Зображення російського національного характеру у творах Миколи Лєскова – Лєсков Микола

Проблема російського національного характеру була однієї з головних для літератури 1880 – х років, тісно пов’язаної з діяльністю разночинных революціонерів, а пізніше народників. Приділяв їй увага й Лєсков

Розкриття сутності характеру російської людини знаходимо в багатьох його добутках: у повісті “Зачарований мандрівник”, у романі “Соборяне”, у розповідях “Лівша”, “Залізна воля”, “Відбитий ангел”, “Грабіж”, “Войовниця” і інших. Лісочків вносив у рішення проблеми несподівані й для багатьох критиків і читачів небажані акценти

Такий і розповідь Лєскова “Леді Макбет Мценского повіту”, що яскраво демонструє вміння письменника бути ідейно й творчо незалежним від вимог і очікувань самих передових сил часу

Написаний в 1864 році розповідь має підзаголовок “Очepк”. Але йому не слід довіряти буквально. Звичайно, розповідь Лєскова опирається на певні життєві факти, але таке позначення жанру виражало скоріше эстетическую позицію письменника: Лєсков протиставляв поетичному вимислу сучасних письменників, вимислу, що часто тенденційно спотворював правду життя, нарисову, газетно – публіцистичну точність своїх життєвих спостережень

Назва розповіді, до речі, досить ємне за змістом, виводить безпосередньо на проблему російського національного характеру, мценская купчиха Катерина Ізмайлова – один з вічних типів світової літератури – кривава й честолюбна лиходійка, що властолюбство привело по щаблях із трупів до сяйва корони, а потім безжалісно скинуло в безодню божевілля

Є в розповіді й полемічний аспект. Образ Катерины Ізмайловій сперечається з образом Катерины Кабановой з “Грози” Островського. На початку розповіді повідомляється непомітна, але істотна деталь: якщо Катерина Островського до заміжжя була такою ж багатою купецькою дочкою, як і її чоловік, те лесковская “леді” узята в Измайловскую родину з бідності, можливо, і не з купецтва, а з міщанства або селянства. Тобто героїня Лєскова – ще більша простолюдинка й демократка, чим в Островського

А далі йде те ж, що й в Островського: шлюб не по любові, нудьга й неробство, докори свекра й чоловіка, що “неродица” (дітей немає), і, нарешті, перша й фатальна любов. Із серцевим обранцем лесковской Катерине повезло набагато менше, ніж Катерине Кабановой з Борисом: мужний прикажчик Сергій – вульгарна й корислива людина, хам і негідник

А далі розвертається кривава драма. Заради з’єднання з улюбленим і зведення його в купецьке достоїнство – льодові душу своїми подробицями вбивства (свекра, чоловіка, малолітнього племінника – законного спадкоємця измайловского багатства), суд, подорож по етапі в Сибір, зрада Сергія, убивство суперниці й самогубство у волзькі хвилях

Чому ж подібна із драмою Островського суспільно – побутова ситуація розв’язалася в Лєскова настільки диким образом? У натурі Катерины Ізмайловій відсутній, насамперед, поезія калиновской Катерины, і в очі б’є вульгарність. Вона натура теж досить цільна й рішуча, але в ній немає любові, і, саме головне, не вірить мценская “леді” у бога. Характернейшая деталь: перед самогубством “хоче пригадати молитву й ворушить губами, а губи її шепотять” вульгарну й страшну пісню

Поезія релігійної віри й твердість християнської моралі піднесли Катерину Островського на висоту національної трагедії, і тому її неосвіченість, нерозвиненість інтелектуальна (можна сказати, темрява), можливо, навіть неграмотність не відчувається нами як недолік. Катерина Кабанова виявляється носієм нехай патріархальної, але теж культури

Лєсков у своїй розповіді увесь час підкреслює богооставленность зображеного їм миру. Він цитує слова дружини біблійного Іова: “Прокляни день свого народження й умри”, а потім виголошує безнадійний чи те вирок, чи те діагноз російській людині: “Хто не хоче вслухатися в ці слова, кого думка про смерть і в цьому сумному положенні не лестить, а лякає, тому треба намагатися заглушити ці виючі голоси чим – небудь ще більше їх потворним. Це прекрасно розуміє проста людина: він спускає іноді на волю свою звірину простоту, починає дуріти, знущатися із себе, над людьми, над почуттям. Не дуже ніжний і без того, він стає зол сугубо”. Причому, цей уривок – єдиний у розповіді, де автор відкрито втручається в текст, що відрізняється в іншому об’єктивною манерою оповідання

Сучасна письменникові революційно – демократична критика, зі сподіванням і розчуленням смотревшая на цю просту людину, що кликала до сокири Русь, цих от простих людей, – не побажала помітити розповідь Лєскова, надрукована в журналі “Епоха” братів Ф. і М. Достоєвських. Розповідь одержала безпрецедентно широку популярність уже в радянських читачів, ставши поряд з “Лівшею” найбільше часто перевидаваним твором Лєскова

У Пушкіна є рядка: “Тьми низьких істин мені дорожче/ Нас обман, що піднімає,”, тобто поетичний вимисел. Так і два Катерины двох росіяни класиків. Сила поетичного вимислу Островського діє на душу, згадаємо Добролюбова, освежающе й ободряюще. Лісочків піднімає “низьку істину” про тьму (в іншому змісті) душі росіянці простолюдинки

Розповідь Лєскова повчальний, вона змушує нас задуматися насамперед над собою: хто ж ми такі. Лєскова завжди відрізняло вміння у всім іти “проти плинів”, як назвав пізнішу книгу про нього біограф. Тому – Те й доля письменника зложилася так, як зложилася…

Мова творів Лєскова неймовірно багатий, неповторний – тим більше вражає, що цей письменник був “прилічений” до класиків лише в другій половині ХХ сторіччя