Повний зміст Удар крила Набоков В. 1/2

Коли одна лижа гнутим кінцем знайде на іншу, то валишся впе – ред: пекучий сніг забирається за рукави, і дуже важко встати. Керн, давши – але на лижах не бігала, відразу спітнів. Почуваючи легеня головокруже – ние, він зірвав вовняну шапку, що лоскотала йому вуха; змахнув з ре – сниц вологі іскри.Весело й лазурно було перед шестиярусной готелем. У сияниистояли безтілесні дерева. По плечах снігових пагорбів рассыпалисьбесчисленные лижні сліди, що тіньові волосся. А навкруги – неслася в небо й у небі вільно спалахувала – велетенська білизна.Керн, скриплячи лижами, піднімався по скаті. Замітячи ширину його плечей, кінський профіль і міцний лиск на вилицях, його прийняла за своеземца та англійка, з якої він познайомився вчора, у третій день приїзду. Изабель – летуча Изабель – так називала її юрба гладких і матових молодих людей аргентинського штибу, що всюди снували за нею, у баль – ном залі готелю, на м’яких сходах і по сніжних скатах у грі іскристого пилу…Вигляд у неї був легкий і стрімкий, рот такий яскравий, що, каза – лось, Творець, набравши в долоню жаркого карміну, жменею вистачив її по нижній частині особи. У пухнатих очах літала усмішка. Крилом стирчав іспанський гребінь у крутій хвилі волось – чорних з атласним відливом. Такий бачив її Керн учора, коли глухуватий гул гонга викликав її до обіду з кімнати No 35. І те, що вони були сусіди, причому номер її комнатыбыл числом його років, і те, що в їдальні за довгим табль – д’от вона сиде – ла проти нього – висока, весела, у чорному відкритому платті, із чорною смужкою шовку навколо голої шиї, – все це здалося Керну таким значним, що прояснилася на час тьмяна туга, от уже півроку тяготевшая над ним.Изабель перша заговорила, і він не зачудувався: життя в цьому величезному готелі, що самотньо горить у провалі гір, билася п’яно й легко після мертвого років війни; до того ж їй, Изабель, усе було дозволено – і до – сой удар вій, і сміх, що запік у голосі, коли вона сказала, передаючи Керну попільницю: – Ми з вами, здається, єдині англійці тут… – И додала, пригнувши до стола прозоре плече, схоплене чорною стрічечкою: – … не вважаючи, звичайно, полдюжины бабусь – і геть того, з воротнич – кому задом наперед…Керн відповідав: – Ви помиляєтеся. У мене батьківщини немає. Правда, я пробув багато років у Лондоні. А крім того…Ранком, наступного дня, він відчув раптом, після напівроку звичної байдужості, як приємно ввійти в оглушливий конус ле – дяного душу. О дев’ятій годині, щільно й толково поснідавши, він захрумтів лижами по рудому піску, яким посипався голий блиск доріжки пе – ред ґанком готелю. Піднявшись по сніжному скаті – качиними кроками, як покладається лижникові, – він побачив серед картатих рейтуз і палаючих осіб – Изабель.Вона привіталася з ним по – англійському: одним змахом посмішки. Її лижі відливали маслиновим золотом. Сніг обліпив складні ремені, де – ступні, щоіржали, її ніг, не по – женски сильних, струнких у міцних са – погах і в щільних обмотках. Лілова тінь сковзнула за нею по насту, коли, невимушено заклавши руки в кишені шкіряної куртки й злегка виставивши вперед ліву лижу, вона понеслася долілиць по скаті, усе швидше, у шарфі, що розвівається, у струменях сніжного пилу. Потім на повному ходу вона круто загорнула, гнучко зігнувши одне коліно, і знову випрямилася й понеслася далі, повз ялинки, повз бірюзову площадку ковзанки. Двоє юнаків у писаних свэтерах і знаменитий шведський спортсмен з тер – ракотовым особою й безбарвними, назад зачесаними волоссями прольоті – чи слідом за нею.Небагато пізніше Керн знову зустрів її, біля блакитної доріжки, по якій з легким гуркотом миготіли люди – вовняні жаби, нич – кому на плоских санках. Изабель, блиснувши лижами, зникла за поворот замету – і коли Керн, соромлячись своїх неспритних рухів, наздогнав неї в м’якій балці, серед галузей, овіяних сріблом, вона пограла пальця – мі в повітрі й, потаптывая лижами, побігла далі. Керн постояв у лілових тінях, і раптово знайомим жахом пахнула на нього тиша. Мережива галузей в емалевому повітрі холонули, як у страшній казці. Дивними іграшками здалися йому й дерева, і візерункові тіні, і лы – жи його. Він відчув, що утомився, що натер собі пятку, і, зачіпаючи галузі, що стирчали, він повернув назад. По гладкій бірюзі розвівалися механи – ческие бігуни. Далі, на сніжному скаті, теракотовий швед допомагав устати на ноги довгому панові в рогових окулярах, обліплених сні – гом. Той борсався в блискаючому пилу, немов незграбний птах. Як відламане крило, лижа, зірвавшись із ноги, <швидко стікала по скаті.П
