Катерина – «промінь світла в «темному царстві» (по драмі Островського «Гроза») – Островський Олександр

А. Н. Островський, великий російський драматург, був «Колумбом Замоскворечья». Він уперше в Російській літературі відкрив завісу над страшним побутом купецтва, показав безправність жінки в цьому середовищі. Дружина, по пануючих поняттях того часу, повинна була у всім коритися чоловікові. Жінка повинна була забути, що вона така ж людина, з такими ж правами, як і чоловік. Н. А.Добролюбов писав, що найдужчий протест піднімається із грудей самих слабких і терплячих. Такою слабкою істотою в той час і була жінка. Її безправ’я й героїчний протест ціною власної загибелі Островський показував у багатьох своїх п’єсах. Так виникає тема «гарячого серця» – того позитивного героя, якого не зіпсувало середовище самодурів, у якого дістало сил їй пручатися. Особливо яскраво ця тема розкривається в п’єсах «Безприданниця» і «Гроза».

Добролюбов уважає Катерину «рішучим, цільним російським характером». Це натура героїчна, протестуюча проти сваволі й підвалин «темного царства». Дитинство і юність Катерины пройшли в такому ж купецькому середовищі, але там неї оточували пещення, любов матері, взаємоповага в родині. Потрапивши в будинок Кабановых, Катерина виявилася в атмосфері жорстокості, приниження, підозрілості, святенництва. Вона намагається відстоювати своє право на повагу, вона не хоче нікому догоджати, вона хоче любити й бути улюбленої. Але Тихін відштовхує її, а свекруха дорікає за те, що в пориві ніжності Катерина кидається на шию чоловікові: «Що на шию – те виснеш, безстидниця!.. У ноги кланяйся!». И от почуття, що прокинулося, любові до Бориса зливається героїні із мрією про вола, про справжнє людське життя. Образ птаха, що неодноразово зустрічається на сторінках п’єси, допомагає зрозуміти головне в характері Катерины. У народній поезії птах – це символ волі. Виросла на волзьких берегах, Катерина як би увібрала в себе весь могутній простір цієї ріки, і в будинку Кабановых їй здавалося тісно, похмуро, вона тужила за волею. «…Отчого люди не літають як птаха?» – говорить вона

З дитинства Катерина була релігійної, і в будинку Кабановых це було єдиною її розрадою. Але релігійність Катерины відрізнялася від побожності свекрухи, для якої релігія була засобом тримати в покорі навколишніх. Катерина ж сприймала церкву, іконопис, пісні як зустріну із прекрасним, що несе її далеко з похмурого миру Кабановых. Душа її очищалася, вона забувала реальне життя з усіма її негодами

Характер Катерины, її моральна чистота протиставляється моралі «темного царства». Вона не може, як Варвара, боротися з «темним царством» його ж способами: неправдою, лицемірством, лестощами. І тому так болісна боротьба Катерины із собою. Поневоле виникає питання: сила або слабість Катерины видна в сцені покаяння перед народом? Хто перед нами – жертва або сильний характер? Небажання прийняти мораль «темного царства», її здатність зберегти чистоту своєї душі – свідчення сили й цілісності характеру Катерины. Вона сама про себе говорить: «А вуж коли дуже мені тут опостынет, так не удержати мене ніякою силою. У вікно викинуся, у Волгу кинуся»; Проявом сили її характеру є протест, кинутий «темному царству», що виразилося в самогубстві. Свою смерть Катерина вважає звільненням від земних борошн і принижень, «смутно, гірко таке звільнення, але що ж робити, коли іншого виходу ні». Зміряй Катерины – це початок катастрофи «темного царства». Навіть такі рабські душі, як Кулагин і Тихін, натхнені прикладом, починають нарікати

«Гроза», як говорив Добролюбов, «самий рішучий твір Островського, тому що воно знаменує собою наступаючий кінець «самодурної сили». Головний конфлікт п’єси – зіткнення героїні, що відчула свої людські права, з миром «темного царства» – виражав істотні сторони народного життя в пору революційної ситуації. Критик уважає образ Катерины близьким до положення й серця кожної чималої людини в подібному суспільстві. Саме тому драма «Гроза» уважається істинно народним добутком