Повний зміст Яр Єсенін С. А. 1/3

ЯР

Повість

ЧАСТИНА ПЕРША

ГЛАВА Перваяпо оконцам кочкового болота сковзали вовки. Бурий ватажок потягнув носом і клацнув зубами. Примовкла ватага зачула видобуток.Слабке виття й тихий панахидний переклич розбудило прикурнувшего в дуплі сосни дятла.Із чапыги з фирканням зринули два зайці й, підриваючи сніг, побігли до меж.По коленкоровій дорозі скрипів обоз; під обротями трепыхались вяхири, і коня, кинувши жуйку, напрянули вуха.Із сітчастих кущів зловісно блиснули вогники й, причаївшись, згасли. – Вовки, – гойднулася висока тінь у подлунье. – Так, – із шумом кашлянули притулившиеся голосу. У тихому шумі хвої чувся морочный ушук крижаного заслону…Ваньчок на сторожку співав пісні. Він сватав у Пилипа сестру Лимпиаду й, подвыпивши, хвалився своєю калиткою.На пиленом столі в гранованому графині сичала сивуха. Пилип, спорожняючи склянку, притуляв до носа хліб і, понюхавши, пхав за що поростили, як мшаниной, вилиці. На ґанку загавкав собака, і по слизькому катнику заскрипіли полози. – Кабы не ліс крали, – ухопився за рушниця, що висіла на стінці, Пилип і, стукнувши дверима, насунув лосину шапку.У запітнілі щоки дунуло вітром.клямка, Що Забрякала, сковзнула по дверям і з інистим вереском стукнула об пробій. – Хто їде? – процідив його захриплий голос. – Овсянники, – коротко відповіли за возами. – Те – Те!До кружевеющему ґанку подбег бородатий старий і, замахав пужалном, указав на дорогу. – У чапыжнике, – глухо крекнув він, доганяючи сивого мерина.Пилип вийшов на дорогу й упав вухом на мятущие порошни. У вухо, як вата, устромлявся пуховитый наліт. – Ідуть, – позвенел він рушницею по вибої й, не зачинивши ґанку, вбіг у хату.Ваньчок дрімав над порожньою склянкою. На підлогу капав огірковий сік і зливався з жилкою пролитого з махотки молока. – Агов, Фанас, – смикнув його Пилип за казенотовую поддевку. – Вовки прийшли на весілля. – Ніякого весілля не буде, – забурукал Ваньчок. – Без приданого бери так весілля грай.Пилип, засмехнувши, вийняв із запечья стару берданку й засипав порохом. – Вовки, говорю, на яру. – Ась? – заспано заерзал Ваньчок і розтягся на крамниці. Над божником лампадка, що горіла, заморгала від шумовитого храпа. Пилип накинув кожух і, оперезавши порохівницю, заклав у кишеню клоччя. – Чукан, Чукан, – кликнув він зсілу під ґанком собаку й вийняв, гримотячи баддею, причеплений до притолке нацепник. Собака, зачувши порох, ерзала в ніг і виляв хвостом.Відчинив двері й забризкав теплими валянками по снігу.Чукан, кусаючи нашийник, скиглив і дряпався в пострявшее на проході цебро.

