Осуд вульгарності й щиросердечної черствості в розповідях Антона Чехова – Чехов Антон

Роки молодості, які Некрасов колись назвав «святом життя», порівняно рідко привертають увагу Чехова – Художника, але у всякому разі рідше, ніж, наприклад, російських письменників першої половини XIX століття. «Тепер не можна брати героя моложе 30 – 35 років», – говорив Чехов, протиставляючи своїх героїв 20 – літнім Печорину й Онєгіну

Один із самих цікавих молодих героїв, створених Чеховим, – студент Іван Великопольский у розповіді «Студент». І розповідь цей письменник уважала своєї кращої, «самою обробленою» річчю. Видимо, в «Студенті» авторові була дорога думка про вічні духовні цінності, що зближають людей не тільки самого різного соціального стану й культурного рівня, але й епох, віддалених друг від друга багатьма сторіччями. Думка ця виражена в розповіді лаконічно й виразно.

У холодний вечір жагучої п’ятниці Іван Великопольский, студент духовної семінарії, гріючись у багаття, розповів двом селянкам – удовам, матері й дочки, євангельський епізод, що передував опису «страстей господніх». На таємній вечері апостол Петро, учень і соратник Христа, як говориться в євангельському сказанні, заприсяг у вірності його навчанню, у готовності йти з ним на смерть, але той у відповідь вимовив фразу: «Говорю тобі, Петро, не проспіває сьогодні петел, тобто півень, як ти тричі відречешся, що не знаєш мене». Далі в Євангелії сказано, що в ту ніч, коли Христа допитували й били, Петро дійсно тричі відрікся від його

Але як тільки запік півень, він згадав слова вчителя й гірко заридав, каючись у своєму зрадництві. Розповідь студента схвилював обох селянок. При словах про те, що в тиші темного саду лунали глухі ридання Петра, старша схлипнула й «заслонила рукавом особа від вогню», немов соромлячись своїх сліз, а в молодшої погляд став напруженим, «як у людини, що стримує сильний біль».

Ця реакція слухачок, у свою чергу, схвилювала й самого студента. Якщо на початку розповіді він ішов темним лугом до багаття в невеселому настрої й думав про те, що життя ніколи «не стане краще», те тепер для нього настала мить прозріння. Він раптом відчув зв’язок між слізьми старої жінки, що сиділа зараз перед ним, і тим, що відбувалося, по євангельському переказі, дев’ятнадцять століть назад. І подумав, що правда й краса, «очевидно, завжди становили головне в людському житті й взагалі на землі». У цьому апофеозі правди й краси «взагалі на землі» є якийсь особливий, святковий настрій; мимоволі пригадується, що жагучий тиждень наближається до кінця» і ті ж люди, що притулилися від непогоди в багаття, зустрінуться у великодні дні. І разом з тим зовсім безперечно, що специфіка євангельської легенди, до якої звертається письменник у цій розповіді, підлегла широкій загальнолюдській ідеї, найбільше в цьому добутку нам дорога думка художника про споріднення людських душ, про те, що людина може знайти себе й своє місце в житті через розуміння чужих страждань, у спілкуванні з іншими людьми

Знаходження сенсу життя, як ми побачимо, залишиться мрією кращих чеховських героїв і в більше пізні роки їхнього життя. Але як часто вже в молодості ця мрія починає вгасати й з’являються прикмети майбутнього занурення особистості в атмосферу вульгарного існування. Намагаючись зрозуміти чеховських героїв, що потрапили в обставини, подібні тільки що наведеним, потрібно вникнути в психологічні мотиви, які керують героями. І якщо вникнути, то за зовнішнім іноді бездіяльністю, за небажанням таких героїв практично пручатися ворожим їм обставинам виявиться така сила внутрішнього опору людини сформованому положенню речей, що коштує відкритої боротьби. За зовнішньою покірністю героїв долі в Чехова дуже часто чутний стриманий протест, їхнього страждання нагадують, що за всіх часів людин живий «не хлібом єдиним» і не зручностями побуту (навіть якщо цей побут розуміти широко, включаючи сюди й прилучення до культури й прогресу), але ще дуже важливою потребою – прагненням до щиросердечної чистоти й справді морального життя

