Ліричний герой у добутках Н. А. Некрасова

Іди у вогонь за честь Вітчизни, За з любов…

Н. А. Некрасов

Микола Олексійович Некрасов – це ціла епоха в російській літературі. Більше того, російська культура й громадське життя другої половини XIX століття не можуть бути зрозумілі без його творчості. “Не принижуючи ні на хвилину, – писав А. В. Луначарський, – ні великих вівтарів Пушкіна й Лермонтова, ні більше скромних, але прекрасних пам’ятників Тютчева, Фета й інших, ми завжди говоримо: немає в російській літературі такої людини, перед яким з любов’ю й благоговінням відмінювалися б нижче, ніж перед пам’яттю Некрасова”. Час, коли він, що надихає своєю мужньою й жалісливою музою, обрав для себе шлях поета, було жорстоким до простих людей: що ні доля, то трагедія. І, здавалося б, що при поголовній безграмотності, безпросвітній бідності й затурканості народу голос поета загубиться, не буде почутий. Але цього не трапилися: вірші передавали з вуст у вуста. Джерелом поезії Некрасова було саме життя. А в житті протиборствують добро й зло, переплітаються героїчне, піднесене й буденне, повсякденне, поетичне й прозаїчне. Все це визначає характер ліричного героя, проблему його морального вибору. Ліричному героєві властиві недоліки, він може робити помилки, але все це згладжується осудом зла, усвідомленням провини, щирим каяттям.

З особою силою пролунав вірш Н. А. Некрасова “Поет і громадянин”, надруковане в журналі “Сучасник” в 1856 році, що викликало “несподіваний землетрус”. У ньому затверджується соціальна значимість поезії, її активна участь у житті, визначається роль поета-громадянина, суспільного діяча:

Сила цього добутку полягає, з одного боку, у високих ідеях, думках і почуттях громадянина – патріота, борця, з іншого боку – у розкритті згубності для людини, громадянина й поета відступу від боргу, від служіння батьківщині, народу. У своїй ліриці Некрасов розкрив нове сприйняття миру. Він переборов прекраснодушний абстрактний гуманізм, властивий його сучасникам. “Те серце не навчиться любити, що утомилося ненавидіти – писав Некрасов. Поетові чужо пасивне споглядання життя, воно не йде від її, а, навпаки, енергійно бореться за її перебудову, викриває тих, хто заважає щастю народу.

У вірші “Елегія” поет передає саме задушевне, глибоко особисте співчуття народу в його гіркій частці, серцеве заспокоєння поетові може дати тільки свідомість того, що він служить народу. Тут він шукає відповіді на “таємні води-роси”, які киплять у його розумі: чи стала селян-скель жнива, чи внесла воля “зміну в народні долі, у наспіви сільських дівши”? Ці риторичні питання свідчать про глибоке знання поетом життя народу. Як щирий патріот, він, прекрасно знаючи життя селянства, бачив у народі справжню силу й вірив у його здатність обновити Росію:

Вічним прикладом служіння Вітчизні були й будуть такі борці, як Н. А. Добролюбов (”Пам’яті Добролюбова”), Т. Г. Шевченко (”На смерть Шевченко”), В. Г. Бєлінський (”Пам’яті Бєлінського”). Ці люди повні “гніву й суму”, готові “умерти за інших”, вони, як щирі світочі життя, здатні любити Батьківщину, як наречену, нести Вітчизні “світлий рай”. Ідеалом людини нової епохи став для Некрасова Добролюбов. У його вигляді поет насамперед виділяє підпорядкування особистого життя високим суспільним цілям, інтересам народу, готовність до самопожертви:

Некрасов захоплюється його духовною чистотою, революційним патріотизмом, вірою у високий ідеал. Все це сполучається в образі Добролюбова з розумом, прозорливістю:

Поет виріс у кріпосному селу, де “щось всіх давило, тут у малому й великому тужливо серці нило”. З болем згадує він про свою матір з її “гордою, завзятою й прекрасною душею”, що була “навіки віддана похмурому невігласові… і жереб свій несла в мовчанні раби”. Це про неї писав поет:

Лірика Н, А. Некрасова – це лірика дії. Їй далекі пасивність, споглядальність, недомовленість. Центральне місце в ній займає народ у своєму прагненні на щастя, красі, справедливості. До кінця своїх днів Некрасов був упевнений у тім, що “тільки той себе переживе”,

Напевно, тому, коли Ф. М. Достоєвський на похоронах Н. А. Некрасова сказав, що поет “повинен прямо встати слідом за Пушкіним і Лермонтовим”, молоді голоси викрикнули з юрби: “Вище!”