ти не можеш умерти!» Яке самозречення, яка глибока любов і біль у її прощальних словах: «Якщо б я могла бути впевнена, що ти завжди мене будеш пам’ятати, – не говорю вуж любити, – ні, тільки пам’ятати…» Вона, для нього «потерявшая все на світі», що приніс йому стільки жертв, вимагає лише однієї: пам’ятати її й не женитися на Мерь

Як можна не відгукнутися на таке почуття? Правда, Печорин, одержавши листа, у перший момент у розпачі кидається за Вірою, кінь під ним падає, і герой плаче, «гірко, не намагаючись утримувати сліз і ридань». Але от порив пройшов, емоції затихли і їхнє місце займає тверезий аналіз: «Мені, однак, приємно, що я можу плакати!» Так його думки знову повернулися до самого себе, і виявилося, що навіть Віра йому не потрібна

Безумовно, доля Віри сумна, але вона зберегла головне – любов. Печорина, звичайно, жаль, але трагізм його положення, як мені здається, багато в чому зв’язаний саме з тим, що він уміє любити тільки себе