Повний зміст Вони боролися за Батьківщину Шолохов М. А. 1/10

На синьому, сліпуче синім небі – палахкотливим вогнем липневе сонце так рідким, розкиданим вітром, неправдоподібної білизни хмари. На дорозі – широкі сліди танкових гусениць, чітко видрукувані в сіркою пилу й перекреслені слідами автомашин. А по сторонах – немов вимерла від спеки степ: утомилося полеглі трави, тускло, що мляво блищать солончаки, блакитне й трепетне марево над далекими курганами, і така безмовність навколо, що здалеку чутно посвист ховрашка й довго тремтить у гарячому повітрі сухий шерех червоних крилець перелітаючого коника.

Микола йшов у перших рядах. На гребені висоти він оглянувся й одним поглядом охопив всіх уцілілих після бою за хутір Сухий Ільмень. Сто сімнадцять бійців і командирів – залишки жорстоко порваного в останніх боях полку – ішли зімкнутою колоною, утомилося переставляючи ноги, ковтаючи степовий пил, що клубився над дорогою гірку. Так само, злегка накульгуючи, крокував по узбіччю дороги контужений командир другого батальйону капітан Сумсков, що прийняв на себе після смерті майора командування полком, так само погойдувалося на широкому плечі сержанта Любченко ратище загорненого в полинялий чохол полкового прапора, тільки перед відступом добутого й привезеного в полк звідкись із надр другого ешелону, і всі так само, не відстаючи, ішли в рядах легко поранені бійці в брудні від пилу пов’язках.

Було щось величне й зворушливе в повільному русі розбитого полку, у мірній ході людей, змучених боями, жарою, безсонними ночами й довгими переходами, але готових знову, у будь – яку мінуту, розгорнутися й знову прийняти бій.

Микола швидко оглянув знайомі, змарнілі й почорнілі особи. Скільки втратив полк за ці прокляті п’ять днів! Відчувши, як здригнулися його растрескавшиеся від жари губи, Микола поспішно відвернувся. коротке ридання, Що Раптово підступило, спазмой здавило його горло, і він нахилив голову й насунув на очі розпечену каску, щоб товариші не побачили його сліз… «Розгвинтився я, зовсім раскис… А все це жара й утома роблять», – думав він, із працею пересуваючи натруджені, начебто свинцем налиті ноги, щосили намагаючись не укорочувати кроку.

Тепер він ішов не оглядаючись, тупо дивився собі під ноги, але перед очами його знову, як у нав’язливому сні, вставали розрізнені й дивно що яскраво запам’яталися в пам’яті картини недавнього бою, що поклав початок цьому великому відступу. Знову він бачив і стрімко повзучу по схилі гори, що гуркоче лавину німецьких танків, і обкутаних пилом автоматників, що перебігають, і чорні сплески розривів, і неуважних по полю, по нескошеній пшениці, що безладно відходять бійців сусіднього батальйону… А потім – бій з мотопіхотою супротивника, вихід з напівоточення, згубний вогонь із флангів, зрізані осколками соняшники, кулемет, що зарився рубчастим носом у неглибоку лійку, і вбитий кулеметник, відкинутий вибухом, що лежить горілиць і всім засіяний золотавим пелюстками соняшника, вигадливо й страшно окропленими кров’ю…

Чотири рази німецькі бомбардувальники обробляли передній край на ділянці полку в той день. Чотири танкові атаки супротивника були відбиті. «Добре билися, а не встояли…» – з гіркотою подумав Микола, згадуючи.

На мінуту він закрив очі й знову побачив квітучі соняшники, між строгими рядами їх сланку по пухкій землі повитель, убитого кулеметника… Він став нескладно думати про те, що соняшник не просапали, напевно, тому, що в колгоспі не вистачило робочих рук; що в багатьох колгоспах от так само коштує зараз жодного разу не прополотий з весни, що заросла бур’янами соняшник; і що кулеметник був, як видно, справжній хлопець – інакше чому ж солдатська смерть змилостивилася, не спотворила його, і він лежав, картинно розкинувши руки, весь целенький і, немов зоряним прапором, покритий золотими пелюстками соняшника? А потім Микола подумав, що все це – нісенітниця, що багато довелося йому бачити справжніх хлопців, порваних у жмути осколками снарядів, жорстоко й мерзотно спотворених, і що з кулеметником це просто справу случаючи: труснуло вибуховою хвилею – і посипався навколо, м’яко злетів на вбитого хлопця молодий подсолнуховый колір, торкнувся його особи, як останнє земне пещення. Може бути, це було красиво, але на війні зовнішня краса виглядає кощунственно, того так надовго й запам’ятався йому цей кулеметник у білястій, вигорілій гімнастерці, що розкидала по гарячій землі сильні руки й незряче уставившийся прямо на сонце блакитними потьмянілими очами…

