Повний зміст На куличках Замятін Е. И. 1/5

Повість

1. Божий позіх.Є у всякої людини таке, у чому він весь, відразу, чим з тисячі його відрізниш. І так само в Андрія Иваныча – чоло: широчінь і розмах степової. А поруч ніс – російська курнофеечка, біляві вусики, піхотні погони. Затворів його Господь Бог, розмахнувся: чоло. А потім позіхнув, чогось скушно стало – і який – як, тяп – ляп, скінчив: зійде. Так і пішов Андрій Иваныч із Божим позіхом жити.Здумав минулим улітку Андрій Иваныч – в академію готуватися. Чи жарт сказати: на сімдесят рублів одних книг накупив. Просидів над книгами все літо – і трапилося в серпні на Гофманский концерт потрапити. Господи Боже мій: сила яка. Куди вже там академією займатися: ясна справа – бути Андрію Иванычу Гофманом. Недарма ж усе в полицю говорили: так Андрій Иваныч грає Шопеновский похоронний марш – без сліз слухати не можна.Під диван всі книги академічні, взяв учительку, засів Андрій Иваныч за рояль: навесні в консерваторію поїде.А вчителька – світловолоса, і якісь у їй особливі парфуми. Вийшло: зовсім не музикою займався з нею Андрій Иваныч всю зиму. І пішла консерваторія порохом.Що ж, так тепер і прокисати Андрію Иванычу субалтерном у Тамбові якімсь? Ну, уже це пустуєш: хто – хто, а Андрій Иваныч не здасться. Головне – усе спочатку почати, все старе – до чорту, закотитися куди – небудь на край світла. І тоді – любов сама справжня, і якусь книгу написати – і здолати увесь світ…Отож і потрапив Андрій Иваныч служити – на край світла, до чортів на кулички. Лежить тепер на дивані – і чортихається. Так як же, їй Богові: третій день приїхав – і третій день від туману не продыхнуть. Так адже який туман – те: острах забирає. Густий, кошлатий, як хмільна дрімота – каламуть у голові – притчится якась безглузда нелюдь – і заснути страшно: закрутить нелюдь.Хоч якого – небудь людського голосу схотілося – навождение звалити. Кликнув Андрій Иваныч денщика. – Агов, Непротошнов, на хвилинку!Як очманілий, влетів денщик і влип у притолку. – Скушно у вас, Непротошнов: туман – те, а? – Н – Не можу знати, ваше – бродие…"Фу ти, Господи: які очі риб’ячі. Але можна ж його чим – небудь"… – Ну що, Непротошнов, через рік додому, а? – Так нудно, ваше – бродие. – Дружина – Тобто в тебе? – Так нудно, ваше – бродие. – Мабуть, по ній скучив? Скучив, говорю, а?Щось тускло мигнуло в Непротошнове. – Як оная, є конкурент мого життя, дружина – те… те я… і потух, спохватився, витягнувся Непротошнов ще більше. – Так що: розлюбив, чи що? Ну? – Н – Не можу знати, ваше – бродие…"ПРО, ч – чорт… Адже от: був, напевно, у селі – перший гармоніст, а тепер – риб’ячі очі. Ні, треба буде від нього відв’язатися"… – Добре. Іди до себе, Непротошнов.Відвалився Андрій Иваныч до подушки. У вікно повз туман кошлатий, ватяний: ну просто не продыхнуть.Перемігся – і хоч із храпом – а продыхнул Андрій Иваныч, і сам же почув свій храп: заснув."Панотця, що ж це я – серед біла дня сплю…"Але заплутав туман павутиною – і вуж не ворухнути ні рукою, ні ногою. 2. Картопляний Рафаель. – Їх преосходительства пана коменданта немає будинку. – Так ти, братик, довідайся гарненько. Скажи, мол, поручик Половець. Половець, Андрій Иваныч. – Полові – Ец?У денщика генеральського – не особа, а начищений самовар мідний: до того кругле, до того лисніє. І був собі самовар затихлий, а отут раптом почав пузиритися, закипати: – Полові – Ец? Ах – і – панотця, забув я, будинку вони. Половець – ну як же: – будинку, пожалте. Тільки зайняті малість.Денщик відчинив із сіней двері ліворуч. Андрій Иваныч нагнувся, увійшов. "Так немає… так може, не туди?"Дим коромислом, чад, суєта, сичить щось, луком смаженим пахне… – Хто та – ам? Ближче, ближче, не слы – е – шу!Андрій Иваныч ступнув ближче: – Честь маю з’явитися вашому превосходительству…Так чорт – ті візьми: так вуж він чи це, чи генерал? Фартух кухарский і вагітне пузо, підперте коротышками – ножками. Гола, лупата, жаб’яча голова. І весь разлатый, растопыренный, лягва огромадная, – може під платтям – те й пузо навіть строкате, біло – зеленими плямами. – З’явитися? Гм, гарна справа, гарна справа… офіцерів у мене мало. Запивох – це скільки завгодно, – буркнув генерал.І знову зайнявся своєю справою: тонкими напрочуд скибочками батував крупичатый білу картоплю. Нарізав, витер фартухом руки, сигнул бочком до Андрія Иванычу, уп’явся, обглядел і закричав сердито, знизу звідкись, як водяник з бучила: – Ну, що за нелегка сюди занесла? Майн – ридов начитався, а? Сидів би собі, голубеночек, у Росії, у мамаши під поділом, чого б краще. Ну що, ну навіщо? Возися отут потім з вами!..Андрій Иваныч оробел навіть: вуж дуже відразу наскочив генерал