– – пилип згорнув на бурелом і, минаючи коряжник біля чапыги, притулився в ямі, вивернутої коріннями упалої сосни.По лещуге, шарудячи, прослизнув запеклий ватажок. У коряжнике хрястнули суки, і в каламуті місяця закружилися распыленные пір’я.Курок клацнув у наскребанную селітру, і догори з димом здійнявся ватажок і веснянка – волчиха.До крові, що дихнула хмелем,, фиркаючи, підбіг огузлый самець.Пилип підняв було на приклад, але пошкодував нашкрябав.У застиглої сині клубилася сніжна сироватка. Місяць у хмарі гойдався, як на підвісках. Самець потягнув у себе паморозь і, піджавши хвіст, сплітаючись із корчами, пірнув у хащу.Скинув берданку й поплівся додому. З пом’ятого кожуха падав сніг, що пристыли.Оследил навкруги для прикмети місце й вивів пальцем рушниця.На снігу каламутніла ведмежа перебіжка; слід вів за чапыгу.Вийняв ніж і зі зведеним курком, скорчившись, поповз, прихиляючись до землі.Околь бурыги, посипаючись белою пилом, валявся чорно – рудий пестун.По спині пробігла радістю хвилююче тремтіння, коліна опустилися й зачепили за трусок.Ведмідь, косолапо повернувшись на ліву лопатку, глухо рикнув і, зривши копицю снігу, пустився бігти.“Упустив”, – мигнуло в одурманеній голові, і, кидаючи бивший у щоки чапыжник, він помчав йому наперескок.Клубоватой рядном на снігу застигли сірі сліди. Ведмідь, як би догадавшись, повернув у ліву сторону.На лівій стороні по еланке спурхнули куріпки, він труснув головою й шарахнувся назад, але гримнув постріл, і Пилип, спіткнувшись, упав на купину.“ Упустив – Таки”, – заколола його думка, що прокинулася.Із закривавленою головою ведмідь упав ниць і знову швидко піднявся.Гримнули один за іншим ще два постріли, і важка туша, випнувши мову, задриґала ногами.З кущів, у короткому шубейном піджаці, з відкинутої на потилицю папахою, зринув високого зросту незнайомець.Пилип підняв скочившую шапку й робко відсунув кущі.Незнайомець здивовано оглянув його очами й застиг у що очікує молчанье.Пилип відкинув баранячий комір. – Откулева? – Із Чухлинки. – Далеконько заблукав. – Так.Над носом ведмедя блиснув ніж, і Пилип, схилившись на рушницю, з жалістю моргав звуженими вічками. – Я адже гна_ – те. – Ти? – Я…Важкий подих здув з ворота наліт павутинок. Під захряслыми валянками зажував сніг. – Коли гнав, поділимося.Пилип мовчав і зі смутною посмішкою нахлобучивал шапку. – Скидай кожух – те? – Я хотів тобі сказати – не замуч. – А що? – Отут недалече моя сторожка. Я вовків тільки тудылича бив.Незнайомець весело захитав головою. – Так ти, виходить, біжи за полозками? – Зараз збігаю.Пилип загорнув кожух і, взявши напереваги рушницю, обернувся на коченелого пестуна. – А як тебе кличуть – те? – Карев, – тихо відповів, запихаючи за пояс ніж.

– – пилип увійшов у хату, і в особу йому пахнуло теплом. Він зняв голицы й скинув рушницю.Під іконами ворочався Ваньчок і, охаючи, опускав під стіл голову. – Блюешь?.. – Брр… – задриґав ногами Ваньчок і, піднявшись, витріщив посовелые ока. – Похмели мене… – Вставай… провітришся…Піднявшись, шаркнув ногами й упав головою в помийну балію.Пилип, піджавши живіт, качався, здавлений сміхом, по ліжку й, смикаючи себе за бороду, хотів зупинитися.Ваньчок борсався й, прислонясь до притолке, стирав поділом сорочки прилиплі до бороди й вусів высевки.Прикусивши губу, Пилип розв’язав пояс і, скинувши кожух, напнув кожушок. – Ведмедя вбили… – Самдели? – Без сміху.Посовелые ока заграли вовчим вогником, але прихлынувший до голови хміль погасив їх. – Ти йдеш? – Іду… – И я піду.Подковылял до полатям і витягся свою шубу. – Підемо… підсобиш.Ваньчок насунув шапку й підійшов до вікна; на вікні, прикрита склянкою, синіла недопита сулія. – Там вип’ємо.Кроки розбудили заснулого Чукана, і він знову завив, скребучи в підворіття, і гриз нашийник; з губ його мереживом сукалася піна.

– – карев сидів на остиглій туші й, вийнявши кисет, згортав з махорки цигарку. З коряжника дул вітер і дзенькав верхівками відточених ялин.З пониклих беріз падали, обколюючись, бурульки й шаруділи по обморози.Місяць, застигши на заході, стирався в мутну пляму й кидав сіруваті тіні.По снігу, крадькома на кров, проповзла росомаха, але зачула порох, згорнулася клубком і, підриваючи сніг, покотилася, оббілена, у чапыгу й станула в каламуті. По катнику заскрипіли полози, і крізь леденелые стовбури осичняків здалися Ваньчок і Пилип. – Ух, який! – простягнув, погойдуючись, Ваньчок і, падаючи, намагався вхопитися за кущ. – Ну й лопатки! – Ти краще встань, чим міряти лопатки – те, – заговорив Пилип, – так почастуй пришляка тепленьким. – А є хіба? – Є.Ваньчок підповз до Кареву й вийняв сулію. – Валяй прямий з горлечка.