Зусиллям волі Микола відігнав непотрібні спогади. Він вирішив, що найкраще, мабуть, ні про що зараз не думати, нічого не згадувати, а от так іти із закритими очами, ловлячи слухом тяжкий ритм кроку, намагаючись по можливості забувати про тупий біль у спині й набряклих ногах.

Йому схотілося пити. Він знав, що води немає ні ковтка, але все – таки потягнувся рукою, побалакав порожню фляжку й із працею проковтнув набіглу в рот густу й клейку слину.

На схилі висоти вітер вилизав дорогу, начисто смів і відніс пил. Зненацька гулко зазвучали на оголеному ґрунті до цього майже нечутні, що тонули в пилу кроки. Микола відкрив очі. Унизу вже виднівся хутір – з полсотни білих козачих хат, оточених садами, – і широке плесо загаченої степової річки. Звідси, з висоти, що яскраво біліли будиночки здавалися безладно розсипаної по траві річковою галькою.

Мовчачи бійці, що крокували, оживилися. Почулися голоси:

– Повинен би привал отут бути.

– Ну, а як же інакше, відмахали з ранку кілометрів тридцять.

Позаду Миколи хтось звучно почмокав губами, сказав скрипливим голосом:

– Джерельної, крижаний водицы по полведра б на брата…

Минувши нерухомо распростершую крила вітряний млин, увійшли в хутір. Руді, плямисті телята ліниво щипали вигорілу траву біля тинів, десь надсадно кудахтала курка, за палісадниками сонно схиляли голівки яскраво – червоні мальви, ледве примітно ворушилася біла фіранка в розкритому вікні. І таким спокоєм і миром пахнуло раптом на Миколу, що він широко відкрив очі й затаїв подих, немов боячись, що ця знайома й колись давним – давно бачена картинка мирного життя раптом зникне, розчиниться, як міраж, у пекучому повітрі.

На площі, густо зарослою лободою, знову замовк, обірвався мірний тупіт піхоти. Чутно було тільки, як шаркають по халявах пониклі, важкі мітелки трави, покриваючи зеленої пыльцою чоботи, так до ядушливого заходу пилу домісився тонкий і смутний аромат лободи, що доцвітає.

Війна докотилася й до цього загубленого в безмежному донському степу хутірця. У дворах, щільно до стін сараїв, стояли автомашини медсанбату, по вулицях ходили червоноармійці саперної частини, доверху навантажені тритонки везли в напрямку до річки свіжорозпиляні вербові дошки, у саду, неподалік від площі, розташувалася зенітна батарея. Знаряддя стояли біля дерев, мистецьки замасковані зеленню, на відвалах недавно виритих окопів лежала зів’яла трава, а грізно здиблений стовбур крайнього до провулка знаряддя довірливо обіймала широка гілка яблуні, густо обвішана блідо – зеленими недоспілими антонівками.

Звягінцев штовхнув Миколу ліктем, зраділо викликнув:

– Але ж це наша кухня, Микола! Підніми ніс вище! І привал у нас буде, і річка з водою, і Петька Лисиченко з кухнею, якого ж тобі ще хріну треба?

Полк розмістився в самого берега річки у великому запущеному саду. Холодну, ледве солонувату воду Микола пив маленькими ковтками, часто відриваючись і знову жадібно припадаючи до краю цебра. Дивлячись на нього, Звягінцев сказав:

– От так ти й листа від сина читаєш: прочитаєш небагато, відірвешся – і знову за лист. А я не люблю тягти. Я на це нетерплячий. Ну, давай цебро, а те опухнеш.

