Протиріччя теорії Раскольникова (по романі Федора Достоєвського «Злочин і покарання») – Достоєвський Федір

Герой роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» – бідний студент Родіон Розкольників, змушений зводити кінці з кінцями й тому ненавидить сильних миру цього за те, що вони зневажають слабких людей і принижують їхнє достоїнство. Розкольників дуже чуйно сприймає чуже горе, намагається як’те допомогти біднякам, але разом з тим розуміє, що змінити що’або не в нього силах

У його страждаючому й змученому мозку народжує теорія, відповідно до якої всі люди розділяються на «звичайних» і «незвичайних». Звичайні люди повинні жити в слухняності й не мають прав переступати закону. «Незвичайний» людина сам має право дозволити своїй совісті переметнути через перешкоди, через людські життя в тім тільки випадку, якщо того зажадає виконання його ідеї, що може виявитися рятівної для всього людства. Він уважав, що «незвичайні» люди породжені для того, щоб сказати нове слово, щоб зробити мир іншим, можливо, кращим, чим він є зараз. Але якщо на шляху таких людей коштують перешкоди у вигляді людських життів, те цими життями можна запросто пожертвувати для досягнення своєї мети, тому що це життя «звичайних» людей, «тварин тремтячих», які не здатні ні на що

Люди, які здатні сказати що’нибудь нове, повинні по природі своєї бути неодмінно злочинцями. Інакше їм «важко було б вийти з колії, а залишатися в колії вони, звичайно, не можуть погодитися знову’таки по природі своєї».

Розкольників починає проповідувати свою теорію, намагається жити по ній, і хоче зрозуміти, до якої ж категорії людей ставиться він сам. Для цього він іде на злочин, але після нього його долають борошна совісті, і він розуміє, що його теорія не так досконала, що в ній є протиріччя

Відповідно до своєї теорії Розкольників хоче діяти за принципом «усе дозволено», але в той же час у ньому живе вогонь жертовної любові до людей. Виходить дивовижне й трагічне для героя протиріччя: теорія, що сповідає Розкольників, змучений чужими й своїми стражданнями, що ненавидить «хазяїв життя», зближає його з негідником Лужиным і лиходієм Свидригайловым. Адже й ці два суперечливих і складних характери вважають, що людині, що володіє силоміць і владою, «усе дозволено». «Ми одного поля ягоди…» – говорить Свидригайлов Раскольникову. І Родіон розуміє, що це так, тому що вони обоє, хоча по різних мотивах, «переступили через кров».

Протиріччя теорії Раскольникова підсилюється й тому, що ця теорія повинна була вивести його з тупика, а завела його в самий безвихідний із всіх можливих тупиків. Герой усвідомить це, тому страждає й мучається, після вбивства він відчув повний розрив з миром людей: він не може перебувати поруч із улюбленою матір’ю й сестрою, не радується природі, не може нормально спілкуватися із Сонею й Разумихиным.

Борошна совісті, що леденить душу страх, що переслідує Раскольникова на кожному кроці, думки про те, що він не Наполеон, а «тварина тремтяча», «воша», свідомість безглуздості зробленого злодіяння – все це нестерпним гнітом лягає на душу Раскольникова. Він розуміє неспроможність своєї теорії «сильної людини», бачить її протиріччя, вона не витримала перевірки реальним життям, у якій любить людей, названих відповідно до його теорії «тваринами тремтячими». Герой терпить крах, як усяка людина, що зв’язала себе з помилковою ідеєю. І в цьому є трагедія Раскольникова.

Наприкінці роману Розкольників розуміє, що «надлюдиною» можна бути тільки в тому випадку, якщо не випробовуєш таких людських почуттів, як страждання, борошна совісті, любов до оточуючим тебе людям. Але такі «незвичайні» люди стають простими негідниками й закінчують своє життя подібно Свидригайлову. Розкольників не міг піти по такому шляху, тому він повністю покаявся й відмовився від своєї невірної теорії, що віддалила його від суспільства й людей