– – гашу звалили на полозки й закріпили тяжем.Ваньчок, розтягшись, спав у куща й марив про придане. – Волков я теж думаю звалити. – А де вони? – Недалече.У протычинах взвенивал лід, що коловся під валянками.Пилип взяв запеклого ватажка, а Карев закинув за спину веснянку.З лещуги з посвистом піднялися глухари й кільцем упали в осичняки. – Лякаються, – крекнув Пилип і скинув ношу на полозки.Кручений тяж повернувся кінцем під грядку. – Агов, вставай, – крикнув він над вухом Ваньчка й потягнув його за обвіяний холодом рукав. – Не встану, – кричав Ваньчок і, ежась, підбирав під себе занепалими ликами ноги.Вітер тропыхал корявий яловець і сипав обдернутой мшаниной у потягнуті мжичкою вимоїни.У небі мрячно завис черемховий колір і побляклий місяць поринав за косогором розколеною половинкою.Пилип і Карев взяли підчеплення, і полози заскрипіли по катнику.Щоки горіли, за шиями танув засипаний сніг і колов розтягнуті плечі холодом.Під валянками, як житнє мливо, хрумтів м’який нанос; на полозках верхи на ведмеді, укривши голову під молоду волчиху, гойдався заснулий Ваньчок.

ГЛАВА Втораяанисим Карев загадав женити сина Костю на зовиці своєї племінниці.Хлопцеві клацнув двадцять шостий рік, будинку не вистачало батрачки, та й дружина Онисима скаржилася на те, що їй однієї нудно й довіритися комусь.На Преображенье посватали, а на Покрив зіграли весілля.Весілля вийшло в дощову погоду; по селу, як кваша, сопів бруд і голубіли калюжі.Після обідні до попа під’їхала запряжена в колимагу пара сиваков. Дымовитые гриви труснули обвішаними стрічками, і з головень виліз підпилий дружко.Він витягся з – під сіна в’язання кренделів, із прижаренной верхівкою лушник і зі чвертю вина окіст шинки. Із сіней вибіг попів працівник, допоміг йому нести й увів у сдвохлую від телячого смороду кухню.Зі світлиці, із зав’язаним на голові пучком, вийшов піп, вийняв берестяну табакерку й запустив щепоть у розхлябану ніздрю. – Чи – Їх! – фиркнуло біля грубки, і з кособокої лави полетіла купа пилу. – До твоєї милості, – низько звісився дружко. – Зубок привіз? – Привіз.Піп глянув на соковиту, тільки вийняту з розсолу шинку й тикнув у красниковую любовину пальцем. – Гарна.Увійшла куховарка й, схопивши за горлечко чверть, понесла до відкритого підпілля. – Розколеш, – дбайливо підтримуючи денце, крикнув працівник. – Мабуть, – випнувши відвислі груди, відповіла куховарка й, подоткнув поділ, з оголеними ікрами полізла в подпол. – Смачная! – лукаво мигнув працівникові дружко й обернувся до попа: – Так ти, панотець, не гайся.У заслюделую двері, спотикаючись на порозі, ввалилися важкою ходою дячок і диякон. – На колимагу! – замахав рукою дружко. – Виходить зараз. – На колимагу так на колимагу, – крекнув диякон і, підбираючи заяложений підрясник, повернув назад. – Є, – клацнув дячок під полозки. – Опосля, опосля, – зашептав дружко. – Чого опосля?..Зі збитої набік отерханной шапкою й обгрызанным по зап’ятах халатом, загорнувши в комір рідку білу бороденку, вийшов піп. – Їдемо.Диякон сидів на підстеленій соломі й, звісивши ноги, кшикал курей, що обліпили колимагу.Кури, з кудкудаканням і ляскаючи крильми, падали додолу, а сердитий огнеперый півень, нахохлившись, кричав на диякона й стовбурчив дзьобом. – Ишь ти, який сурьезный, – говорив, шепелявлячи, диякон, – у засычку все норовиш не гірше попа нашого, того й дивися в патли вцепишься.Панотець облокотился на дячка й сіл поруч диякона. – Ти боляче широко розсунувся, – помітив він йому.Диякон сповз зовсім на грядку, причепив за дишель ноги й подумки лаявся: “Як півень, чорт сивий!” – Агов, матінка, – крикнув дружко на корінного, але колесо зачепило за вбитий кіл. – Н – Але, диявол! – рвонув він міцно вожжи, і коня, кидаючи бруд, забрякали підковами. – А ти, мабуть, навмисно сів так, – обернувся піп знову до диякона, – бруд – те вся мені в особу норовить. – Це, панотець, Бог шельму карає, – огризнувся диякон, але, повернувшись на грядці, полетів стрімголов у бруд. – Тпру, тпру! – кричав схвильований дружко й хлестанул зупинених коней пужалном.Коня рвонули, але вже не зупинялися.Під’їхавши до ґанку, дружко суматошно зсадив попа, що реготав з дячком, і повернув за дияконом.Диякон, склонясь над калюжею, замивав брудний підрясник. – Не тпрукай, дурень, коли коня стали, – скоса подивився на дружка, що розгубився, і сіл на збиту солому.