Він взяв з рук Миколи цебро й, закинувши голову, довго, не переводячи подиху, пив більшими, звучними, як у коня, ковтками. Зарослою рудою щетиною кадик його судорожно рухався, сірі опуклі очі були блаженно прищулені. Напившись, він крекнув, витер рукавом гімнастерки губи й мокре підборіддя, невдоволено сказав:

– Вода – Те не дуже гарна, тільки в ній і доброго, що холодної так мокра, а солі б можна й зменшити. Будеш ще пити?

Микола негативно качнув головою, і тоді Звягінцев раптом запитав:

– Тобі усе більше синок листа шле, а від дружини листів щось я, не примічав у тебе. Ти не вдовою? І зненацька для самого себе Микола відповів:

– Немає в мене дружини. Розійшлися.

– Давно?

– Торік.

– От як, – сожалеюще простягнув Звягінцев. – А діти з ким же? У тебе них, ніяк, двоє?

– Двоє. Вони з моєю матір’ю живуть.

– Ти кинув дружину, Микола?

– Ні, вона мене… Розумієш, у перший день війни приїжджаю додому з відрядження, а її ні, пішла. Залишила записку й пішла…

Микола говорив охоче, а потім якось відразу осікся й замовчав. Насупившись і щільно стисши губи, він сіл у тіні під яблунею й всі так само мовчачи став роззуватися. У душі він уже шкодував про сказаний. Треба ж був цілий рік носити на серце німий, невисловлений біль, щоб зараз, от так, ні з того ні із сього, разоткровенничаться перед першою людиною, що попалася, у голосі якого почулися йому співчутливі нотки. І навіщо він розбовтався? Яка справа Звягінцеву до його переживань?

Звягінцев не бачив низько схиленого, що спохмурніло особи Миколи й продовжував розпити:

– Що ж вона, стерво, іншого знайшла?

– Не знаю, – сухо відповів Микола.

– Виходить, знайшла! – переконано сказав Звягінцев і сокрушенно покачав головою. – Адже от який народ, ці баби! Хлопець ти із себе видний, одержував, звичайно, гарна платня, якого ж їй риса треба було? Про дітей – те вона, сука, подумала?

Глянувши уважніше на затінене каскою особа Миколи, Звягінцев зрозумів, що далі вести цю розмову не треба. З тактом, властивим простим і добрим людям, він замовчав, зітхаючи й ніяково переминаючись із ноги на ногу. А потім йому стало жаль цієї великої й сильної людини, товариша, поруч із яким от уже два місяці він воює й ділить гіркий солдатський нестаток, схотілося його утішити й розповісти про себе, і він присів поруч, заговорив:

– А ти кинь, Микола, горювати про неї. Відвоюємо, тоді видно буде. Головне – діти в тебе є. Діти, брат, зараз – головна штука. У них самий корінь життя, я так розумію. Їм доведеться налагоджувати порушенную життя, війна – те розігралася нежартівлива. А жінки, скажу я тобі відверто, – самий неймовірний народ. Інша в три вузли зав’яжеться, а свого досягне. Жахливо ушлое тварина жінка, я, брат, їх знаю! Бачиш рубець у мене на верхній губі? Теж минулого року випадок. На Перше травня я й інші мої товариші комбайнери затіялися випити. Зібралися сімейно, із дружинами, гуляємо, гармошка найшлася, підпили трохи. Ну, і я, звичайно, підпилка й дружина теж. А дружина в мене, як би тобі сказати, начебто німецького автоматника: якщо зарядить що – не скінчить, поки всі обойми не порасстреляет, і теж норовить нахрапом брати.

Була на цій вечірці одна панянка, дуже вона добре «циганочку» танцювала. Дивлюся я на неї, любуюся, і ніякий у мене щодо її ні задньої, ні передньої думки ні, а дружина підходить, щипає за руку й сичить на вухо: «Не дивися!» От, думаю, нова справа, що ж мені на вечорі зажмурки сидіти, чи що? Знову дивлюся. Вона знову підходить і щипає за ногу, з вивертом, до глибокого болю. «Не дивися!» Відвернувся я, думаю, чорт із тобою, не буду дивитися, лисію такого задоволення. Після танців сідаємо за стіл. Дружина проти мене сідає, і ока в неї, як у кішки: круглі й іскру метають. А в мене синці на руці й нозі ниють. Забувшись, дивлюся я на цю нещасну панянку з невдоволенням і думаю: «Через тебе, чортиха, доводиться незаслужено терпіти! Ти ногами вертіла а мені розплачуватися». І тільки я це думаю, а дружина вистачає зі стола олов’яну тарілку й із усього розмаху – у мене. Мішень, звичайно, що підходить, морда в мене була тоді товста. Не повіриш, тарілка зігнулася навпіл, а в мене з носа й з губи – кров, як при серйозному пораненні.

