Мій улюблений поет – Пушкіна – Пушкін Олександр

Мені втішно думати, що в кожному щирому читачі живе свій Пушкін… Виходить, тисячі Пушкіних існують па землі от уже півтора століття й щороку народжуються сотні нових Пушкіних – адже людин неповторний

От я вдивляюся в його особу й намагаюся попять, чому ж все – таки Пушкіна став символом російської поезії. Чому сьогодні його вірші й поеми, драми й повести хвилюють нас, людей нового століття?

Очевидно, Пушкін зумів виразити те, що незмінно залишається в людині, у який би час він не жив. Воля. Щастя. Любов. Дружба… Це вічно. Усе з’являється, зникає, міняється, але завжди людина буде прагнути до волі, шукати дружби, чекати любові, домагатися щастя. Це вічно, і безсмертний Пушкін, як безсмертний Шекспір, Мікеланджело, Бах, Рубльов. «Бути або не бути?..» це ж вічно! І безсмертно:

Я вас любив так тремтливо, так ніжно,

Як дай вам Бог улюбленої бути іншим

Можна говорити про те, що всі великі художники були гуманістами, що вони глибоко національні і їх не можна відірвати від народу, їх що взрастили. Можна детально досліджувати їхню техніку, сперечатися про новаторство або традиційність їхніх добутків. І все – таки де границя, за якої починається геніальне?

Тисячі художників па протязі тисячоріч намагаються осягти споконвічні таємниці внутрішнього миру, виразити своє власне світовідчування, а через пего дати узагальнене зображення сучасного їм миру, сучасного їм людини. Багатьом з них плескають, наслідують; їхнього добутку – нарозхват… Але проходить десятиліття – і їх пам’ятають лише у вузькому колі аматорів; сто років – і імена цих художників можна зустріти лише в підручниках, каталогах…

Пушкін не тьмяніє. У чому ж секрет його? Де починається велике? Там же, де й невимірне, невимовне, непояснене. Там, де мовчать. Так мовчать наодинці із Природою, наодинці із собою. Там, де починається особисте. Тут починається мого Пушкіна

Він прийшов до мене недавно. Раніше Пушкін здавався мені або архаїчним, або занадто простим. Набагато ближче був Лермонтов з його мужнім песимізмом. Пушкіна прийшов до мене зненацька. Мій приятель розвивав пам’ять і для цього щодня заучував п’ять пушкінських строф. Це було незвичайно, дивно, і я взяв у руки томик. «Суворий слов’янин, я зліз не проливав», – прочитав я й раптом побачив іншого, не хрестоматійного Пушкіна, Пушкіна, якого не знав до цих пор

Так почався мій Пушкін. Побачивши його мужньою, життєздатною людиною, що володіє, незважаючи на протиріччя, цільною, гармонійною натурою, я відчув повагу до нього й став відкривати його для себе. Це відкриття триває дотепер. Я із задоволенням довідаюся про нього з біографічних робіт і поступово вимальовую його образ. Відсутні деталі дає уява

Який же він, мій Пушкін? Насамперед, що дає мені можливість виключитися часом з бурхливо, що скакає ритму, життя, забути ненадовго осуете.

Але гасне короткий день, і в камельке забутому

Вогонь знову горить – те яскраве світло ллє,

Те жевріє повільно, – а я предтеч читаю

Иль думи довгі в душі моєї харчую

Завдяки Пушкіну в мене перепадають (на жаль, рідкі) мінути, коли я залишаюся наодинці зі споконвічним, закладеним у мені генетично, що існує поза часом…

Пора, мій друг, пора!

Спокою серце просить

Летять за днями дні, і щодня несе

Часточку буття, а ми з тобою вдвох

Припускаємо жити…

Такий мій Пушкін. Мій співрозмовник. Те бешкетний, те замислений, те ніжний, те отрутний… Я люблю спостерігати його рухливу особу, ловити швидкі думки. З ним легко й спокійно. З ним я забуваю про суєту, що норовить повести від самого головного. Він мій друг, і я хочу, щоб він був живий. Я люблю Пушкіна. І розповів про це, як умію. Ну а невисловлене…