Молодих вивели з іконами й розсадили по возах. Наречений поїхав з попом, а наречена – із хресною матір’ю.Спереду, обв’язані навхрест рушниками, скакали верхівкові, а за з доданими скринями гриміли несправленные мерзни.Перед церквою на дорогу вибігла юрба мужиків і, простягнувши у висячому положенні жердина, загородила дорогу.Сваха винесла чверть із горілкою й, наливаючи бражну склянку, присуджувала: – Пий, гусак, так шляхи не сили.мужики, Що Випили, відтягнули жердину в канаву й з лементом стали кидати нагору шапки.Дячок сидів з дияконом і косився – як сваха, не заткнувши пробки, бовтала пузырившееся вино.Із хвіртки церковної огорожі вийшов сторож і, відсуваючи засув, відчинив ворота. Піп зліз і, підвівши нареченого до нареченої, стис їхні праві руки.Біля аналоя червонів розстелений полушалок, і коптіло полум’я налепок.Не в полювання Косте було женитися, так не схотілося засмучувати батька.По селу давненько шушукали, що він присватався до вдови – сусідки.Слухи засмучували мати, а розлючений батько називав його ерником! – Жениться – переміниться, – говорив Онисимові поважний кум. – Я сам такий змолоду олахарь був.Молодайка виявилася приглядная; після загулу свекруха показала їй все своє майно й віддала сарайные ключі.Костячи якось мало дивився на дружину. Він тільки довідався,
що слухи, що ходили про наречену, виправдалися.До заміжжя Ганна поплуталася зі своїм працівником.Спершу в утайку заговорювали, що вона ходить до нього на сінник, а потім говір пішов ледве не відкритий.Костячи нічого не сказав дружині. Не схотілося засмутити мати й докорити батька, та й потім йому саме Ганну зробилося шкода. Слабка така, в одній сорочці стояла вона перед ним. На довгі вії падали густі каштанові волосся, а в блакитних очах світився затаєний біль.Вечорами Костячи від нудьги ходив із хлопцями на вулицю й грав на тальянці. Батько гарчав, а дружина лагідно відмикала йому двері.У безмовній лагідності є зачатки бури, що загоряється слабким полум’ям і звивається у вогненне повіддя.Ганна полюбила Костю, але любов ця незабаром згасла й перейшла в жіноче пещення; вона не дорікала його за те, що він пропадав цілими ночами, і навіть іноді сама посилала.Там, де відімкнуті двері й де немає засувів, злодії не крадуть.Але буває так, що постукається запізнілий подорожанин і, пригрітий, забуває, що він прийшов на мінуту, і залишається назавжди.Онисим здумав орендувати в сусіднього поміщика землю. Грошей у нього не було, але він думав спершу зайняти, а потім перевернутися на обмолоті.На Різдво прийшов до нього із села Кудашева молодий хлопець, років двадцяти, і погодився на найм.Костячи пропав десь целую тиждень на полюванні, і від знайомих стрільців про нього не було слуху.Ганна з батраком ходила в клуню й у два ціпи молотили овес.Хлопець ударяв різко, колосся перебивався навпіл, а зерна з вереском упивалися в розкидану солому.Після хрестца він виймав баночку й, загорнувши накосо папірець, насипав у неї, як ошурки, чисту напівкрупку.Ганна любувалася на його чубаті кучері, і вона почувала, як м’яко б лоскотали його пуховитые вуси губи.Хлопець теж заглядав їй в очі й, посміхаючись, стряхивал попіл. – Ну, давай, Степан, ще хрестец обмолотимо, – говорила вона й, закинувши за пахви зарукавник, розв’язувала снопи.Непомітно вони зблизилися. Сідали рядком і говорили, скільки можна вимолотити з копиці.Степан іноді вистачав неї за груди й, лоскочучи, валив на солому. Вона не отпихивала його. Їй було приємно, як загрубілі й слизькі від ціпа руки твердо котилися по її тілу.Один раз, коли Костячи повернувся й виїхав на базар, він повалив її в чан і гарячі губи торкнувся щоки.Вона обійняла його за голову, і пальці її потонули в м’яких кучерях…Увечері на масницю Костячи пішов у корогод і заспівував з бабами пісні; Ганна вийшла в покрову, а Степан, почистивши цеглою вуздечку, перев’язав поводья й виніс у кліть.На вулиці голосно розсипалися прибаски й чутно, як під вікнами хрумтів сніг. Онисим з бабкою виїхав до кума в гості, а що залишився саврасый жував у кошику овес.Ганна, кутаючись у шаль, стояла, склонясь грудьми на поруччя ґанку.Степан повісив вуздечку й вийшов на ґанок. Він нечутно подокрался й закрив їй долонями ока.Ганна обернулася й відвела його руки. – Підемо, – почервонівши, як би виплеснула вона слово й закрилася рукавом…