Панянка, звичайно, охає й жахається, а гармоніст упав на диван, ноги задер вище голови, сміється й репетує дурним голосом: «Бий його самоваром, у нього вивіска витримає!» Світла я не взвидел! Встаю й пускаю її, дружину тобто, по матінці. «Що ж ти, – говорю, – звіряча жінка, робиш, так твою й разэтак?!» А вона мені спокійним голосом відповідає: «Не витріщай ока на неї, рудий чорт! Я тебе попереджала». Отут я заспокоївся трохи, сів і звертаюся до неї чемно, на «ви». « Так – Те, – говорю, – ви, Настасья Пилипівна, показуєте свою культурність? Дуже навіть непристойно це з вашої сторони тарілками при людях кидатися, майте це у виді, і будинку ми з вами поговоримо по душах».

Ну, ясно, що зірвала вона все моє свято. Губа розсічена надвоє, один зуб гойдається, біла вишита сорочка в крові, і ніс розпухнув і навіть покосився кудись убік. Довелося йти з компанії. Устали ми, попрощалися, вибачилися перед хазяями, всі як покладається, пішли додому. Вона йде спереду, а я, як винуватий, позаду. Дорогою йшла вона, проклята, як живаючи, а тільки поріг переступила – і хлоп у непритомність. Лежить і не дихає, а морда в неї червона, як буряк, і ліве око зробить щілинкою: немає – немає та й подивиться на мене. Ну, думаю, отут уже не до лайки, як би чого поганого не трапилося з бабою. Абияк відлив її водою, отпечаловал від смерті. Небагато погодя вона знову в непритомність. Цього разу й оком не дивиться. Знову цебро води на неї вилив, вона й відійшла, лемент підняла, у сльози пустилася, ногами брикає.

«Ти, – говорить, – такий – сякой, нову шовкову кофточку мені загубив, всю водою залив, тепер не відпереться! Зрадник! На всяку дівку ока лупиш! Жити не можу з тобою, з нелюдом!» – і все таке інше. Ну, думаю, раз ногами брикаєш і про кофточку згадала, значить – оживела, значить – перезимуєш, мила!

Присів до стола, курю, дивлюся: люб’язна моя встала, полізла в скриню, майно своє у вузлик збирає. Дійшла з вузликом до дверей і говорить: «Іду від тебе. У сестри жити буду». Я, звичайно, бачу, що на ній сатана верхи поїхав і що поперек їй зараз нічого говорити не можна, тому й погодився. «Іди, – говорю, – там тобі краще буде». «Ах, от як! – говорить. – Така, виходить, твоя до мене любов, що ти й не втримуєш мене? Так нікуди ж я не піду, а візьму зараз і повішуся, щоб тебе, сукиного сина, все життя совість мучило!»

Жвавий спогадами, Звягінцев дістав кисет і, посміхаючись, погойдуючи головою, став звертати папироску. Микола тримав у руках вологі, гарячі від поту онучі й теж посміхався, але сонно й мляво. Треба б дійти до колодязя й випрати онучі, але йому не хотілося переривати увлекшегося своєю розповіддю Звягінцева, та й сил не було, щоб піднятися і йти по пригріві. Закуривши, Звягінцев продовжував: – Подумав я й говорю: «Що ж, Настасья Пилипівна, вішайся, мотузка за скринею лежить». Кинула вона свій вузол, схопила мотузку й – у світлицю. Стіл підсунула, прив’язала один кінець до гака, на якому колись колиску дитячу вішали, на іншому петлю зробила й надягла собі на шию. Зі стола не стрибає, а підігнула коліна, підборіддям у петлю впирається й хрипить, начебто й насправді душиться. А я сиджу біля стола, двері – те у світлицю ледве відкрита, і мені всю цю картину дуже навіть видно. Почекав я небагато, а потім голосно так говорю: «Ну, слава богові, здавайся, повісилася. Відмучився я!» Эх, як вона дасть стрибка зі стола, так до мене з кулаками: «Так ти радий би був, якщо б я повісилася?! Такий – Те ти люблячий чоловік?!» Насилу неї втихомирив. Хміль із мене як рукою зняло, дарма що на вечорі майже літр горілки випив. Сиджу після цього бою й думаю: люди в народний будинок пішли спектакль дивитися, а в мене будинку – своє подання, безкоштовне. І сміх мене розбирає, до на душі якось невесело.

От на які жарти жінки – це чортове насіння – здатні! Так адже це добре, що детишек будинку в ту ніч не було: забрала їх до себе мати моя погостювати, а то могли їх перелякати до смерті.

Звягінцев помовчав і заговорив знову, але вже без колишньої наснаги:

– Не думай, Микола, що ми все життя із дружиною так жили. От тільки останні два роки зіпсувалася вона в мене. А зіпсувалася вона, прямо скажу, через художню літературу.

Вісім років жили як люди, працювала вона причіплювачем на тракторі, ні в непритомності не падала, ніяких фокусів не влаштовувала, а потім занадилася читати різні художні книжки, із цього й почалося. Такої мудрості набралася, що слова попросту не скаже, а все із заковикою, і так ці книжки її затягли, що ночі безперервно читає, а вдень ходить, як вівця круженая, і все зітхає, і з рук у неї все валиться. От так раз якось зітхала – зітхала, а потім підходить до мені із кривлянням і говорить: «Ти б, Ваня, хоч раз мені в піднесеній любові порозумівся. Ніколи я від тебе не чула таких ніжних слів, як у художній літературі пишуть». Мене навіть зло взяло. «Дочиталася!» – думаю, а їй говорю: «Здуріла ти, Настасья! Десять років живемо з тобою, трьох дітей нажили, з якого ж це пятерика я повинен тобі тепер у любові пояснюватися? Так у мене й мова не повернеться на таку справу! Я змолоду нікому в ніжних словах не пояснювався, а усе більше руками діяв, а зараз і зовсім не стану, не такий вуж я дурень, як ти думаєш! І ти б, – говорю їй, – замість того, щоб дурні книжки читати, за дітьми краще доглядала». А діти й насправді прийшли в запустіння, бігають, як безпритульники, брудні, сопливые, та й у господарстві все йде через пень – колоду.

Подумай, Микола, хіба ця справа? Я, звичайно, не проти культурних розваг і сам люблю почитати гарну книжку, у який про техніку, про мотори написано. Були в мене різні цікаві книжки: і догляд за трактором, і книга про мотор внутрішнього згоряння, і установка дизеля на стаціонарі, не говорячи вже про літературу про комбайни. Скільки разів, бувало, просив: «Візьми, Настасья, прочитай про трактор. Дуже захоплююча книжка, з малюнками, із кресленнями. Тобі треба це знати, ти ж причіплювачем працюєш». Думаєш, читала вона? Риса із два! Вона від моїх книжок відвертала ніс, як чорт від ладану, їй художню літературу подавай, так таку, щоб звідти любов лізла, як опара з горщика. І лаяв і добром просив – не допомогло. А бити її – у житті не бив, тому що я, перше ніж на комбайнера вивчився, шість років молотобойцем працював, і рука в мене стала нестерпно важка.

От так, братик ти мій, сімейна жизненка і йшла в нас розчепірою до тої пори, як мене в армію не призвали. А ти думаєш, зараз, у розлуці, мені легше? Як би не так! Скажу тобі відверто й по секреті, ніяк переписку зі своєї Настасьей Пилипівною не налагоджу. Не виходить, та й всі, хоч слізьми плач! Ти сам, Микола, знаєш, кожному з нас отут, на фронті, приємно одержати листа з будинку, читають їх один одному вголос, от і ти мені листа від сынишки прочитував, а я жениного листа нікому почитати не можу, тому що мені соромно. Ще коли під Харковом були, одержав від її раз за разом три листи, і кожний лист починається так: «Дорогою мій цыпа!» Прочитаю – і вуха в мене вогнем горять. Звідки вона це куряче слово виколупала – розуму не прикладу, не інакше з художньої книжки. Ну, писала б по – людському: «дорогою Ваня» або там ще як, а те – «цыпа». Коли вдома був – усе більше рудим чортом кликала, а як виїхав на фронт – відразу «цыпой» зробився. І у всіх листах скоромовкою, бочком якось повідомить, що діти живі – здорові, новин у МТС особливих ні, а потім дме про любов на всіх сторінках, так такими незрозумілими, книжковими словами, що в мене від них навіть туман у голові зробиться і якесь крутіння в очах…

