Печорин і контрабандисти – лермонтов Михайло

Глава «Тамань» увійшла в «Журнал Печорина». Відновлюючи хронологічну послідовність подій з життя Печорина, варто починати читання роману «Герой нашого часу» з повісті «Тамань», де Печорин розповідає про випадок, що з ним відбувся, коли він уперше приїхав з Петербурга на Кавказ. Потім треба повість «Князівна Мері», де Печорин розповідає про події, у яких він брав участь, приїхавши на води в Пятигорск. Потім повість «Бэла», події якої відбуваються в міцності, куди Печорин був засланий за дуель із Грушницким. З міцності Печорин їхав на якийсь час у козачу станицю й був свідком історії з офіцером Byличем, описаної в новелі «Фаталіст». Потім проходить п’ять років. Печорин, вийшовши у відставку, живе в Петербурзі й, знову занудившись, їде в Персію. По шляху він зустрічається з Максимом Максимычем. Їхня зустріч описана в розповіді «Максим Максимыч». З короткої передмови до «Журналу Печорина» ми довідаємося, що, вертаючись із Персії, Печорин умер. Лермонтов відступив від такої хронології й побудував композицію роману таким чином, що спочатку ми довідаємося про Печорине з розповідей про нього Максима Максимыча й проїзного офіцера, а потім вуж із щоденника «Журнал Печорина». У такий спосіб характер Печорина розкривається в різних ситуаціях, у зіткненні з іншими персонажами роману. І щораз відкривається якась нова грань складної й багатої натури Печорина.

«Тамань» – третя один по одному повість. Своєю проблематикою й характером оточення героя як би продовжує «Бэлу» і являє собою запис про епізод з минулого. Розповідь ведеться від першої особи (Печорина). Описуючи епізод з життя контрабандистів, Печорин про свої думки й переживання нічого не говорить. Увага його зосереджена на показі самих подій, їхніх учасників, обстановки. Створити таємничий і романтичний настрій повести допомагає пейзаж. З дивною майстерністю Лермонтов описує неспокійне море, місяць, хмари. «Беріг обривом спускався до моря майже в самих стін її, а внизу з безперервним рокотом плескалися темно – сині хвилі. Місяць тихо дивився на неспокійну, але покірну їй стихію, і я міг розрізнити при світлі її, далеко від берега, два кораблі», – пише Печорин. Довкола нього обстановка таємничості й невідомості. Ніч, очеретяний дах і білі стіни нового житла, зустріч зі сліпим хлопчиком – все це настільки вражає уяву Печорина, що він довго не може заснути на новому місці. Багато чого в поводженні хлопчика здається незрозуміл і загадковим: як сліпий так легко спускається по вузькій крутій стежці, як він почуває погляд людини. Неприємне враження на Печорина робить його ледь примітна посмішка. Цікавість Печорина підстьобують і дії хлопчика. Один, серед ночі, з якимось вузлом, він спускається до моря. Печорин став спостерігати за ним, сховавшись за выдавшеюся скалою. Він побачив, як до нього підійшла біла жіноча фігура й заговорила з ним. З розмови стало зрозуміло, що вони чекають Янко, що повинен приплисти на човні по бурхливому морю, минаючи берегових сторожів. Він доставив на човні якийсь вантаж. Взявши кожного по вузлі, вони пустилися по березі й зникли з виду