– – У хату ввійшов з веселою посмішкою Костячи.Степан, сполотнівши, вибіг у покрову, а Ганна, ридаючи, закопала судорожно, що здригаються губи, у подушку.Костячи сіл на крамницю й захитав ногами; тепер ще ясній здалося йому все.Він обернувся до вікна й, поманув Степана, що стояв у верби, вийшов у покрову. – Нічого, Степан, не бійся, – підійшов він до нього й розчулено порвав за підборіддя, – ти хлопець гарний…Степан недовірливо здригався. Йому здавалося, що пестливі його руки шукають місце для намиленої петлі. – Я нічого, Степан… старих тільки побоюйся… ти, може бути, думаєш, я гніваюся? Немає!.. Одягнися й підемо посидимо в шинку.Степан увійшов у хату й, не дивлячись на Ганну, витягся в неї з – під голови нанковий казакин.Насунув стогом смушкову шапку й ляснув дверима.Увечері за вечерею Ганна бачила, як Костячи весело перемаргивался зі Степаном. На душі в неї полегшало, і вона знову відчула, що любить тільки одного Костю.Помітив Онисим, що Костячи щось тужить, і дружині сказав. Мати дбайливо катувала, уже не із чи дружиною, мол, вийшов розлад, але Костячи, тільки махнувши рукою, смутно посміхався.Він якось особливо ніжний став до дружини.На прощеный день вона ходила на ріку за водою й, поскользнувшись на льоді, упала в конурку.Додому її привезли на санях, сарафан був зжолоблений крижаним застывом.Уночі з нею зробився жар, він мочив її червоний полушалок і прикладав до голови.Ганна брала його руку й притискала до губ. Їй легко було, коли він відмінювався до неї й слухав, як билося її серце. – Нічого, – говорив він спокійно й ласкаво. – Завтра до вечора всі, як рукою, зніме.Ганна дивилася, і з очей її капали сльози.