Прочитав я ці нестерпні листи два рази підряд і зробився від них просто начебто п’яного. Слюсарев із другого взводу підходить, запитує: що, мол, дружина пише новенького? А я листа скоріше в кишеню ховаю й тільки рукою йому махаю: відійди, мов, мила людина, не тривож ти мене. Він запитує: « чиВсі благополучно будинку? По особі, – говорить, – бачу, що в тебе нещастя». А що я йому скажу? Придумав і говорю: бабуся, мол, у мене померла, ну, він і заспокоївся, відійшов.

Увечері сіл я, пишу дружині. Уклони дитинкам і всім рідним передав, про свою службу написав, усе чин чином, а потім пишу не називай мене, будь ласка, різними неподібними кличками, є в мене своє хрещене ім’я, може, років тридцять п’ять назад і був я «цыпой», а зараз цілком у півня оформився, і вага мій – вісімдесят два кілограми – зовсім для «цыпы» невідповідний. А ще прошу: кинь ти про цю любов писати й не розбудовуй моє здоров’я, пиши більше про те, як справи йдуть у МТС, і хто із друзів залишився будинку, і як працює новий директор.

И от одержую перед самим відступом відповідь. Беру лист, руки тремтять, роздрукував – і так мене жаром і охопило!

Пише: «Здраствуй, мій улюблений котик!» – а далі знову на чотирьох тетрадочных сторінках про любов; про МТС ні слова, а в одному місці кличе мене не Іваном, а якимось Едуардом. Ну, думаю, дійшла баба до крапки! Видно, із книжок списує про цю прокляту любов, інакше звідки ж вона викопала якогось Едуарда й чому в листах стільки різних ком? Сроду про ці коми вона й поняття не мала, а отут наставила їх стільки, що не перечтешь, у будь – якої веснянкуватої людини на морді конопин менше, ніж ком у їй в одному листі. А прізвиська? Спочатку – «цыпа», потім – «котик», чого ж далі чекати, думаю? У п’ятому листі, може, вона Трезором мене назве або ще яким – небудь кобелиным прізвиськом. Так що я, у цирку народився, чи що? З будинку захопив я підручник про трактор «ЧТЗ» – із собою ношу на випадок, якщо коли захочеться почитати, – отож хотів було списати із цього підручника сторінки дві й послати їй, щоб вийшло невістці, щоб відомстити, а потім роздумав. Саме в образу прийме. Але щось треба з нею робити, щоб віднадити від цих глупостей… Що ти мені порадиш, Микола?

Звягінцев подивився на товариша й засмучено крекнув. Микола, закинувшись на спину, міцно спав. Під чорними, опущеними донизу вусами його біліли нерівні зуби, а в піднятих куточках рота так і залишилися зморщечки – тіні не встигла втекти з губ посмішки.

Микола незабаром прокинувся. Легкий вітер ворушив листи яблуні. По траві сковзали вигадливо мінливі світлі відблиски. Десь неподалік воркотала горлинка, і, заглушаючи її, працював з перебоями, з вихлопами мотор трактора. У провулку почулися голоси, сміх, потім хтось прокричав молодим, звучним тенорком:

– Я говорив тобі, що свіча барахлить! Шведський ключ у тебе? Неси його сюди, миленький! Неси, риб’яче око!

У саду пахнуло травою, що в’яне, димом і пригорілою кашею. Біля польової кухні, широко розставивши криві ноги, стояв приятель Миколи бронебійник Петро Лопахин. Він курив і ліниво перелаювався з кухарем Лисиченко.

– Знову каші наварив, гнідий мерин?

– Знову. А ти не лайся.

– От де в мене сидить твоя каша, зрозуміло?

– А мені наплювати, де вона в тебе сидить.

– Ти не кухар, а так, чорт знає що. Ніякої вигадки не маєш, ніякої гарної ідеї в тебе в голові немає. У тебе голова, як порожній казан, один дзенькіт у ній. Невже ти не міг у цьому хуторі вівцю або пацю випросити так, щоб хазяїн не видал? Щей би гарних зварив, друге сготовил…

– Відчалюй, відчалюй, чули ми таких!