Внутрішнє життя людини розвивається в тісному спілкуванні із зовнішнім миром. Чехів завжди враховує цю залежність, вона в нього визначає весь вигляд героя – і індивідуальний характер особистості, і духовні її запити. Але між протилежностями в душі чеховських героїв здебільшого немає мирного сосуществований. Якщо людина підкоряється силі обставин і в ньому поступово гасне здатність до опору, то він зрештою втрачає все истинно людське, що було йому властиво. Це омертвіння людської душі – найстрашніша відплата, що відплачує життя за пристосовництво

Чиновник Микола Іванович Чимша – Гімалайська, добра й лагідна людина, любив сільську природу («Аґрус»). Але туга за селом потроху перетворилася в настирливу ідею – купити «усадебку» з аґрусом. Він мріяв: «Сидиш на балконі, п’єш чай, а на ставку твої уточки плавають, пахне так добре, і…. і аґрус росте». На досягнення цієї мети була витрачена молодість, їй у жертву була принесена життя дружини, на якій Микола Иваныч женився через гроші для покупки садиби

(на любов він уже був нездатний, адже в ньому стихли всі почуття, крім одного – бажання стати землевласником). І от результат – це вже «не колишній боязкий бідолаха – чиновник, а справжній поміщик, пан». Він змінився зовні – «постарів, розжирів, обрюзг; щоки, ніс і губи тяглися вперед, – того й дивися хрокне в ковдру». Змінився він і внутрішньо – став неуживчив, зарозумілий і говорив важливо, точно міністр

Щиросердечне очерствение Миколи Иваныча тим разючіше, що він від природи була добра, м’яка людина, і спочатку його туга про село могла навіть здатися поетичної й викликати в читача співчуття: сидячи роками в казенній палаті, він рвався на волю, на свіже повітря, марив сільською тишею… Міра щиросердечного збідніння людини визначається, зокрема, його відношенням до минулого – Микола Иваныч, оселившись у садибі, забуває, що його батько був солдатів, а дід – селянин, і хвастає дворянством: «ми, дворяни», «я як дворянин».

На свиню схожий не тільки Микола Иваныч, але і його собака, який лінь гавкати, і голонога товста куховарка. Аґрус зі своєї ділянки, кислий і твердий, він їсть, присуджуючи: «Ах, як смачно! Ти спробуй!» Новий хлібороб став байдужим до чужих страждань, до суспільних інтересів. Цей егоїзм і байдужість, відхід у мир свого «я», прагнення обмежити все трьома аршинами землі засуджується Чеховим

Ім’я Чехова в Російській літературі коштує особняком. Всією своєю творчістю письменник боролася проти вульгарності й міщанства. Кращі герої Чехова – інтелігентні, думаючі люди, душі яких страждають у пошуках гармонії й добра життя. Антон Павлович призиває в кожній своїй розповіді до пошуку сенсу життя, щиросердечної чистоти, високим метам, жалю: «Не заспокоюйтеся, не давайте присипляти себе!., не утомлюйтеся робити добро… Щастя немає й не мабуть, а якщо в житті є зміст або ціль, те зміст і ціль ці зовсім не в нашім щасті, а в чомусь більше розумному й великому. Робіть добро!»

Із замилуванням говорить про великого російського письменника американець Эрскин Колдуэлл: «Антон Павлович Чехов був і безсумнівно залишиться на все часи, поки існує мистецтво слова, одним з найбільших письменників миру. Його утвору – це пам’ятник, споруджений його генієві, і притім нетлінний». Цікаве висловлення французького письменника Анд – Ре Моруа: «Своїм театром і своїми розповідями Чехов указує нам шлях до більше чистого життя». У добутках російського письменника Моруа бачить заклик до світлого – чистому

Ненавидячи старий мир – мир вульгарності й міщанства, – Чехов передвіщав нову Росію, пророкував вільне й щасливе життя