Риси утопії в романі Миколи Чернишевського “Що робити?” – Чернишевський Микола

Н. Г. Чернишевський у своєму романі “Що робити?” незвичайний упор робить на розсудливому егоїзмі. Чому ж егоїзм розумний, розсудливий? На мій погляд тому, що в цьому романі ми вперше бачимо “новий підхід до проблеми”, “нових людей” Чернишевського, що створюють “нову” атмосферу. Автор думає, що “нові люди” бачать особисту “вигоду” у прагненні приносити користь іншим, їхня мораль – заперечувати й руйнувати офіційну мораль. Їхня мораль вивільняє творчі можливості людинолюбної персони. “Нові люди” не так болісно вирішують конфлікти сімейного й любовного характеру. У теорії раціонального егоїзму є безсумнівна привабливість і раціональне ядро. “Нові люди” уважають працю невід’ємною умовою людського життя, вони не грішать і не каються, їхній розум перебуває в абсолютній гармонії зі своїми почуттями, тому що ні почуття, ні розум їх не перекручені хронічною ворожістю людей

Можна простежити хід внутрішнього розвитку Віри Павлівни: спочатку будинку вона знаходить внутрішню волю, потім з’являється необхідність суспільного служіння, а потім повнота особистого життя, необхідність трудитися незалежно від особистої волі й суспільної сваволі

Н. Г. Чернишевський створює не індивідуум, а тип. Для людини “не нового” всі “нові” люди на одна особа, виникає проблема особливої людини. Така людина – Рахметов, що відрізняється від інших, особливо тим, що він – революціонер, єдиний індивідуалізований персонаж. Читачеві видаються його риси у вигляді питань: чому він надійшов так? Навіщо? Ці питання й створюють індивідуальний тип. Він – “новий” людина в його становленні. Всі нові люди – як з Місяця звалилися, і єдиний, хто пов’язаний із цією епохою, – Рахметов. Зречення від себе з “розрахунку вигід”! Тут Чернишевський виступає не як утопіст. І в той же час існують сни Віри Павлівни як вказівка на ідеальне суспільство, до якого автор прагне. Чернишевський прибігає до фантастичних прийомів: Вірі Павлівні в сні є сестри – красуні, старша з них, Революція – умова відновлення. У цій главі доводиться поставити багато крапок, що пояснюють добровільний пропуск тексту, що однаково цензура не пропустить і в якому б оголилася головна ідея роману. Поряд із цим є образ молодшої сестри – красуні – нареченої, що означає любов – рівноправність, що виявляється богинею не тільки любові, але й насолоди працею, мистецтвом, відпочинком: “Десь на півдні Росії, у пустельному місці, розкинулися богатые поля, луги, сади; коштує величезний палац із алюмінію й кришталю, із дзеркалами, килимами, із чудесними меблями. Усюди видно, як люди трудяться, співають пісні, відпочивають”. Між людьми ідеальні людські відносини, скрізь сліди щастя й достатку, про які колись і мріяти було не можна. Віра Павлівна в захваті від усього, що бачить. Звичайно, у цій картині багато утопічних елементів, соціалістичної мрії в дусі Фур’є й Оуэна. Недарма в романі на них неодноразово натякають, не називаючи прямо. У романі показані тільки сільська праця й говориться про народ “взагалі”, дуже узагальнено. Але ця утопія в головній своїй думці дуже реалістичний: Чернишевський підкреслює, що праця повинен бути колективне, вільним, присвоєння плодів його не може бути часткою, всі результати праці повинні йти на задоволення запитів членів колективу. Ця нова праця повинен опиратися на високі науково – технічні досягнення, на вчені й сильні машини, що дозволяють людині перетворити землю й все своє життя. Роль робітничого класу не виділена. Чернишевський знав, що перехід від патріархальної селянської громади до соціалізму повинен бути революційним. А поки було важливо закріпити у свідомості читача мрію про краще майбутнє. Це сам Чернишевський говорить вустами “старшої сестри”, що звертається до Віри Павлівні зі словами: “Ти знаєш майбутнє? Воно світло й прекрасно. Любите його, прагнете до нього, працюйте для нього, наближайте його, переносите з нього в сьогодення скільки можете перенести”.

И справді, важко говорити про цей добуток серйозно, якщо брати до уваги всі його дивовижні недоліки. Автор і його герої говорять безглуздою, сокирною й незрозумілою мовою. Головні персонажі поводяться неприродно, але вони, немов ляльки, слухняні волі автора, що може змусити їх робити (переживати, мислити) усе, що йому завгодно. У цьому ознака незрілості Чернишевського як письменника. Справжній творець завжди творить понад себе, породження його творчої фантазії мають вільну волю, над якою не владний навіть він, їхній творець, і не автор нав’язує своїм героям думки й учинки, а скоріше вони самі підказують йому той або інший свій учинок, думка, поворот сюжету. Але для цього необхідно, щоб їхні характери були конкретними, мали закінченість і переконливістю, а в романі Чернишевського замість живих людей перед нами голі абстракції, яким наспіх додали людське обличчя

Нежиттєвий радянський соціалізм походив із французького утопічного соціалізму, представниками якого були Клод Анри де Сен – Симон і багато хто інші. Їхньою метою було створити благополуччя для всіх людей, причому реформу провести так, щоб кров не була пролита. Вони відмовлялися від ідеї рівності й братерства й уважали, що суспільство повинне будуватися за принципом взаимопризнательности, затверджуючи необхідність ієрархії. Але хто ж буде розділяти людей за принципом більше й менш обдарованих? Так чому ж подяка – це найкраще, що є у світі? Тому що ті, хто знизу, повинні бути вдячні іншим за те, що вони внизу. Вирішувалася проблема повноцінного особистого життя. Буржуазний шлюб (ув’язнений у церкві) вони вважали – торгівлею жінкою, тому що дама не може за себе постояти й забезпечити себе благополуччям і тому змушено продаватися; в ідеальному ж суспільстві вона буде вільна. На мій погляд, самим головним у суспільстві повинна бути подяка