– Три тижні, крім пшоняної каші, нічого від тебе не одержуємо, так роблять чималі кухарі? Швець ти, а не кухар!

– А тобі що, антрекота схотілося? Або, може, свинячу відбивну?

– З тебе б відбивну зробити! Боляче вже матеріал підходящий, роз’ївся, як інтендант другого рангу!

– Ти поосторожней, Петька, а то в мене окріп під рукою… У медсанбат – те ходив?

– Ходив.

– Ну й що?

– А нічого.

– Чого ж ти ходив?

Лопахин удавано позіхнув, помовчав. Усміхнений Лисиченко, подбоченясь, дивився на нього, чекав відповіді.

– Так просто ходив, знайомих шукав, – равнодушно сказав Лопахин.

– А там одна була гарненька… Не клюнуло?

– Я и не намагався, щоб клюнуло.

– Ну, ти це кинь! Я бачив, як ти чоботи травою начищав і медаль свою ганчірочкою надраював. Не допомогла, стало бути, і медаль? Та і як вона тобі допоможе? Будь у тебе, допустимо, орден, тоді інша справа, а те, подумаєш, дивина – медаль за відвагу! Там, братуха, не з такими орденами попадаються.

– Дурень, – беззлобно сказав Лопахин. – Говорю тобі, що й у думках нічого не тримав, а так просто пройшовся по хуторі. Після твоїх харчів не дуже – те розгуляєшся. Останнім часом я до того охляв, що навіть дружину в сні перестав бачити.

– А що ж тобі сниться, герой?

– Пісні сни бачу, усяка дрянь сниться, начебто твоєї каші.

«Полювання їм мовами тріпати», – подумав Микола й піднявся, розправляючи затерплі руки.

Лопахин підійшов до нього, шутовски розкланюючись.

– Як изволили почивати, поважний містер Стрільців?

– Піди з кухарем поговори, у мене голова болить, – хмуро сказав Микола…

Лопахин зщулив світлі розбійницькі очі й понимающе покачав головою.

– Все ясно: подавлений настрій у результаті нашого відступу, жара й головний біль! Підемо, Коля, викупаємося до обіду, а то незабаром рушати. Наші хлопці з річки не вилазять. Я й те обполоскав разок грішне тіло.

З Лопахиным Микола подружився недавно. У бої за радгосп «Світлий шлях» окопи їх були поруч. Лопахин прибув у полк тільки напередодні, з останнім поповненням, і Микола бачив його в справі вперше. Два танки запалили бронебійники, підпустивши їх на полтораста – сто метрів, але, коли другий номер розрахунку був убитий, Лопахин затримався з пострілом, і третій танк, ведучи з ходу вогонь, перевалив через окоп бронебійників і на повній швидкості кинувся до вогневих позицій батареї. Микола, коштуючи на колінах, набивав тремтячими руками диск автомата. Він бачив, як з – під гусениць танка заюшила в окоп Лопахина жовта, глиниста земля, і подумав, що бронебійники загинули, але через кілька секунд із напівзаваленого окопу, із хмари жовтої, що не встигла осісти пилу висунувся довгий стовбур рушниці, повернений убік, що прорвався танка, ляснув постріл – і по темній броні зупиненого раптом танка ящіркою сковзнуло полум’я, а потім повалив густий, чорний дим. І майже негайно ж Лопахин окликнув Миколи:

– Агов ти, брюнет з вусами! Живий? Микола підняв голову й побачив багряною, злою, вимазаною глиною особа Лопахина.

– Що ж ти не стріляєш, у труну твою душу?! Не бачиш, геть вони лізуть! – закричав Лопахин, по – звірячому викотивши світлі очі, указуючи на німців, що поповзом пробиралися уздовж межі.

Першою короткою чергою Микола зрізав білі голівки ромашки, росшей на гребені межі, а коли взяв нижче, те крізь лютий дріб свого автомата з насолодою почув різкий, два рази зойк, що повторився.

Після бою ввечері в землянку ввійшов Лопахин. Він уважно оглянув червоноармійців, запитав:

– А де у вас отут, хлопці, брюнет з вусами, гарний такий, схожий на англійського міністра Антона Идена?

Микола повернувся особою до світла, і Лопахин, побачивши його, діловито сказав:

– Знайшов я тебе все – таки! Давай, землячок, вийдемо, покуримо на свіжому повітрі.

