Повний зміст Тінь Андерсен Г. – Х

Теньвот вуж де пече сонце – так це в жарких країнах! Люди загоряють там до того, що шкіра їх стає кольори цінної деревини, а в самих жарких – чорна, як у негрів.Але поки мова йтиме тільки про жаркі країни: сюди приїхав з холодних один учений. Він було думав і отут бігати по місту, як у себе будинку, так незабаром отвык і, як всі розсудливі люди, став сидіти весь день будинку із закритими ставнями й дверима. Можна було подумати, що весь будинок спить або нікого немає будинку. Вузька вулиця, забудована високими будинками, розташовувалася так, що жарилася на сонце з ранку до вечора, і просто сил не було выно – сить цю жару! Ученому, що приїхав з холодних країн, – він була людина розумн і молодий ще, – здавалося, начебто він сидить у розпеченій печі. Жара сильно позначалася на його здоров’я. Він схуд, і навіть тінь його якось вся скулилася й стала куди менше, ніж була на батьківщині: жара позначалася й на ній. Обоє вони – і вчений і тінь – оживали тільки з настанням ве – чера.І, право, любо було подивитися на них! Як тільки в кімнату вносили свічу, тінь розтягувалася у всю стіну, захоплювала навіть частину стелі – їй адже треба було потягнутися гарненько, щоб знову набратися сил.Учений виходив на балкон і теж потягувався й, як тільки в ясному ве – чернем небі запалювалися зірки, почував, що знову відроджується до жиз – ні. На всі інші балкони – а в жарких країнах перед кожним вікном балкон – теж виходили люди: адже свіже повітря необхідне навіть тим, кому нипо – чим бути кольору цінної деревини!Пожвавлення панувало й унизу – на вулиці, і нагорі – на балконах. Башмач – ники, кравці й інший робочий люд – усі висипали на вулицю, виносили на тротуари столи й стільці й запалювали свічі. Їх були сотні, цих свіч, а люди – хто співав, хто розмовляв, хто просто гуляв. По бруківці котили екіпажі, дріботали осли. Динь – динь – Динь! – дзвякали вони бубенцами. Отут проходила зі співом похоронна процесія, там вуличні хлопчиськи підривали на мостової хлопавки, дзвонили дзвона.Так, пожвавлення панувало всюди. Тихо було в одному тільки будинку, що стояв саме напроти того, де жив учений. І все – таки будинок цей не пустував: на балконі, на самому пригріві стояли квіти, без поливання вони не могли б цвісти так пишно, хто – небудь так поливав їх! Стало бути, у будинку хтось жив. Двері на балкон відчиняли по вечорах, але в самих кімнатах було всег – так темно, принаймні в тій, що виходила вікнами на вулицю. А десь у глибині будинку звучала музика. Ученому чулося в ній дивно прекрасне, але, може статися, йому тільки так здавалося: на його думку, тут, у жар – ких країнах, усе було прекрасно; одне лихо – сонце! Хазяїн будинку, де оселився вчений, теж не знав, хто живе в будинку навпроти: там ніколи не показувалося ні душі, а що до музики, то він знаходив її страшно скуч – ний. – Немов хто сидить і довбає ту саму п’єсу, і нічого – те в нього не виходить, а він все довбає: мов, доможуся свого, і як і раніше ні – чого не виходить, скільки б не грав.Якось уночі вчений прокинувся; двері на балкон стояла навстіж, вітер ворушив портьєри, і йому здалося, що балкон будинку навпроти осяяний ка – кім – те дивним сяйвом; квіти полум’яніли самими чудесними фарбами, а між квітами стояла струнка чарівна дівчина й, здавалося, теж світилася. Все це так засліпило його, що вчений ще ширше розкрив очі й отут тільки остаточно прокинувся. Він підхопився, тихенько підійшов до дверей і став за портьєрою, але дівчина зникла, зникло світло й блиск, і квіти не полум’яніли більше, а просто стояли прекрасні, як завжди. Двері на бал – кін була відчинена, і із глибини будинку чулися ніжні, чарівні звуки музики, які хоч кого могли віднести в мир солодких мрій.Все це було схоже на чаклунство. Хто ж там жив? Де, властиво, був вхід у будинок? Весь нижній поверх був зайнятий магазинами – не могли ж мешканці постійно входити через них!Один раз увечері вчений сидів на своєму балконі. У кімнаті за ним горіла свіча, і цілком природно, тінь його падала на стіну будинку напро – тив. Більш того, вона навіть розташувалася між квітами на балконі, і коштувало вченому ворухнутися, ворушилася й тінь – таке вуж у неї властивість. – Право, моя тінь – єдина жива істота в тім будинку, – сказав учений. – Ишь як спритно влаштувалася між квітами. А двері – те адже приот – ворена. От би тіні догадатися ввійти в будинок, усе виглядіти, а потім вір – нуться й розповісти мені, що вона там бачила. Так, ти послужила б мені хо – рошую службу, – як би в жарт сказав учений. – Будь ласка, увійди туди! Ну, ідеш?І він кивнув тіні, а тінь відпові