– – на першому тижні поста Костячи причастився й став збиратися на полювання.У кошель він застромив шкіряні чоботи, онучі, порохівницю й сухарів, а Ганна сунула йому рушник.Дістав обмотаний павутиною, що висів на гвоздике в бруса, картуз і зазязал рушником.Сторопіла, але запитати не посмітила. Після чаю він сіл під ікони й покликав батька з матір’ю.Ганна присіла скраю. – Благословите мене, – сказав він, нагнувши голову, і підпер ліктем бліда гарна особа. Батько дістав з божника ікону Миколы Чудотворця. Костячи виліз і впав йому в ноги. В очах його колихався мутний смуток.Зв’язавши пожитки, пересмикнув кошель за плечі й насунув шапку. – До Жагучого вертайся, – сказав батько й, взявши клин, початків справляти сокирище.Покрестился, обійняв матір і вийшов з Ганною назовні. Дул вітер, грала поземка, і сніг дзенькав.Костячи взяв Ганну за руку й покрокував по чагарниковому підгір’ю.Ганна йшла, нахиливши голову, і захльостувала від вітру каратайку.В озера, де починався ліс, зупинився й струснув кошелем.Хвої шуміли. – Ну, прощай, Ганна! – проговорив тихо й лагідно. – Не кривдь старих, – небагато задумався й гладив її щоку. – Зовсім я…Ганна хотіла крикнути й кинутися йому на шию, але, глянувши крізь сльози, що бризкали, побачила, що він був вуж на іншому кінці яру. – Костячи! – гаркнула вона. – Повернися! – Ись… – відповіло в стихлому вітрі луна.

ГЛАВА ТРЕТЯ – Прочухайся! – кричав Пилип, знімаючи з Ваньчка шубу. Ваньчок, опустивши руки, ослабнув, як лико.Гасница стрибучим відсвітом виводила на білій печі тінь повислі на стелі гака. За печурками фенькал цвіркун, а на полатях дрімав, піджавши лабети калачиком, сивоухий кіт. – Снігом його, – тихо сказав Карев. – И те снігом…Пилип сгорстал путровый окоренок і, помивши над рукомийником, приніс снігу.Ваньчка роздягнули наголо, в’яле тіло, просочене сонцем, вивело сині жили. Карев роздягнувся й почав натирати. Голова Ваньчка, шльопаючи губами, відвиснула й качалася по підлозі.У руках сніг стискувався, як вата, і вичавленим сиром капав.Від Ваньчка пішла пара, зуби його розтиснулися, і глухо він простонал: – Пи – ить…Вода хлюпнула йому в очі, і, потираючи їхніми корявими руками, він став підніматися.Валандаючись, сіл на крамницю й із тремтінням почав напяливать сорочку.Пилип підсобив надягти йому порти й, розстеливши шубу, уклав спати його. – З перепою, – тихо сказав він, вішаючи на посевку корец, і став діставати хліб.Карев присів до стола й став чистити водяниковую наволочку картоплі.Відламавши шматочок хліба, він посолив його й зажував.Пахнуло огірками, змішаної з журавлиною капустою й моченою брусницею.Пилип вийняв з полки сороковку й, ударяючи долонею по денцю, вибив пробку. – Пий, – підніс він склянка Кареву. – Мабуть, не як адже Ваньчок. – Самовар би поставити, – почухався Пилип і вийшов у теплушку. – Липа? Липнув?.. – загукав його сиповатый голос. – Проснися!Небагато погодя в червоному збірчастому сарафані ввійшла дівчина.Коси її були розпатлані й чорні хвилі обрамляли особу й шию.Карев чистив рушницю й, звівши курок, націлив у неї мушку. – Уб’ю, – посміхнувся він і спустив курок, що клацнув. – Не боюся, – тихо відповіла й задзвеніла в дірявої махотке березовими вугіллями.