Вони присіли біля землянки, закурили.

– А спритно ти останній танк підбив, – сказав Микола, розглядаючи в сутінках засмагла, цегляно – червона особа бронебійника. – Я думав, що вас обох завалило землею, дивлюся, витикається рушниця…

И тоді Лопахин глумливо перервав його:

– От – от, цього я й чекав… Моєю роботою ти захоплюєшся, а чому сам не стріляв, коли по моєму окопі танк тупцював? Чому не стріляв по автоматниках доти, поки я тебе не вилаяв? Мені твої замилування потрібні, як мертвому горчишник, зрозуміло? Мені справа потрібно, а не замилування!

Микола, посміхаючись, відповів, що затримка відбулася в нього в той момент тому, що він спорожнив всі диски. Лопахин, прищулившись, покосився недовірливо, сказав:

– У бій зібрався, а потім виявилося, що до бою – те ти й не підготовлений? У наших відносинах з тобою одного тільки не вистачає: ти б, як наші союзнички, совість у кишеню поклавши, мені тільки патрончики підкидав так похвалював мене, а я б за тебе воював… Так, чи що? На красу були б відносини!..

Бачачи, що Микола супиться, Лопахин простягнув куцу, сильну руку, добродушно сказав:

– А ти не ображайся. На правду хіба можна ображатися? Раз вуж нестаток нас посватала – воювати разом будемо. Давай познайомимося, – ми з тобою, здається, земляки. Ти Ростовської області? Ну от, а я з міста Шахти. Будемо друзями.

З того дня вони й насправді подружилися простій і міцна солдатська дружба. Глузливий, злий на мову, бабій і веселун, Лопахин немов би доповнював завжди стриманого, мовчазного Миколи, і, дивлячись на них, старшина Поприщенко – повільний літній українець – не раз говорив:

– Якби Петра Лопахина й Миколи Стрельцова перетворити в тісто, а потім гарненько перемісити та тісто й зліпити з нього людини, може, і вийшов би із двох одна справжня людина, а може, і ні, хто ж його знає, що із цього місива вийшло б?

У річки співучо дзенькали пилки саперів, чувся плескіт води й задоволений гогот червоноармійців, що купаються. Лопахин і Микола йшли поруч по прим’ятій траві, мовчали. Потім Лопахин запропонував:

– Давай за міст підемо, там глибше буде.

Він перший ступнув через повалений тин, кивком голови вказав на тягач, що стояв на дорозі. Двоє трактористів у замаслених комбінезонах возилися біля мотора, їм допомагав голий до пояса Звягінцев. Широченная спина його й бугроватые, мускулисті руки були густо вимазані відпрацьованим маслом, чорна смуга навскіс тяглася через всю особу. Він завбачливо зняв гімнастерку й, задоволений випадком, що представилися, побыть біля машини, спритно, любовно й дбайливо орудував ключем.

– Агов ти, чепурун! Візьми в хлопців піщанки й підемо з нами купатися, як – небудь відітремо тебе, – проходячи, сказав Лопахин.

Звягінцев глянув у його сторону й, побачивши Миколи, широко посміхнувся:

– От, Микола, тягач так Тягач! Сила в ньому нестерпна. Видал, яку він іграшку возить? Потримався я за нього – і неначебто вдома, у своєї МТС, побыл… Цей мотор сміло три зчепи комбайнів попрет, даю слово честі!

Таким нехитрим щастям сіяла лискуча, пітна особа Звягінцева, що Микола мимоволі позаздрила йому в душі.

Жовті латаття плавали в стоячій воді. Пахнуло тванню й річковою вогкістю. Роздягнувшись, Микола виправ гімнастерку й онучі, сіл на пісок, обійняв руками коліна. Лопахин приліг поруч.

– Мрачноват ти нині, Микола…

– А чому ж радуватися? Не бачу підстав.

– Які ще тобі підстави? Живий? Живий. Ну й радуйся. Дивися, денек – те який видався! Сонце, річка, латаття геть плавають… Краса, та й годі! Дивуюся я тобі: старий ти солдат, майже рік воюєш, а всяких переживань у тебе, як у допризовника. Ти що думаєш: якщо дали нам духу, – так це вже всі? Кінець світу? Війні кінець?