Книга про війну, що мене схвилювала (Шолохов «Доля людини») – Шолохов Михайло

Тема війни була й ще довго буде актуальною. За словами Бєлінського, людина розкривається в критичних ситуаціях, а людина – головний предмет мистецтва, що прагне все довідатися про нього. Якщо одні письменники більше показували «війну», інші йшли далі – людини на війні, то Шолохов в «Долі людини» показав нам війну в людині, що

Ніколи не скінчиться

У розповіді Соколова – «жодної сльозинки», хоча в душі він кілька разів плаче. І ми вгадуємо, коли, От він з мінуту мовчить», а от «глухо покашляв»; тут «тремтіли; тверді губи», там «сказав захриплої, що дивно змінився голосом…». Багато чого довідаємося ми з розповіді Андрія Соколова. І те, як він своїми руками побудував будинок біля авіазаводу, по суті, сам собі вирив яму. Довідаємося, як у полоні рвали його в клаптики німецькі вівчарки: як Мюллер від «грипу» лікував, пускаючи кров; як сина свого – надію останню – у День Перемоги ховав… Але є в розповіді моменти, коли Соколов немов оживає, випрямлюється, От один з них

Не вдалося комендантові Мюллеру поглумитися над голодним і п’яним російським солдатом. Гордо коштує перед ним Андрій Соколов. И… «комендант став серйозний на вид, поправив у себе на груди два залізних хрести…» Про що думає в цю мінуту він, чим стурбований? Німецька армія біля Сталінграда. Здавалося б, перемога поруч, але щось збентежило Мюллера. Номером 331 прийшов до нього Соколов, а йде…

Чому Андрій Соколов взяв у діти «шарпака» Ванюшку? Очевидно, це те, що на поверхні: самотній, любить дітей, захистити дитину – борг солдата… Але є й інші мотиви

Можна воювати з ненавистю, злістю… Але жити (!), жити треба любов’ю, А полюбити він (у першу післявоєнну весну) може тільки дитини, так скалічила його доля. Може, і сам він цього не усвідомлює, але це так. Соколів – людин учинку й мотиви не розкладає на основні, другорядні й побічні. Усе в одному, головному – урятувати «дрібну птаху», чиє гніздо, як і його власне, розметав «військовий ураган небаченої сили».

Другої дружини в Соколова не буде, тому що перед своєї Иринкой винуватий, коли відіпхнув її на вокзалі. Не полюбить він і не прийме іншу… Ще й такий удар готовить йому доля. Шолоховская психологія скоряє нас глибоким знанням людської душі: розмерзлося серце – прокинулася пам’ять… «Майже щоночі своїх небіжчиків дорогих у сні бачу. І усе більше так, що я за колючим дротом, а вони на волі, по іншу сторону…» Невже цей дріт – психологічно так і залишилася нерозірваної? І ті, кого вже ні, і впрямь на волі, а він, хоч і вижив, – у полоні? Уночі нас частіше турбує той, по вираженню Л. Толстого, «внутрішня людина», якому варто довіритися. «І от дивна справа, – говорить Соколов, – удень я завжди міцно тримаю себе, з мене ні оха, ні подиху не вичавиш, а вночі прокинуся, і вся подушка мокра від сліз…» Ну тому що ж: у сні або завжди Соколов за дротом? І чому вони йдуть – не дають розсунути дріт? Розмовляють про всім, а вийти не дають, «начебто тануть»? Про що розмовляють? Чому ні слова про цьому? Зрозуміло: ніякий художник тої розмови, що веде пам’ять наша по ночах зі збіглими, не передасть

Так ні, все – таки розірвав, якщо готується Ванюшку «визначити» у школу. Та й сам автор, хоч і приблизно, але вірить, що росіянин людина, людина непохитної волі, выдюжит, і біля батьківського плеча виросте той, котрий, повзрослев, зможе все витерпіти, усе перебороти на своєму шляху… Поруч із тими, хто за дротом, такі не виростають. Розірвав він її, колючу, розірвав! А плаче, тому що вони йдуть. Не беруть його із собою: Ванюшке він тепер потрібніше. Нехай воскреснуть у ньому, бездомному шарпаку, і Настенка, і Олюшка, і Анатолій – всі, кого розметав ураган. Не розірвав він її, іржаву, немає. Тому що не тільки Мюллером, але й, як ні сумно, «милої Иринкой» натягнута цей дріт

Але адже ми сильніше своєї пам’яті. Не випадково свою зустріч із Соколовим автор пристосував до весни, коли всі старі рани й переломи, як на знаменитому толстовському дубі, заростають клейкою зеленню неминучого відновлення. А з іншої сторони… якщо згадати рядки:

Війна окончилась у Берліні,

Але не окончилась у мені

Хто побував на ній, навік залишився там: убитим або полоненим

Не в чи тім моральний подвиг Андрія Соколова, що, будучи сам у лещатах цього страшного дроту, дивлячись на мир очами, «наповненими такий неизбывной тугою», він простягає дитині свої «більші темні руки». Колись вони мертвою хваткою завмерли на «ковтку» зрадника, а тепер…

«Пасажир незручний, – говорить Соколов. – Де потрібно один крок робити, роблю три…» Ванюшкиными кроками тепер він міряє свої. І таким Андрій Соколов і залишається в нашій пам’яті: удень – з Ванюшкой, уночі – зі своїми…