– – лимпиаду кликали лісовою русалкою, вона жила із братом у сторожку, вартувала Чухлинский ліс і збирала гриби.Вона не пам’ятала, де була її батьківщина, і не знала неї. Їй близький був ліс, вона й жила з ним.Двох років втратила батька, а на четвертому році її мати, як вона пам’ятала, загорнули в біле полотно, накрили дошками й віднесли.Пам’ять її прояснилася, як брат привіз її на яр.Дружина його Ксенія ходила за нею й учила, як потрібно складати пальці, коли молишся Богові.Потім, коли під вікном синіли калюжі, Ксенія пішла до ріки й не повернулася. Їй увижалися багри, якими Пилип тикав у воду, і рибацький невід. – Тетенька пішла, – сказав він їй, як вони прийшли із церкви. – Тепер ми будемо жити із Чуканом.Пилип сам мил дівчинку й стирав білизну.Навесні вона бігала із Чуканом під черемшину й дивилася, як із черемшини падав сніг. – Отчого він не тане? – запитувала Чукана й, поклавши на долоню, дула своїм теплом.Собака весело качався біля її ніг і лизав босі, що потонули в мшанине, слизькі ноги.Коли їй стукнуло десять років, Пилип запріг буланку й відвіз її в Чухлинку, до тещі, ходити в школу.Дівчинка зиму вчилася, а влітку знову їхала до брата.На шістнадцятому році за неї приїжджав свататися син дячка, але Пилип пошкодував, так потім дівка сама закомизилася. – Краще я повішуся на гілках берези, – говорила вона, – чим піду з яру.Вона знала, що до них ніхто не прийде й жити з ними не залишиться, але часто сиділа на ґанку й дивилася на дорогу. Коли піднімався пил і за горою поринала, выплясывая, дуга, вона бігла, улыбаючись, до загороді й відчиняла околицю.Нині ввечері із сусіднього об’їзду приїхав вдовый мужик Ваньчок і сватав її без приданого.Навесні вона часто, бродячи по лісі, натикалася на його корів і подовгу говорила з його подпаском, хлопчиком Юшкою.Юшка вив їй вінки й, надягаючи на голову, завжди присуджував: – Ти адже русалка лісова, а я тебе не боюся. – А я візьму тебе й знімання, – жартувала вона й, посадивши його на коліна, шукала в нього в рудих волоссях гниди.Юшка вертівся й не давався шукатися. – Пусти ти, – отпихивал він її руки. – Лягай, лягай, – тягла вона його до себе. – Я розповім тобі казку. – Ти знаєш про Аленушку й про братика – козленочка Иванушку? – пришлепывая губами, вимовляв Юшка. – Розкажи мені неї… мені її, бувало – ча, мамка розповідала.

– – самовар метнув на загнетку іскрами. – Готовий, – сдунув золу, сказала Лимпиада й підійшла до жовтої полиці за чашками. – Славна штука, – посміхнувся Пилип, – Рубльов двісті змиємо… – Чтой – Те я тебе, братик, не знаю, – обернувся він до Кареву: – Говориш, із Чухлинки, а тебе й не видывал. – Я пришляк, у просфирни проживаю. – Паламар, що ль, який? – Мисливець.Лимпиада розстелила скатертина, наколола малюсінькими шматочками цукор і поставила на стіл самовар.Ободнялая снігова сироватка пряжею висіла на ставні й шомонила у вікно. – Зорит… – підняв блюдце Карев. – От зараз на глухарей – те добре.Від околиці заерзал скрип полозів. Ваньчок, охаючи, повернувся на інший бік і зачесав спину. – Ишь наклюкався, – розсміялася Лимпиада й накрила спину, що заголилася, халатом. – Гусак смажений, теж свататися приїхав! – Ох, – застогнав Ваньчок і відкинув полу. – Хто там? – відчинив двері Пилип. – Свої, – забасив густий голос.Засув, деренчачи, відкотився убік, і в хату ввалилися троє скупників. – Є дичина – те? – засмикав бороду брюхатый, низенького росту баришник. – Є. – А я отут проїздом був, так бачу вогонь, дай, мол, загорну наудалую. – Ти, Кузьмич, отродясь такого не видывал; одне слово, пестун четвертний коштує.Карев, повертаючи тушу, посміхався, а Лимпиада світила гасницей. – Бийся не бийся, менше двох з половиною не візьмемо.Кузьмич, повертаючи й тикаючи в лопатки, мацав вовків. – Ну, так, знычит, Филюшка, двісті зі чвертю так за вовків чверть. – Коли не обманюєш, добре.Вліз за пазуху й вийняв туго набитий папірцями гаманець. – Одержуй, – слинячи пальці, відраховував він. – Щасливий, брат, ти, – тикнув у бік Пилип Карева, – і скупник, як нарочито, подарував.Карев весело помаргивал очами й дивився на Лимпиаду. Вона, лагідно потупивши голову, мовчала. – Так ти допоможи, – скинув кожух Кузьмич.Карев підняв задні стегна й поволок гашу за двері. – Ишь, який здоровий! – сміялися скупники. – Мерина вивернув, – клацнув поясом Пилип. – Як дерболызнул йому, так ан горілиць упав. – Він уби_ – те?.. – Он…На розвальні поклали пестуна й обох вовків. Пилип вийняв з головень рогожу й, накривши, затяг мотузкою. – Н – Але, – крикнув Кузьмич, і коня, смикнувши сани, засемно поплелися кроком.Умите снігом ранок засміявся закривавленим сонцем у вікно.Кузьмич крокував за возом і сопів у трубку. – Не надмеш проклятого. – Хитрої мужик, – підхопили скупники й засмикали башликами.