овернувшись до себе в номер, Керн переодягся, і коли загуділи тупі розкати гонга, подзвонив і велів подати собі холодного ростбіфа, виног – раду й флягу "кианти".Він відчував у плечах, у стегнах ниючу ломоту."Вільно мені було бігати за нею, – подумав він, посміхнувшись у ніс. – Людина прикручує до ніг пари дощок і насолоджується задо – ном притягання. Це смішно".Біля чотирьох він спустився в простору читальню, де жовтогарячим жаром дихала впасти каміна й у глибоких шкіряних кріслах невидимі люди витягали ноги з – під завіс розкритих газет. На довгому ду – бовом столі валялася купа журналів, повних туалетних оголошень, танцівниць і парламентських циліндрів. Керн відшукав рваний номер "Татлера" за червень минулого року й довго розглядав у ньому посмішку тої жінки, що у продовження семи років була його дружиною. Згадав її мертву особу, що стала такого холодного й міцним, – листа, знайдений – ные в скриньці.Відіпхнув журнал, скрипнувши нігтем по лоснистой сторінці.Потім, важко рухаючи плечима й сопіти короткою трубкою, він пройшов на величезну криту веранду, де мерзлякувато грав оркестр і люди в яскравих шарфах пили міцний чай, готові знову летіти на мороз, на скати, що стугонливим блиском били в широкі стекла. Шукаючими очами він оглянув веранду. Чийсь цікавий погляд кольнув його, як голка, що зачепила зуб – ний нерв. Він круто повернув назад.У биллиардной, куди він боком увійшов, пружно надавивши дубові двері, – Монфиори, блідий, рудий чоловічок, що визнає тільки біблію й карамболі, пригнувся до смарагдового сукна й цілився в кулю, взад і вперед сковзаючи києм. Керн днями познайомився з ним, і той відразу обсипав його цитатами зі священного писання. Він говорив, що пи – шет велика праця, у якому доводить, що якщо особливим образом вникнути в книгу Іова, те тоді… – але далі Керн не слухав, тому що раптом звернув увагу на вуха свого співрозмовника – гострим, набитим канарковим пилом і з рудим пушком на кінчиках.Чокнулись, розбіглися кулі. Монфиори, піднявши брови, запропонував партію. У нього були смутні, злегка опуклі очі, які бувають у кіз.Керн погодився було, навіть потер кінчик кия крейдою, але, раптово відчувши хвилю дикої нудьги, від якої нило під ложечкою й шуміло у вухах, він послався на ломоту в лікті й, мимохідь глянувши у вікно на цукрове сяйво гір, повернувся в читальню.Там, закинувши ногу за ногу й здригаючись лаковим черевиком, він знову розглядав перлово – сірий знімок – дитячі очі й тіньові губи лондонської красуні – його покійної дружини. У першу ніч після воль – ний смерті її він пішов за жінкою, що посміхнулася йому на розі мрячної вулиці; мстив Богові, любові, долі.А тепер ця Изабель із червоним сплеском замість рота. Якби мож – але було…Він стис зуби; заходили мускули міцних вилиць. Все минуле життя представилося йому хитким рядом різнобарвних ширм, якими він ог – раждался від космічних протягів. Изабель – останній яскравий лос – куток. Скільки їх було вже, шовкових ганчірок цих, як він силкувався за – навісити ними чорний провал! Подорожі, книги в ніжних плетіннях, семирічна захоплена любов. Вони здувалися, шматочки ці, від зовнішнього вітру, рвалися, спадали один за іншим. А провалу не сховати, безодня дихає, всмоктує. Це він зрозумів, коли детектив у замшевих пер – чатках…Керн відчув, що розгойдується взад і вперед і що якась бліда панянка з рожевими бровами дивиться на нього через журнал. Він взяв "Таймі" зі стола, розгорнув велетенські аркуші. Паперове по – крывало над безоднею. Люди видумують злочини, музеї, ігри тільки для того, щоб зникнути від невідомого, від запаморочливо – го неба. И тепер ця Изабель…Відкинувши газету, він потер чоло величезним кулаком і знову помітив на собі чийсь здивований погляд. Тоді він повільно вийшов з кімнати, повз ноги, що читали, повз жовтогарячу пащу каміна. Заблудився в дзенькіт – ких коридорах, потрапив у якусь залу, де в паркеті відбивалися білі ніжки вигнутих стільців і висіла на стіні широка картина: Вільгельм Телль, що простромлює яблуко на голові сина; потім довго розглядав свою голену важку особу, криваві ниточки на білках, картатий бант гал – стукоту – у дзеркалі, що блищало у світлій убиральні, де музично жур – чалу вода й плавав у порцеляновій глибині кимсь кинутий золотий недокурок.А за вікнами гаснули й синіли снігу. Ніжно зацвітало небо. Лопати обертових дверей у входу в гучний вестибюль повільно поблескива – чи, впускаючи хмари пари й що фиркають ярколицых людей, що утомилися від сніжних ігор. Сходи дихали кроками, вигуками, сміхом. Потім гос – тин