Двійники Раскольникова в романі Достоєвського “Злочин і покарання” – Достоєвський Федір

Достоєвського по його власному визнанню, хвилювала доля “дев’яти десятих людства”, морально принижених, соціально знедолених в умовах сучасного йому буржуазного суспільства

Більшість дослідників, серед яких М. Бахтин, відзначали, що в центрі кожного з романів Достоєвського, становлячи його композиційну основу, перебуває життя ідеї й персонаж – носій цієї ідеї. Так, у центрі роману “Злочин і покарання” – Розкольників і його “наполеонівська” теорія про розподіл людей на два розряди й про право сильної особистості на зневагу законами, юридичними й етичними, для досягнення своєї мети. Письменник показує нам зародження цієї ідеї у свідомості персонажа, її здійснення, поступове изживание й остаточна катастрофа. Тому вся система образів роману будується так, щоб всебічно обрисувати раскольниковскую думка, показати її не тільки у відверненому виді, але й, так сказати, у практичному переломленні й у той же час переконати читача в її неспроможності. Внаслідок цього центральні персонажі роману цікаві нам не тільки самі по собі, але й у їхній безумовній співвіднесеності з Раскольниковым – саме як із втіленим існуванням ідеї. Розкольників є в цьому змісті як би загальним знаменником для всіх персонажів. Природний композиційний прийом при такому задумі – створення духовних двійників і антиподів головного героя, покликаних показати гибельность теорії – показати як читачеві, так і самому героєві

Роман “Злочин і покарання”, як і вся творчість Ф. М. Достоєвського, є грізним попередженням про ту страшну небезпеку, що несе із собою здійснення ідеї Раскольникова стати вище миру й назавжди “зламати те, що треба”.

Кров “по совісті” (“усе дозволено” – продовжує “нове слово” Раскольникова Іван Карамазов) приводить до “відокремлення”, нічим егоїзму, що насичується не, і насильству, що служить засобом твердження своєї “одиничності”. І, нарешті, до загальної катастрофи й загибелі миру (згадаємо останній сон Раскольникова).

Такий підсумок бачить Достоєвський. Але по – іншому думає сам головний герой, адже для нього подібний бунт – єдиний засіб протистояти злу й несправедливості цього миру. У цьому полягає і його самообман. Він сам переконав себе в шляхетності своєї ідеї, сам зробив її мірилом усього існуючого. Тим більше й покараний Розкольників, коли бачить всю непридатність своєї ідеї, порівнюючи себе з “твариною тремтячої” і знаходячи свою провину в тім, що не переступив, на тій стороні залишився. Але ким би він був, якби вистачило сили переступити?

На це питання Достоєвський відповідає, показуючи нам двійників Раскольникова.

Аркадій Іванович Свидригайлов, поміщик – удівець, як затверджують деякі, що отруїв свою дружину, сам говорить: “Ми одного поля ягоди”. Увесь час Раскольникова щось притягає до нього, щось він хоче побачити у Свидригайлове, не усвідомлюючи, що той – “окремий випадок” його ідеї. У Свидригайлове Раскольникова обурюють і вражають неприкритий цинізм, та низькість, з якої він розповідає про жертв своєї хтивості. ” Шиллер – Те, Шиллер – то наш, Шиллер – Те! – викликує Свидригайлов. – Розумію, які у вас питання в ході: моральні чи що? питання людини й громадянина? А ви їх побоку: навіщо вони вам тепер – те? Потім, що ви ще громадянин і людина? А коли так, так і сунутися не треба було: нема чого не за свою справу братися!”

Це стало ясно й самому Раскольникову, тому й не зміг він “переступити”, “убив, але не переступив”, адже він усе ще “громадянин і людина”.

А Свидригайлов переступив, позбавив себе від “питань людини й громадянина” і тепер для задоволення своєї хтивості губить дівчинку, отруює Марфу Петрівну, замишляє насильство над Дуней.