Що за люди живуть на березі? Які загадки таїть їхнє незвичайне поводження? Ці питання не дають спокою Печорину, і він сміло вторгається в незвідане, сміло кидається назустріч небезпеки. Печорин знайомиться з бабою і її дочкою. Почувши пісню, Печорин підняв очі й на покрівлі даху побачив дівчину в смугастому платті, з розпущеними косами, справжню русалку. Згодом він прозвав її Ундиною. Вона була незвичайно гарна собою: «Незвичайна гнучкість стана, особливе, їй тільки властиве нахилення голови, довгі русяві волосся, якийсь золотавий відлив її злегка засмаглої шкіри на шиї й плечах і особливо правильний ніс – все це було для мене обворожливо». Заговоривши із цією дівчиною, Печорин розповів про нічну сцену на березі, свідком якої він став, і пригрозив донести про усім комендантові. Це була більша необережність із його боку, і він незабаром покаявся. Поетична дівчина – «ундина», «справжня русалка» – підступно заманює Печорина в пастку, натякаючи на любов: «Вона підхопилася, оповила руками мою шию, і вологий, вогненний поцілунок пролунав на губах моїх. В очах стемніло, голова запаморочилася, я стис неї в моїх обіймах з усією силою юнацької пристрасті…» Ундина призначила Печорину побачення вночі на березі. Забувши про обережність, Печорин сідає в човен. Відпливши від берега на деяку відстань, дівчина обійняла Печорина, отстегнула пістолет і викинула за борт. Печорин зрозумів, що може загинути, тому що не вмів плавати. Це додало йому сили, і нетривала сутичка закінчилася тим, що він скинув неї у хвилі. Надія на любов виявилася обманутої, побачення скінчилося лютою боротьбою за життя. Все це викликає гнів Печорина, потерпілого через свою наївність і довірливість. Але, незважаючи ні на що, йому вдалося розкрити таємницю «мирних контрабандистів». Це приносить героєві розчарування: «И навіщо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий у гладке джерело, я стривожив їхній спокій і, як камінь, тільки – но сам не пішов до дна». Повернувшись, Печорин виявляє, що в мішку сліпої відніс на берег його речі – скриньку, шашку зі срібною оправою, дагестанський кинджал – подарунок друга. « чиНе смішно було б скаржитися начальству, що сліпий хлопчик мене обкрав, а вісімнадцятирічна дівчина мало – мало не утопила?» Ранком Печорин їде Вгеленджик.

Печорин розуміє, що зробив помилку, вторгшись у життя цих людей, і винить себе за вторгнення в їхнє коло, що порушило життя. Їдуть Янко й дівчина, залишаючи хлопчика й бабу без засобів до життя. Печорин зізнається: «Що сталося з бабою й з бідним сліпим – не знаю. Та і яка справа мені до радостей і нещасть людських, мені, що мандрує офіцерові, так ще з подорожньої по казенній потребі».

«Тамань» вражає майстерним зображенням характерів героїв. Образ дівчини – контрабандистки істинно романтичен. Для цієї дівчини характерна вигадлива мінливість настрою, «швидкі переходи від найбільшого занепокоєння до повної нерухомості». Її мови загадкові й за формою близькі до народних прислів’їв і приказок; її пісні, що нагадують народні, говорять про її прагнення до буйної волі. У ній багато життєвих сил, сміливості, рішучості, поезії «дикої волі». Багата, своєрідна натура, повна таємничості, вона як би самою природою створена для вільного, повної ризику життя, що вона веде. Не менш колоритний образ контрабандиста Янко, виписаний скупими, але яскравими штрихами. Він рішучий і безстрашний, не боїться бури. Довідавшись про грозящей нього небезпеки, він залишає рідні місця, щоб шукати промисел в іншому місці: «…а мені скрізь дорога, де тільки вітер дме й море шумить!» Але в той же час Янко проявляє жорстокість і скнарість, залишаючи сліпого хлопчика на березі з декількома монетами. Особистість Печорина доповнюється такими якостями, які проявляються в мінути небезпеки: це сміливість, рішучість, готовність іти назустріч ризику, сила волі

Наприкінці повести Печорин удивляється в біле вітрило, що миготів між темних хвиль при світлі місяця. Цей символічний образ нагадує про одному із самих дивних по красі й найглибших по думці лермонтовских віршів – «Біліє вітрило самотній…». Такий же заколотної, неспокійної було життя головного героя – Печорина.