Повний зміст Сиерра – Морена Карамзин Н. М – Частина 1

У квітучій Андалузії – там, де шумлять горді пальми, де пахнуть миртові гаї, де величний Гвадальквивир котить повільно свої води, де піднімається розмарином увінчана Сиерра – Морена (Тобто Чорна гора. (Примеч. автора.)), – там побачив я прекрасну, коли вона в зневірі, у прикрості стояла поруч Алонзова пам’ятника, обпершись на нього лилейною рукою своею; промінь ранкового сонця позлащал білу урну й піднімав зворушливі принадності ніжної Ельвіри; її русяві волосся, розсипаючись по плечах, падали на чорний мармур.Ельвіра любила юного Алонза, Алонзо любив Ельвіру й незабаром сподівався бути чоловіком її, але корабель, на якому плив він з Майорки (де жив батько його), загинув у хвилях моря. Ця жахлива звістка вбила Ельвіру. Життя її була в небезпеці… Нарешті розпач перетворився в тиху скорботу й млосність. Вона спорудила мармуровий пам’ятник улюбленцеві душі своєї й щодня зрошувала його жаркими слізьми.Я змішав сльози мої з її слізьми. Вона побачила в очах моїх зображення своєї прикрості, у почуттях серця мого довідалася власні свої почуття й назвала мене іншому. Іншому!.. Як сладостно було ім’я це у вустах люб’язної! – Я в перший раз поцілував тоді руку її.Ельвіра говорила мені про своєму незабутній Алонзе, описувала красу душі його, свою любов, свої захвати, своє блаженство, потім розпач, тугу, прикрість і, нарешті, – розраду, відраду, що знаходиться серцем її в милому приятельстві. Отут погляд Эльвирин блищав світліше, троянди на особі її пожвавлювалися й палали, рука її з горячностию потискувала мою руку.На жаль! У груди моєї лютувало полум’я любові: серце моє згоряло від почуттів своїх, кров кипіла – і мені належало таїти пристрасть свою!Я таїв оную, таїв довго. Мова мій не дерзав іменувати того, що харчувала в собі душу моя: тому що Ельвіра клялася не любити нікого, крім свого Алонза, клялася не любити іншим разом. Жахлива клятва! Вона загороджувала вуста мої.Ми були нерозлучні, гуляли разом на злачных берегах величного Гвадальквивира, сиділи над дзюркотливими його водами, поруч сумного Алонзова пам’ятника, у тиші й безмовності; одні серця наші говорили. Погляд Эльвирин, зустрічаючись із моїм, опускався до землі або звертався на небо. Два подихи вилітали, з’єднувалися й, мішаючись із зефіром, зникали в просторах повітря. Жар дружніх моїх обіймів збуджував іноді трепет у ніжної Эльвириной груди – швидкий вогонь розливалися але особі прекрасної – я почував швидке биття пульсу неї – почував, як вона хотіла заспокоїтися, хотіла удержати прагнення крові своєї, хотіла говорити… Але слова на вустах завмирали. – Я мучився й насолоджувався.Часто темна ніч застигала нас у віддаленій самоті. Звучна луна повторювала шум водоспадів, які лунав між високих стрімчаків Сиерры – Морени, у їй глибоких розпадинах і долинах. Сильні вітри хвилювали й крутили повітря, багряні блискавки вилися на чорному небі або блідому місяці над сивими хмарами сходила. – Ельвіра любила жахи натури: вони звеличували, захоплювали, харчували її душу.Я був з нею!.. Я радувався згущенню нічних мраков. Вони зближали серця наші, вони приховували Ельвіру від всієї природи – і я тим живее, тим нераздельнее насолоджувався її присутністю.Ах! Можна боротися із серцем довго й завзято, але хто переможе його? – Бурхливе прагнення лютих вод розриває всі оплоты, і кам’яні гори розпадаються від сили вогненної речовини, у їхніх надрах ув’язненого.Сила почуттів моїх усе переборола, і довго таимая пристрасть вилила в ніжному визнанні!Я стояв на колінах, і сльози мої текли рекою. Ельвіра блідла – і знову вподібнювалася троянді. Знаки страху, сумніву, скорботі, ніжній млосності мінялися на особі її!..Вона подала мені руку зі зворушливим поглядом. – Жорстокий! – сказала Ельвіра – але солодкий голос її зм’якшив всю жорстокість цього докору. – Жорстокий! Ти незадоволений лагідними почуттями дружби, ти примушуєш мене порушити обітницю священний і врочистий!.. Нехай же громи небесні вразять клятвопорушницю!.. Я люблю тебе!.. Вогненні поцілунки мої запам’ятали вуста її.Боже мій!.. Ця мінута була счастливейшею в моєму житті!Ельвіра пішла в Алонзову пам’ятнику, стала перед пім на коліна й, обіймаючи білу урну, сказала зворушливим голосом: Тінь люб’язного Алонза! Чи простиш свою Ельвіру?.. Я клялася вічно любити тебе й вічно любити не перестану, образ твій збережеться в моєму серці, усякий день буду прикрашати квітами твій пам’ятник, сльози мої будуть завжди мішатися з утреннею й вечернею росою на цьому хладном мармурі! – Але я клялася ще не любити нікого, крім тебе… і л
