Повний зміст Елегія про смерть Петра Великого Тредиаковский У. ДО

Що за сум усюди чується жахливо?

Ах! знати Росія плаче в багатолюдності гласно! Де ж повсякденних торжеств, радостей громади? Слышь, не токмо єдина; плачуть вуж і чады! Рє вона те мещется, потім нерухома, Вопиет, сльозить, стенет, у сумі всім зрима, «Що те за причина?» (лише рекла те Вселенна) Летить, ах прикрість! Слава досить огорченна, Вопиет тако всюди, але вопиет право, Ах! забула ль вона казати не здраво? Про коли хоч би й у цьому була та невірна! Але вопиет, вопиет у сумі безмірна: «Петро, ах! Алексиевич, вящий людину, Петро, глаголю, російський відбув із цього століття». Не вселила Вселенна це незвичайно, Тому що віщала Слава вуж сипко, не гучно. Паки Слава: «Російський імператор славний, Всяку граду в мудрості й у хоробрості явний. Того правда, тою милість тако прикрасила, Що всю тебе Вселенну досить здивувала. Хто коли в мистецтві? хто кращий у науці? Любов до батьківщини дала ль місце нудьзі? Що ж бадьорість? що промысл? православна віра? Ах! не імам прикрості нині я приклада!» Паче грому й молни рє Мир злякало, И почитай поза собою тої весь преложило. Але по подиві в незапной причині, Зі стогоном у сльозах Всесвіт нині: «На жаль, мий Петрові! Петрові верх царския слави! На жаль, предорогоцінний! про доль держави! На жаль, вселенныя ти єдина доброта! На жаль, моя надія! тяжка мені сухота! На жаль, кольорі й світлі! на жаль, мій єдиний! Почто досить сиру мя залишив, улюблений? Хто мя Вселенну тако иный цар прославить? Хто дещиці походи у все світло уставить? Усюди тобі не могла сама надивуватися. Але вже Петро в мені днесь, Петро живый, не зрится! Ах, увяде! ах, уже й цей помрачися! Праведно Росія днесь тако огорчися». Рє біжать: Паллада, Марс, Нептун, Політика, Убоявшеся голосна Вселенныя лементу. «Що тако (глаголют), мати, ти затіла?» Але Паллада раніше всіх отут заціпнула, Уразумевши, яко Петра вуж не стало; Петра, але российска: «Ах! – рече, – усе пропало». Падає, обмирає, власы собі комит, Усе на собі терзає, руки собі ломить, Зяє, воздыхает, каламутиться очима, Бездиханна, як мертва не чує ушима, Всіх почуттів лишенна, мало зде в себе приходить, Тихо, мінливо, так гласом заводить: «Моє сонце й слава! моя ти Паллада! Куды нині тікала? до якого граду? Я інших мудрості всіх мною наставляла; А тебе я сама в тої слышати бажала. Про премудрий Петрові! ти ль не живеши нині? Кая без тебе мудрість упнеться в чині? Плач, винословна, плачі, плач, філософія, Плачте із мною нині, науки драгие. Стени, механіка, вся математика, Возопии прежалісно й ти, Політика. Але тобі плакати буде у своєму свій час, Залиш мя нині моє оплакати зол тягар. Плач із мною, мистецтво, але плачі надмірно: Залишив нас Петро, що я довідалася їй вірно. Ах! покинув усіх нас Петро, мудростей хоронитель, Своєї держави новий сотворитель». Марс: «Не про чи російський, мати, Петрові слово, Нарицаемом Марсі у всьому світлі ново, Йому ж у хоробрості я не можу зрівнятися, Хіба тільки покров його можу похвалитися?» Сказала Вселенна. Марс заволав жорстоко; Упав було, але встав зараз; на небо звів око: «Про небесни! небесни! і ви заздрість взяли, Що дещиця прехоробра в земних відняли? Большу ж мені нанесли нині ви образу. Попротивился б вам без поважна виду. Але віддайте мені Петра, Петра в потужні славна, У хоробрості, у бадьорості, і в поле справна». У большу пришед Марс лють, кинувши шолом і шаблю; «Справи, – рече, – хоробра я один не виправлю. Про Петра! Петрові! Петрові! воїні сильний! При градех, і в градех, і в поле весь чудовий. Вернися моя радість, Марсова захист: Марс, не Марс без тебе есмь, ах! але залицяльник. На жаль, мий Петрові! како возмогу стерпети Тобі не сущу, у сльозах щоб не кипети? Вем, що не повинне храбру; але быти не можна, Егда вем, яко заснув нині ти не ложно. Заснув сном, але по століттях возбнуться імущим. Заснув сном, але нам многи суму несучої. Втім піду скитаться, втратившись клеврета. Оплачу Петра, завжди землею одягнена». Починає по тім тут Політика стужна Рыдати не инако як дружина безмужна: «Дайте, – глаголет, – плачу мому місце, други: Не можу бо забыти Петра мені послуги. Хто ин тако первее скрасив Політикові! Хто мене в кінець достигл толь досить велику? Рассмотрил, увів, пременил, зміцнив він вдачі, Багато про тім глаголют видані праві. Але про і його правивш, боже ти державний! Почто мені Петра відняв? тим подав плач головний. Я дещицю на нього надію мала, Щоб воістину в першому місці вуж сиділа Переді всіма; але твоя те божия сила: Хоча ця причина досить мені не мила». Рє під Нептуном моря страшно закипіли, Рє вкупі з вітри хвилі голосно заревіли! Стогне Океан, що вуж іншого не стало Аматора. Балтийско – що близько те стал