Твір, присвячений всезишній любові (за новелою «Три зозулі з поклоном»)

Григір Тютюнник присвятив свою новелу «Три зозулі з поклоном» не людині, а найвищому людському почуттю — любові, яка, не стукаючи, без дозволу вхо­дить у серце і залишається там назавжди. Вона прагне зігріти душу, подарувати щастя, та, не знаходячи місця в серці, мучить людину. Закохана людина повністю розчиняється у своєму великому почутті, адже справжня любов нічого не вимагає.

Головна героїня новели — проста жінка Марфа. Усе життя вона кохає чужо­го чоловіка; в селі знають про її почуття, адже бачать, як жінка чекає листа, яко­го адресовано не їй. «Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала». Дочекавшись, Марфа просить дати їй ту вісточку, тремтячи­ми руками пригортає лист до грудей, цілує зворотну адресу. Її губи весь час вору­шаться, але з уст не злітає жодне слово, а рясні сльозй шастя не здатен висушити і вітер-суховій. Сусіди знають про її кохання, але навіть найбільші скептики, ци­ніки, пліткарі схиляють голови перед силою такого почуття.

Михайлова дружина Софія теж знала про Марфине кохання, але не ревнувала, не засуджувала сусідку. Вона розповідала синові, що їхній тато «…сокіл був, став­ний такий, смуглявий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне було — просто гляне і все, а в грудях так і потерпне». Як же такого не любити? Марфа з чоловіком Карпом щовечора приходили на посиденьки до Михайла і Софії. Гомонять чи співають тільки втрьох, а Карп о їсть галушки, «вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне». Товстопикий, товстоногий, рудий, як солома. Гляне Марфа, «як він галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки-голубі». Одведе вона очі від Карпа та погляне на Михайла, а в очах тих замилування і любов. Бачила це Софія, бачив і Михайло, але намагався не дивитись на закохану жінку, щоб зайвий раз не краяти її серце, не мучити. Софія не сердилася, бо сама зазнала кохання, сина мала, схожого на батька. А потім прийшло до обох жінок горе, а в «горі, сину, ні на кого серця не­має. Саме горе». Забрали Михайла туди, звідки «далеко вертатися». Раз на місяць приходять від нього листи дружині й сину, а в останньому Михайло зізнається, що десь біля нього ходить Марфина душа нещасна. Він просить Софію сходити до Марфи і передати, що він їй, як співав бандурист на ярмарку, послав «три зо­зулі з поклоном». «Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку». Та, мабуть, не перелетіти ті три зозулі Сибіру несходимо­го. Не повернувся Михайло, а Марфа так і залишилась чекати й очима проводжає студента, сина коханого, що схожий на батька як дві краплі води.

Ніякої долі не мала у житті Марфа: ні доброї, ні злої. Але Бог дав їй велике кохання, і цей Божий дарунок жінка пронесла через усе життя.