юблю!.. На жаль! Я сподівалася на серце своє й пізно побачила небезпеку. Воно тужило, – було одне у великому світі, – шукало розради, – дружба з’явилася йому у вінці безвинності й чесноти… Ах!.. Люб’язна тінь! чи простиш свою Ельвіру?Любов моя була красномовна: я заспокоїв милу, і всі хмари зникли в ангельських очах її.Ельвіра призначила день для нашого вічного з’єднання, зрадилася ніжним почуттям своїм, і я насолоджувався небом! – Mn грім збирався над нами… Рука моя тріпотить!Усе радувалися в Эльвирином замку, усе готувалися до шлюбного торжества. Її родичі любили мене – Андалузія потрібно бути другою моєю батьківщиною!Уже троянди й лілії на вівтарі пахнули, і я наблизився до оному із прелестною Эльвирою, із захватом у душі, із солодким трепетом у серце, уже священик готувався затвердити союз наш своїм благословенням – як раптом з’явився незнайомець, у чорному одязі, із блідою особою, з похмурим видом; кинджал блищав у руці його. Віроломна! – сказав він Ельвірі. – Ти клялася бути вічно моею й забула свою клятву! Я клявся любити тебе до труни: умираю… і люблю!.. Уже кров лилася з його серця, він устромив кинджал у груди свою й упав мертвий на поміст храму.Ельвіра, як громом уражена, у нестямі, у жаху викликнула: Алонзо! Алонзо!.. – і втратилася пам’яті. – Усі стояли нерухомо. Раптовість страшного явища здивувала присутніх.Цей блідий незнайомець, цей грізний самогубець був Алонзо. Корабель, на якому він плив з Майорки, загинув, але алжирці витягли юнака із хвиль, щоб окувати його ланцюгами тяжкої неволі. Через рік він одержав волю, – летів до предмета любові своєї, – почув про заміжжя Эльвирином і зважився покарати її… своею смертию.Я виніс Ельвіру із храму. Вона отямилася, – але полум’я любові навік згасло в очах і серці її. Небо страшно покарало клятвопорушницю, – сказала мені Ельвіра, – я вбивця Алонзова! Кров його палить мене. Удалися від нещасної! Земля розступилася між нами, і марне будеш простирати до мене руки свої! Безодня розділила нас навіки. Можеш тільки поглядами своїми ятрити невиліковну рану мого серця. Удалися від нещасної!Моя прикрість, мій розпач не могли торкнути неї – Ельвіра погребла нещасного Алонза на тім місці, де оплакувала ніколи мниму смерть його, і уклалася в найсуворішому з жіночих монастирів. На жаль! Вона не хотіла попрощатися із мною!.. Не хотіла, щоб я востаннє обійняв її із всею горячностию любові й бачив в очах її хоча один жаль про мою долю!Я був у нестямі – шукав у собі чутливого серця, але серце, подібно каменю, лежало в груди моєї – шукав сліз і не знаходив їх – мертва, страшна самота оточила мене.День і ніч злилися для очей моїх у вічний сутінок. Довго не знав я ні сну, ні відпочинку, скитался по тимі місцям, де бував разом – з жестокою й несчастною; хотів знайти сліди, залишки, частини моєї Ельвіри, напечатлония душі неї… Але хлад і тьма скрізь мене зустрічали!Іноді наближався я до відокремлених стін того монастиря, де уклалася невблаганна Ельвіра: там грізні вежі піднімалися, залізні запори на вратах чернелись, вічна безмовність жила, і якийсь сумовитий голос віщав мені: Для тебе вже немає Ельвіри!Нарешті я вийшов від Сиерры – Moрены – залишив Андалузію, Гишпанию, Європу, – бачив сумні залишки древньої Пальміри, ніколи славн і чудової, – і там, обпершись на руїни, слухав глибокій, красномовній тиші, що царює в цьому запустінні й одними громами що переривається. Там, в обіймах меланхолії, серце моє розм’якшилося, – там сльоза моя зросила сухе тління, – там, помышляя про життя й смерть народів, жваво восчувствовал я суєту всього підмісячного й сказав самому собі: Що є життя людська? Що буття наше? Одна мить, і все зникне! Посмішка счастия й сльози нещастя покриються единою горстию чорної землі! – Ці думки чудесним образом заспокоїли мою душу.Я вернувся в Європу й був якийсь час игралищем злості людей, ніколи мною улюблених; хотів ще бачити Андалузію, Сиерру – Морену, і довідався, що Ельвіра переселилася вже в обителі небесні; пролив сльози на її могилі й обтер їх навіки.Хладный мир! Я тебе залишив! – Божевільні істоти, людинами іменовані! Я вас залишив! Лютуйте в лютих своїх надходженнях, терзайте, умерщвляйте один одного! Серце моє для вас мертво, і доля ваша його але торкає.Живу тепер у країні сумної півночі, де ока мої в перший раз озарились променем сонячним, де велична натура з надр нечутливості прийняла мене у свої обійми й включила в систему ефемерного буття, – живу в самоті й слухаю бурам.Тиха ніч – вічний спокій – свята безмовність! До вас, до вас простираю мої обійми!1793