Свидригайлов визнає ідею Раскольникова своєї, звільняє неї від непотрібного, на його погляд, романтизму: “Одиничне лиходійство дозволене, коли мету гарна”. Але звільнення себе від докорів совісті не проходить безвісти; як показує Достоєвський, його результат – спочатку духовна, а потім і фізична смерть

Морально спустошеному Свидригайлову залишається тільки закінчити життя самогубством, а Розкольників залишається жити, незважаючи на те що в ту ніч він теж був на грані самознищення. Свидригайлов говорить: “Возлюби раніше всіх одного себе, тому що геть усе на особистому інтересі засноване”. Раскольникова обурює така точка зору (“Виходить і людей різати можна?”), він уважає її егоїстичн і бездушної, хоча й не підозрює що це суть його ідеї

Лужин – самий ненависний Достоєвському персонаж. Живучи в провінції, він починає збирати гроші, сподіваючись перебратися в Петербург і зайняти своє місце у вищому суспільстві. Він напівутворений, навіть не дуже грамотний, але при цьому кляузник. Він переїжджає в Петербург, щоб зайнятися адвокатурами, що обіцяла жирні шматки. Петро Петрович з’являється як похмура й зарозуміла особистість. Йому сорок п’ять років. Він манірний, ставний, з обережною й буркотливою фізіономією людин. Лужин – людина діловий, розважливий, практичний, марнолюбний, служить відразу у двох місцях, почуває себе забезпеченим. Рівність він розумів по – своєму, він хотів стати рівним з більше сильними. Людей, яких він випередив на життєвому шляху, він нехтував, хотів над ними панувати, хотів показати їм вага своїх ударів. Його тішило почуття хижацької самозадоволеності, торжество переможця, що зштовхнув іншого долілиць, на дно, щоб зайняти його місце. Лужин “поклав взяти дівчину чесну, але без приданого”, тому “дружина повинна вважати свого чоловіка благодійником”. Розум у Лужина практично раціоналістичний, копеечно – расчетливый. Але Лужин коштує на початку процесу, він підленький і небридливий морально, сіяє плітки. Він не розуміє ні безкорисливої чесності, ні шляхетності. Викритий і вигнаний Дуней, він думає, що може усе ще поправити грошима. Помилку свою він бачить у тім, що не давав грошей Дуне і її матері. Розум Лужина весь пішов у власність, у збивання капіталів, у делание кар’єри. Вискочка, він по – своєму ламав старе патріархальне життя, зараховував себе до нових людей. Лужин позбавлений совісті. Він переконаний, що всі такі, як він. Лужин тягся до молодого покоління, тому що припускав у ньому силу, він страхувався, міняв шкіру й ставав ліберальним. З руху 60 – х років він витяг урок: збагачуйтеся. Лужин не має нічого загального із шуканнями нової правди й новой справедливості

Почуття людини й громадянина, невтрачена гуманність і потреба покаяння, що відрізняють його від порожнього Лужина й незначного Лебезятникова, що знімає накип сучасних ідей, рятує Раскольникова від щиросердечного спустошення

Саме життя дощенту розбиває, спростовує його нелюдську ідею “тварини тремтячої” і “право имеющего”. Так, він покараний, але в цьому покаранні – його порятунок

Спростовуючи доводи своїх двійників, він дійшов, нарешті, до спростування своєї теорії й, що рятується любов’ю й жалем Соні, будемо сподіватися, знайде шляхи й засоби щирого служіння людям – адже він був і залишився “людиною й громадянином”. І, пройшовши через нелюдські борошна й випробування, загартувався й придбав досить мужності, щоб бути борцем за щастя людей

Духовними двійниками Раскольникова є Лужин і Свидригайлов. Роль першого – інтелектуальне зниження ідеї Раскольникова, таке зниження, що виявиться морально нестерпним для героя. Роль другого – переконати читача в тім, що ідея Раскольникова веде до духовного тупика, до духовної смерті особистості

На мій погляд, за допомогою образів Лужина й Свидригайлова автор показав, до чого може привести нелюдська теорія. Письменник затверджував, що щастя неможливо побудувати на нещастя інших, тим більше на злочині, що людина – це, у першу чергу, особистість, а не “тварина тремтяча”. В образі Раскольникова Достоєвський стратить заперечення самоцінності людини й показує, що будь – яка людина, у тому числі й неприємна нам баба – процентщица, священний і недоторканний, і щодо цього всі люди рівні між собою