. – Я, ваше превосходительство… Я в Тамбові… А отут, думаю, море… Китайці отут… – Ту – Ут! Їдуть сюди, думають отут…Але не скінчив генерал: засичало щось на плиті передсмертним шипом, закурилася пара, смаленим запахло. Миттю генерал пересигнул туди й когось засипав, у землю вбив міцною лайкою.Отут тільки оглянув Андрій Иваныч кухарчука – китайця в синій кофті – курме: стояв він перед генералом, як боязке звіря якоїсь на задніх лапках. – Р – Раз, – і цмокнулася в кухарчука дзвінкий ляпас.А він – нічого: потер тільки косі свої очі кулачками, чудно так, швидко, по – заячі.Отдувался генерал, плескалося під фартухом його пузо. – Уф – Ф! Замучили, у лиск. Не вміють, ні бельмеса не розуміють: тільки відвернися – такого наготують… А я смерть не люблю, коли обід отож, шата – валячи, без настрою варганят. Їжа, касатик, дарунок Божий… Як це, пак, учили – те нас: не для того їмо, щоб жити, а для того живемо, щоб… Або як пак?Андрій Иваныч мовчачи в усі очі дивився. Генерал взяв серветку й любовно так, дбайливо, перетирав тонкі скибочки картоплі. – Картопля от, так. Шваркнув, мол, її на сковорідку й зажарив, як потрапило? От… А якому людині від Бога талант даден, той розуміє, що в маслі ні в до – їм слу – чае… Так у маслі? Так избави тебе Бог! У фритюрі – обов’язково, неодмінно, запам’ятай, запиши, брат – у фритюрі, завжди.Генерал взяв лимон, вичавлював сік на скибочки картоплі, Андрій Иваныч насмелел і запитав: – А навіщо ж, ваше превосходительство, лимон?Видимо, простромило генерала таке неуцтво. Отпрыгнул, репетує звідкись знизу – водяник із дна з бучила: – Ка – Ак навіщо? Так без цього дурниця вийде, профанація. А покропи, а сухо витри, а присмаж у фритюрі… Картопля a la lyona se – чув? Ну, куди – а вам! Скарб, перлина, Рафаель! А із чого? Із простої картоплі, з непридатної речі. От, миленок, мистецтво що виходить, творчість, так…"Картопля, Рафаель, що за нісенітницю! Жартує він?" – подивився Андрій Иваныч.Ні, не жартує. І навіть – видать ще от і зараз – під попелом особи мигає й гасне людське, далеке…."Нехай картопляний, – хоч картопляний Рафаель".Андрій Иваныч поклонився генералові, генерал крикнув: – Ларька, проводь їх до генеральші. До побачення, голубенок, до побачення…Бувають у лісі галявини – порубки: залишилися никчемушние три дерева, і від них тільки гірше ще, пустее. Так, от, і зал генеральський: рідкі стільці; як більмо – на стіні полкова група. І якось недоречно, ні до чого, – приткнулася генеральша посередь залу на віденському диванчике.З генеральшею сидів капітан Нечеса. Нечесу Андрій Иваныч уже знав: запам’ятав ще вчора скуйовджену його бороду в крихтах. Поклонився генеральші, поцілував Андрій Иваныч протягнену руку.Генеральша переклала стаканчик із чимсь червоним з лівої руки знову в праву й сказала поручикові, однотонно, дивлячись мимо: – Сідаєте, я вас – давно – не видала…."Тобто як – давно не видала?"И відразу збила з панталыку Андрія Иваныча, вискочила з голови в нього вся приготовлена мова.Капітан Нечеса, кінчаючи якусь розмову, пролаял хрипнуло: – Отож – з, дозвольте вас просити – у хрещені – те, вуж уважте…Генеральша надпила, ока були далеко – не чула. Сказала – ні до села, ні місту – про щось про своєму: – У поручика Молочка пішли бородавки на руках. Кабы ще на руках, а те по всьому по тілу… Жахливо неприємно – бородавки.Як сказала вона "бородавки" – так за спиною в Андрія Иваныча щось шаснуло, фиркнуло. Оглянувся він – і побачив за, у дверній щілині, чиєсь око й веснущатый ніс.Капітан Нечеса повторив розчулено: – …Уважте – у хрещені – те!Повинне бути тепер услыхала генеральша. Засміялася невесело, треснуто – і все сміється, усе сміється, ніяк не перестане. Ледве виговорила, до Андрія Иванычу обернувшись: – Дев’ятим, розв’язалася капитанша Нечеса, – дев’ятим. Пойдемте із мною, – у хресні батьки?Капітан Нечеса забгав свою бороду: – Так, матінка, простите Христа заради. Уже є адже хрещен – те. Мешканець мій, поручик Тихмень, обіцяне йому давно…Але генеральша вуж знову не чула, знову – мимо дивилася, присьорбувала зі стаканчика…Андрій Иваныч і капітан Нечеса пішли разом. Хлюпотіла під ногами мокреть, капеллю сідав на дахи туман і падав звідти на кашкети, на погони, за шию. – Отчого вона якась така… дивна, чи що? – запитав Андрій Иваныч, – Генеральша – Те? Господи, гарна баба була. Адже я отут двадцять років, як п’ять пальців от… Ну, вийшла така історія – так років сім вуж, давно! – дитина в їй народився – перш і останній, народився та й помер. Задумалася вона тоді – так отож задуманої й залишилася. А як отямиться – таке інший раз, їй Бог