Природа й людина в романтичній ліриці Жуковського – Жуковський Василь

В. А. Жуковський увійшов у нашу літературу як основоположник російського романтизму, що відкрив нові шляхи розвитку поезії. Головним предметом своєї поезії він обрав мир людської душі. По образному вислові Бєлінського, Жуковський дав російської поезії «душу й серце». Цими словами він підкреслив значення Жуковського як зачинателя російської психологічної лірики. «Душа й серце» поета незмінно присутні в тих віршах Жуковського, де він з великою проникливістю й тонкістю відтворить картини природи. Своєрідність своєї поезії сам Жуковський визначила у вірші «Невимовне». Предмет його поезії не зображення видимих явищ, а вираження буди_ ними скороминущих, невловимих переживань:

Хочемо прекрасне в польоті удержати…

Жуковський насамперед поет – лірик. Його поезія від початку до кінця – історія душі поета, його хвилювань, мріянь і дум, ліричним вираженням яких є вірші, починаючи з першої, характерної для нього елегії «Сільський цвинтар». Треба сказати, що жанр елегії став визначальної в романтичну епоху, тому що саме в ньому найбільше повно розкривалося те нове, що привносив романтизм у поезію: подання про складність і суперечливість внутрішнього миру людини, увага до невловимих рухів душі й серця, співчуття людським стражданням. Елегія як вірш, присвячений смутним міркуванням, максимально повно виражає своєрідність ліричного героя саме Жуковського з його прагненням до гармонії й спокою. Уже в першій елегії «Сільський цвинтар», що є вільним перекладом елегії англійського поета Томаса Грэя, виявилися такі риси поезії Жуковського як зосередженість на щиросердечних переживаннях, меланхолійні роздуми над життям і долею людини, окрашенность усього вірша одним емоційним тоном, уміння органічно сполучити картини природи з переживаннями людини. «Сільський цвинтар» починається пейзажем, перейнятим меланхолійним смутком, що навіває картина повільно гаснучого дня:

Уже блідне день…

У мрячному сутінку околиця зникає,

Усюди тиша…

В елегії розвивається думка про рівність людей перед особою смерті, несправедливості й протиріччях у соціальному бутті людини й про сумну долю поета в навколишній його дійсності. Внутрішній мир поета розкривається в образі меланхолічно – мрійливого юнака, що, живучи мріями й співчуттям до людей, не знав ні слави, ні щастя, але зберіг по собі добру пам’ять у серце простодушного селянина й вірного друга

В «Сільському цвинтарі» намітилися основні мотиви лірики Жуковського, що одержали своє продовження й розвиток у наступній його елегії «Вечір», написаної в 1806 році. Зміст елегії становить ліричне переживання природи, що споглядається поетом,, що викликає меланхолійні спогади й роздуми про дружбу, «про щастя юного років», про померлих друзів, про особисту долю й про своє покликання. Ці міркування приводять його до думки про близьку смерть. Ліричні мотиви так природно й непомітно переміняються, що вірші стають єдиним, живим, що плавно ллється музично – ліричним потоком, у якому відбивається душа з найменшими відтінками й нюансами переживань. Природа у вірші Жуковського не існує сама по собі. Ефект її природи досягається за допомогою уособлень, емоційних епітетів:

Як сонця за горою чарівний захід, –

Коли поля в тіні, а гаї віддалені

И в дзеркалі води коливний град

Багряним блиском озаренны…

В елегії яскраво проявляється така особливість дарування Жуковського, як зрима відчутність поетичних образів. Можна легко уявити собі, відтворити у своїй уяві ту картину, що малює поет:

Уж вечір… хмар змеркнули краю,

Останній промінь зорі на вежах умирає;

Остання в ріці блискучий струмінь

З погаслим небом вгасає

Все тихо: гаю сплять; в околиці спокій…

У вірш включаються мотиви жалю, що стали традиційними для романтичного світосприймання, про минулу молодість, що загинули мріях:

Сиджу задумавшись: у душі моєї мрії;

До минулих часів лечу воспоминаньем…

Про днів моїх весна, як швидко зникла ти,

Із твоїм блаженством і страданьем!

Залишаючись наодинці із природою, ліричний герой знаходить у ній співрозмовника, чиє внутрішнє життя настільки ж таємниче й рухлива, як і його власна. Завдяки цьому пейзажна лірика здобуває нову якість – символістика. Це особливо помітно в іншому вірші – елегії «Море», написаної в 1822 році. Море з’являється як одушевлена, одухотворена істота:

Безмовне море, блакитне море,

Коштую зачарований над безоднею твоєї

Ти жваво; ти дихаєш; збентеженою любов’ю

Тревожною думою наповнене ти…

У підставі елегії лежить романтичне протиставлення недостижимей мрії й навколишнього життя. Життя моря представлене відбиттям неба:

Иль тягне тебе із земныя неволі

Далеке світле небо до себе?..

Своєрідність образа моря в Жуковського яскраво проявляється в зіставленні з образом моря в Пушкіна у вірші «До моря», де воно виступає символом волі, вільної стихії. Тиша спокійного моря, безперестанний рокіт схвильованого, гул і грім обрушившегося на берег і на захоплені бурою кораблі були для поетів не тільки музикою природи, але й звуковою подобою людських пеереживаний. Музика природи наповнювалася в їхніх віршах людським змістом

Заслугою Жуковського з’явилося зображення внутрішнього миру людини, життя його душі й серця в єднанні із природою. Достоїнство Жуковського як поета Бєлінський бачив у його прагненні до нескінченного, ідеальному, прекрасному, у незадоволеності тим, що представляла дійсність: « чиРанок, чи полудень, чи вечір, чи ніч, чи бурячи або пейзаж – все це дихає в яскравих картинах Жуковського какою – те таємничих, виконаних дивовижних сил життям… Зображувана Жуковським природа – романтична природа, що дихає таємничим життям душі й серця».