Короткий зміст “Записки мисливця: Співаки” Тургенєва по главах – Частина 1

Невелике, бідне сельцо Колотовка. Кілька худих рокит, яр по самій середині вулиці. «Невеселий вид», але околишні жителі «їздять туди охоче й часто». Біля яру коштує окремо від інших крита соломою хатинка

Її вікно «у зимові вечори, освітлене зсередини, далеко видніється в тьмяному тумані морозу й не одному проїзному мужичку мерехтить путеводною звездою». Це – шинок, прозваний «Притонным». Торгує тут целовальник Микола Іванович, товстий, посивілий чоловік «із заплилою особою й хитро – добродушними вічками».

Щось у ньому є таке, що залучає й утримує гостей. «У нього багато здорового глузду; йому добре знайомий і поміщицький побут; і селянський, і міщанський». Він знає користь у всім: у конях, у лісі, у будь – якому товарі, у піснях і танцях, багато бачив на своєму столітті, «знає все, що робиться на сто верст навкруги» і, як людина обережний, помовчує. У Миколи Івановича «жвава, востроносая» дружина, здорові й розумні діти. У жаркий липневий день, коли втомлений мисливець із собакою підходив до кабачку, на порозі раптом здався чоловік високого зросту у фризовій шинелі, на вид двірський

Він когось кликав і вже очевидно встиг випити. « – Ну, іду, іду, – пролунав деренчливий голос і через хату праворуч здалася людина, низенький, товстий і кульгавий… Хто мене чекає? – Экой ти, Моргач, дивовижний, братик: тебе кличуть у шинок, а ти ще запитуєш: навіщо?..

Яшка – Те з рядчиком об заставу побилися: осьмуху пива поставили – хто кого здолає, краще проспіває… – Яшка співати буде? – із жвавістю проговорила людина, прозваний Моргачем.

– И ти не брешеш, Обалдуй?» Мисливець, він же автор «Записок», не раз чув про Яшке – Турка, «кращому співаку у відділку» і раптом представився випадок «почути його в состязанье з іншим майстром». Але спочатку кілька слів про пристрій сільського шинку. Він складається звичайно «з темних сіней і білої хати, розділеною надвоє перегородкою», за якої відвідувачів не пускають. У перегородці «над широким дубовим столом пророблений великий поздовжній отвір

На цьому столі або стійці продається вино. Запечатані штофи різної величини рядком стоять на полках, прямо проти отвору. У передній частині хати, наданої відвідувачам, перебувають крамниці, дві – три порожні бочки, кутовий стіл». Тут зібралося вже «досить численне суспільство».

Микола Іванович стояв за стійкою, у строкатій ситцевій сорочці. За ним у куті виднілася його гостроока дружина. На середині кімнати стояв Яшка – Турок, «худа й струнка людина років двадцяти трьох», у блакитному нанковому каптані

«Він дивився відважним фабричним малим…, вся його особа викривала людину вразливого й жагучого. Він був у великому волненье…». Поруч стояв «чоловік років сорока, широкоплечий, широкоскулый».

Вираження його смаглявої особи було б майже лютим, якщо б воно не було так спокійно – задумливо. Він майже не ворушився й тільки повільно поглядав навкруги, як бик з – під ярма… Кликали його Диким Паном

Навпроти сидів рядчик з Жиздры, невисокого росту, років тридцяти, з «живими карими вічками. Він жваво поглядав навкруги» і «безтурботно бовтав». І ще в куті сидів якийсь обірваний мужичок в «зношеній свиті». У цей жаркий, задушливий день у кімнаті було прохолодно.

Мисливець запитав собі пива й сіл у куточок біля обірваного мужичка. « – Жеребий кинути – з розміщенням вимовив Дикого Пана: – так осьмуху на стійку». Микола Іванович поставив на стіл «осьмуху». Першим співати випало рядчику. « – Яку ж мені пісню співати?

– запитав рядчик, приходячи у волненье». Йому сказали, щоб співав яку хоче «а ми вуж потім вирішимо по совісті». Ми чекаємо самого змагання, але ще до його початку тут деякі дані про кожне з діючих осіб. Обалдуй, він же Євграф Іванов

Загулявший двірський, від якого давно відступилися власні добродії і який, не працюючи, не маючи ні гроша, «знаходив однак засіб щодня покутить на чужий рахунок. У нього була безліч знайомих…». Моргач, «ніколи був кучерями в старої бездітної барині», але втік, прихопивши із собою довірену йому трійку коней

Після нещасть бродячого життя повернувся кульгавий, кинувся пані в ноги й потім, заслуживши милість зразковим поведеньем, потрапив у прикажчики. Після смерті барині, Моргач «невідомо яким образом, виявився відпущеним на волю», торгував, розбагатів. Це людина досвідчений, розважливий, «тертий калач». Його ока «ніколи не дивляться просто – усі виглядають так підглядають». Яків, прозваний Турком, дійсно походив від полоненої туркені

Він «по душі художник», «а по званню – черпальник на паперовій фабриці в купця». Рядчик – на вид виверткий і жвавий міський міщанин. Дикий Пан, незграбний, як ведмідь, відрізнявся «незламним здоров’ям», «непереборною силою» і «спокійною впевненістю у власній могутності». «Не було людини більше мовчазного й похмурого».

Ніхто не знав, з якого він стану й чим живе, але гроші, правда невеликі, у нього водилися. «Особливо вражала мене в ньому суміш якоїсь уродженої, природної лютості й такої ж уродженої шляхетності». Рядчик виступив уперед і запік веселу танечну пісню

У нього був ліричний тенор, усі слухали з більшою увагою й він, почуваючи, що має справу «з людьми знаючими», «просто ліз зі шкіри». Спочатку слухали спокійно, потім Обалдуй раптом «скрикнув від задоволення. Усе стрепенулися. Обалдуй з Моргачом почали напівголосно підхоплювати, підтягувати, покрикувати: „лихо!“… Забирай, шельма!..

Розжарюй ще, собака ти така, пес!»… Микола Іванович через стійку схвально захитав головою… Обалдуй, нарешті, затупотів, задріботав ногами й засмикав плічком, – а в Якова ока так і розгорілися, як вугілля, і він весь тремтів, як аркуш»… Підбадьорений рядчик «зовсім завихрився» і коли, нарешті, «стомлений, блідий», він видав «останній завмираючий вигук, – загальний, злитий лемент відповів йому шаленим вибухом. Обалдуй кинувся йому на шию»… Навіть «мужик у порваній свиті, не витерпів і, ударивши кулаком по столі, викликнув: „А – га! Добре, чорт забери – добре!“ і з рішучістю плюнув всторону.

– Ну, брат, потішив! – кричав Обалдуй… Виграв, брат, виграв! Поздоровляю – осьмуха твоя

Яшке до тебе далеко…». Потім Дикий Пан наказав мовчати й скомандував: « – Яків, починай!» Глянувши навкруги, Яків «закрився рукою». «Всі так і впилися в нього очами, особливо рядчик, у якого на особі, крізь звичайну самовпевненість і торжество успіху, проступило мимовільне, легеня занепокоєння… Коли ж, нарешті, Яків відкрив свою особу, – воно було бліде, як у мертвого…

Він глибоко зітхнув і запік… „не одна в поле доріженька пролягала“ співав він, і всім нам солодко ставало й моторошно. Я, зізнаюся, рідко слыхивал подібної голос: він був злегка розбитий і дзенькав, як надтріснутий… у ньому була й… молодість, і сила…

і якась захоплююче – безтурботна, смутна скорбота. Російська, правдива, гаряча душа звучала й дихала в ньому, і так і вистачала вас за серце, вистачала прямо за його російські струни… Він співав, зовсім забувши й свого суперника, і всіх нас… Він співав, і від кожного звуку його голосу віяло чимсь рідним і неозоро широким, немов знайома степ розкривався перед вами, ідучи в нескінченну далечінь. У мене, я почував, закипали на серце й піднімалися до очей сльози; глухі, стримані рыданья раптово вразили мене… я оглянувся – дружина целовальника плакала, припавши грудьми до вікна…

Микола Іванович потупився, Моргач відвернувся;. сірий мужичок тихенько схлипував у куточку, з гірким шепотом погойдуючи головою; і по залізній особі Дикого – Пана з – під зовсім, що насунулися брів, повільно прокотилася важка сльоза; рядчик підніс стислого кулака до чола й не ворушилася»… Скінчилася пісня, але усе ще якийсь час чекали. « – Яша, – проговорив Дикий – Пан, поклав йому руку на плече й – змовк

Ми всі стояли, як заціпенілі. Рядчик тихо встав і підійшов до Якова. «Ти… твоя… ти виграв; вимовив він нарешті із працею й кинувся геть із кімнати»…

Усі заговорили галасливо, радісно… Моргач став цілуватися з Яковом, Микола Іванович оголосив, що «додає від себе ще осьмуху пива; Дикий – Пан посміювався якимось добрим сміхом;. сірий мужичок раз у раз повторював у своєму куточку, утираючи обома рукавами ока, щоки, ніс і бороду: «а добре от, будь я собачий син, добре!

» У цю мить не можна не любити їх всіх, всіх без винятку. От вона, та сама любов, про яку сказане: «Возлюби ближнього»… Мисливець потім заснув на сіннику й коли прокинувся, був уже вечір. «По селу миготіли вогники; з недалекого, яскраво освітленого шинку неслося нестрункий неясний гамір». Він підійшов до віконця й побачив «невеселу картину: усе було п’яно – всі, починаючи з Якова».

Зовсім «розгвинчений» Обалдуй «выплясывал вперепрыжку»; безглуздо посміхаючись, «тупотів і шаркав ослабілими ногами» сірий мужичок; уїдливо посміювався Моргач, весь червоний, як рак… У кімнату набилося багато нових осіб і всі були п’яні. Ще недавно – захват, від всієї душі доброта! А тепер щосили розгул! У цьому бедламі Дикого – Пана взагалі не було, а Микола Іванович зберігав своє «незмінне хладнокровье». «Я відвернувся й швидкими кроками став спускатися з пагорба, на якому лежить Колотовка.