ла йому кивком. – Ну ступай, дивися тільки не пропади там!Із цими словами вчений устав, і тінь його на балконі навпроти – теж. Учений повернувся – повернулася й тінь, і якби хто – небудь уважно спостерігав за ними в цю мінуту, то побачив би, як тінь сковзнула в підлозі – відчинені балконні двері будинку навпроти саме в та мить, коли вчений пішов з балкона в кімнату й опустив за собою портьєру.Ранком учений вийшов у кондитерську попити кава й почитати газети. – Що таке? – сказав він, вийшовши на сонце. – У мене немає тіні! Стало бути, вона й справді пішла вчора ввечері й не повернулася. От досада – те!Йому стало неприємно, не стільки тому, що тінь пішла, скільки пото – му, що він згадав історію про людину без тіні, відому всім і каждо – му в нього на батьківщині, у холодних країнах. Повернися він тепер додому й расс – показуй, що з ним приключилося, усі сказали б, що він пустився в подража – тельство, а йому це було без нестатку. От чому він вирішив навіть не з – каться про подію з тінню й розумно зробив.Увечері він знову вийшов на балкон і поставив свічу прямо позаду, знаючи, що тінь завжди намагається загородитися від світла хазяїном. Але выма – нитка свою тінь у такий спосіб йому не вдалося. Уже він і сідав, і выпрям – лялся – тіні не було, тінь не була. Він хмыкнул – так що користі?Прикро було, але в жарких країнах все росте надзвичайно швидко, і от через тиждень учений, вийшовши на сонце, до свого найбільшого задоволення, помітив, що від його ніг початку рости нова тінь – мабуть, кореш – ки – те старої залишилися. Через три тижні в нього вже була стерпна тінь, а за час зворотної подорожі вченого на батьківщину вона підросла ще й під кінець стала такий велик і довгої, що хоч зменшуй.Отже, учений повернувся додому й став писати книги про істину, добро й красу. Ішли дні, ішли роки… Так пройшло багато років.І от сидить він один раз увечері в себе будинку, як раптом почувся ти – хий стукіт у двері. – Увійдіть! – сказав він, але ніхто не ввійшов. Тоді він відчинив двері сам і побачив перед собою незвичайно худої людини, так що йому навіть якось чудно стало. Втім, одягнений той був дуже елегантно, по – господски. – З ким маю честь говорити? – запитує вчений. – Я так і думав, що ви не довідаєтеся мене, – сказав елегантний госпо – дин. – Я знайшов тілесність, обзавівся плоттю й платтям. Ви, звичайно, і не припускали зустріти мене коли – небудь таким що благоденствує. Невже ви усе ще не довідаєтеся свою колишню тінь? Так, мабуть, ви думали, що я вже більше не повернуся. Мені дуже повезло з тих пор, як я розстався з вами. Я у всіх відносинах завоював собі міцне положення у світлі й мо – гу відкупитися від служби, коли побажаю!При цих словах він бренькнув безліччю дорогих брелоков, що висіли на ланцюжку для годин, а потім почав грати товстим золотим ланцюгом, що носив на шиї. Пальці його так і блискали брильянтовими перснями! Драго – цінності були справжні, не підроблені. – Я просто не можу отямитися від подиву! – сказав учений. – Що все це означає? – Так, явище не зовсім звичайне, це правда, – сказала тінь. – Але адже й ви самі не ставитеся до числа людей звичайних, а я, як ви знаєте, з дитинства ходив по ваших стопах. Як тільки ви знайшли, що я дос – таточно дозрів, щоб зажити самостійно, я й пішов своею дорогою, домігся, як бачите, повного добробуту; так от взгрустнулось щось по ваас, схотілося побачити з вами, поки ви ще не вмерли – повинні ж ви коли – небудь умерти! – і, до речі, глянути ще разок на тутешні краї. Любов до батьківщини, чи розумієте, ніколи нас не залишає. Я знаю, що у вас тепер нова тінь. Скажіть, чи не повинен я що – небудь їй або вам? Тільки скажіть слово – і я заплачу. – Так невже це справді ти? – викликнув учений. – Це у выс – ший ступеня чудово! От уже ніколи б не повірив, що моя колишня тінь повернеться до мене, так ще людиною! – Скажіть же, чи не повинен я вам? – знову запитала тінь. – Мені не хо – телось би бути в кого – небудь у боргу! – Що за розмову! – сказав учений. – Який там борг! Ти цілком сво – боден! Я жахливо радий, що ти щасливий! Сідай же, старовина, і розкажи мені, як все це вийшло й що ти побачив у будинку навпроти? – Извольте, – сказала тінь, всідаючись. – Але обіцяйте мені не говорити нікому тут, у місті, де б ви мене не зустріли, що я був колись вашою тінню. Я збираюся женитися! Я в стані містити родину, і навіть непогано!.. – Будь спокійний! – сказав учений. – Ніхто не буде знати, хто ти, властиво, є! От моя рука! Даю тобі слово! Але ж слово – чоло – вік… – Слово – тінь! – вставила тінь, адже інакше вона й не могла сказати.А вченому залишалося тільки ди