– – – і – – – і Делі, – викинув Пилип на стіл гроші. – Сам діли. – Ну, не ламайся.Ваньчок устав, звісив разутые ноги й попросив квасу. – Хто це? – мотнув він на зігнутого над купою грошей Карева. – Всю пам’ять заспав, – посміхнувся Пилип. – Ні, самдели? – Забув, каналья? – Агов, дядько, – піднявся Карев, – аль і впрямь забув, як ми тебе верхи на ведмеді везли? – Смієтеся, – підніс до губ корец. – А нам і сміятися нема чого, коли снігом тебе відтирали.До стола підійшла Лимпиада. Ваньчок насунув ковдру й, скорчившись, ухопився за голову. – Тобі полтораста, а мені сто, – устав Карев і простягнув руку. – Як же так? – Так… я один… А ти із сестрою, бач.Ваньчок заздрісно подивився на гроші. – Ай і скупники були?.. – Були. – Геть воно що…Карев схопив шапку, змахнув рушницю й вийшов. – Перегоди, – зупиняв Пилип, – выспишься. – Ні, квапити треба.У щоки бризнуло сонце й пахнуло тим весняним вітром, що висмоктує замети.На ґанок выбегла Лимпиада. – Заходь, – крикнула вона, махаючи хусткою. – Добре.Ішов прим’ятим стьобанням і норовив навпростець. На кособокій сосні дятел чистив червонувате, як поранене, крило.На засохлу рокиту спурхнув снігур і лунко розсипався свистом.З далеких галявин курілася молочна морока й, як рукав, обвивала самотні розкидані липи. – Сідай, касатик, підвезу! – крикнула баба, що порівняла на порожняку. – И те думаю. – Звісно, краще… ишь як щоки – те розгорілися.Хльоснула батогом, і кінь помчав взнамет, розриваючи накат і поморозь. – Що ж порожній – те? – Продав. – Ишь, Бог послав. У мене намедни син теж якого ухлопал запеклого, четвертну, не стукаючи по руках, давали. – Так, полювання гарна.За косогором здалося село. – Раменки, – крикнула баба й знову хльоснула коня, що боявся.Біля околиці валялася сдохлая кобила, по селу пахнуло млинцевим димом.На повороті він побачив, як баба, несшая в’язку дров, зав’язнула в сніг і розсипала поліна.На тину біля крайньої хати висіла теляча шкіра. – Підбирай, бабуся, – крикнув весело й припав на постельник.За селом підхопив вітер і забили крапины дощу, що застигає в бісер.Баба накинула войлоковую шаль і піджала накриті соломою ноги під поддевку, вітер дул їй в особу.Карев, згорнувшись за її спиною, згортав цигарку, але тютюн від тряски й вітру розсипався.Стовбур гудів, і здавалося, десь далеко когось проводжали на цвинтар. – Зупинися, тетенька, закурю.Кінь відчув, як над загнузданими губами натягнулися вожжи, і, фиркнувши, зупинилася.Згорнувши цигарку, він чиркав, закриваючи долонями, сірник, але вона відразу, не опепеля стружку, гаснула. – Экай ти який, – крикнула докірливо баба, – перегоди вуж.Стряхнувши солому, вона обернулася до нього особою й розстебнула петлі. – Закурюй, – настовбурчила на червоній подкладке підлоги й голосно засміялася.Сірник чиркнув, і в особу вдарив змішаний з м’ятою запах махорки.Баба застебнулася й поправила шаль, що розмоталася по мохрастым кінцях.Туман припадав до землі й заривався в сніг, що голубіє по лощинах.Звідкись із вітром долетів благовіст і уныло станув у шумі хвой.За саньми кружлялася, як липовий колір, сніжний пил, а на високу гору, погромыхивая тесом, карабкался застряглий обоз.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА