Повний зміст У білої води Єсенін С. А – Часть 1

 
 

У БІЛОЇ ВОДИ

1Літо було тихе й ведряное, небо замість блакитного було біле, і озеро, що дивилося в небо, теж здавалося білим; тільки в самого берега у воді гойдалася тінь від верби так від хати Корнія Бударки. Іноді вітер піднімав по піску ціла хмара пилу, обдавав нею воду й хату Корнія, а потім, коли вщухав, з піску, чорніючи, стирчали камені на вивітреному місці; але від них тіні не було.Корінь Бударка ловив по спуску ріки рибу, а дружина його Палага день у день сиділа на ґаночку й дивилася те в ту <сторону, де,> чорніючи, стирчали камені на вивітреному ме<сте, те> на молочне небо.Самотня верба під віконцем роняла пух, вода ще тихіше обіймала берег, і не те від водяної спеки, не те тому, що в неї самої у всьому тілі як би переливалося молоко, Палага думала про чоловіка, думала, як добре вони проводили час, коли обоє, пригорнувшись друг до друга, ночували на сіннику, які в нього сині очі, і взагалі про усім, що хвилювало їй кров.Рибалки спливали долілиць по ріці з Петрова дня аж до зимових холодів. Палага вважала дні, коли Корній повинен був повернутися, молила св. Магдалину, щоб скоріше наставали холоду, і почувала, що кров у ній з кожним днем починає закипати усе більше й більше. Губи зробилися червоними, як калина, груди налилися, і коли вона, обережно пестячи себе, проводила по них рукою, вона почувала, що голова її кружляється, ноги трясуться, а щоки так і горять.Палага любила Корнія. Любила його здорові груди, руки, якими він згинали дуги, і особливо їй подобалися його губи.Перебираючи минуле, Палага так зливалася з Корнієм подумки, що навіть почувала його гарячий подих, теплу вологу губ, і тіло її починало нити ще сильніше, а те, що так було можливо, здавалося їй злочином. Вона пам’ятала, як вона клялася Корнію, що хоча раз обірвеш, то вже без вузла не натягнеш, і все – таки, приховуючи це усередині себе, металася зі сторони убік, як зв’язана, і намагалася знайти вихід.Опустивши голову на коліна, вона дивилася, як за високою горою тонуло сонце. Свечерело вже зовсім, і по білій воді заковзала на піщаний острівець, що поростив хмизом, вутла маленький човник. Мужик сидів у човні, виліз і, изгибаясь, став плазувати по піску.У Палаге прокинулося незрозуміле для неї рішення… Вона відв’язала причало від челна, руки її тремтіли, ноги підкошувалися, але все – таки вона відправилася на острівець. Змахнувши веслами, вона майже в три удари обігнула острівець і, коштуючи на носі, помітила, що мужик на піску збирає ракуши. Вона дивилася на нього й так само, як у перший раз, тріпотіла вся.Коли мужик обернувся й, глянувши на неї своїми риб’ячими холодними очами, єхидно прищулився, Палага вся похолоділа, стислася, пристрасть її, як їй здалося, упала на дно човна. “Окаянний мене смущаить!” – прошептала вона. І, перехрестившись, повернула човен назад і, не скидавая плаття із себе, кинулася в берега у воду.Був переддень Ільїна дня. Із сарафана капала вода, коли вона ввійшла в хату, а губи здавалися синіми. Мокрими руками вона дістала з божника сірника, затепліла лампадку й, упавши на коліна, початки молитися. Але вночі, коли вона лягла в мокрій сорочці на ліжко, тіло її знову відчуло тепло, і знову защемило під оголеними коліньми. Вона встала, збігала до ріки, занурила гарячу голову у воду й, щоб забутися, початку вслухуватися, як шумить вітер. “Мара, – думала вона, – молитися треба й пост на себе накласти!” Вітер крутив пісок, вода рябилася, холоділа, і, дивлячись на ріку, Палага шепотіла: “Господи, так скорея б, скорея б заморозки!” Ранком ледве світло вона відправилася на село до обідні. Село було верстах у шести від білої води, дорога вилася меж жита, і йти було по зорі, коли ще було легко й прохолодно. Ноги її приустали, вона зняла із себе черевики, повісила на стрічечці через плече, навмисно норовила, блискаючи білими ікрами, іти по росі, і вогонь, що мучив її тіло, ущухав. У церкві вона молилася теж тільки про одному, щоб скоріше настали холоду, і, дивлячись на ікону прикритої руб’ям Марії Єгипетської, просила в неї її міцності здолати свою похіть, але молитовні думки її мішалися зі спогадами про пекучу любов, вона ловила себе на цьому й, падаючи на коліна, стукалася чолом об кам’яну підлогу до болю. 2 По дорозі назад іти їй здавалося сутужніше, з томленого тіла градом котився піт, сорочка прилипала до тіла, а очі каламутилися й нічого не бачили. Вона не пам’ятала, як дійшла до перехрестя объезжих доріг, і опам’яталася лише тоді, що коли наздогнав її попутник окликнув і схопив за плече. – Ти, эфто, бабенка, дыляко пробираисси – те… а? – запитав він, лукаво щулячи на неї ока, – а те,

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы