«Залізний острів» — новела-засторога для майбутніх поколінь (за романом 0. Гончара «Тронна»)
Роман «Тронка» — унікальний твір Гончара як з точки зору композиційної побудови (роман у новелах), так і з точки зору порушених письменником проблем. До незвичайно складного способу, як висловився Д. Павличко, «схрещення» найболючіших світових проблем «столиць на дорогах одного українського села» вдається О. Гончар у романі «Тронка». З яким моральним і духовним багажем стоїть людина на порозі третього тисячоліття? Настільки захищена вона перед викликами цивілізації?
Двоє закоханих молодих людей із маленького степового села — Тоня Гор – пищенко і Віталик Рясниіі — вирушили в море на баркасі. У пошуках пригоди і романтики захотіли оглянути підбитий за часів Другої світової війни військовий корабель, який із берега притягував погляд і бовванів на горизонті чорним громаддям металу наче таємничий залізний острів. Прив’язавши баркас до корабля Тоня і Віталик піднялися на палубу. Тоня, ступивши босоніж на розпечене від сонця залізо, аж скрикнула, швидко взула босоніжки. Вони пішли оглядати корабель. Тоня вперше побачила, як виглядав із моря їхній берег. Так далеко вони ще ніколи не запливали: «Почутгя гостре, нервово-лоскітне охопило її. Хотілося сміятись, кричати, галасувати так, щоб усі почули! їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне А тепер їм скорилося це тисячотонне статеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!»
Вони ще довго оглядали корабель. Тоню цікавило все: зяючі люки, палуба, рвані дірки, кубрики, рубки… Віталик був хорошим екскурсоводом, та про діри й вибоїни на кораблі не хотів розповідати (тільки й прозвучало коротке «полігон»)
Тоня підняла догори обличчя і побачила щось таке, що нагадувало шпаківню. Віталик пояснив, що то місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Він швидко поліз нагору і раптом зблід, поглянувши в морську далечінь. Тоді і дівчина побачила, що їхній човен відв’язався і вже далеко від корабля тихо погойдувався на хвилях. Вони враз обоє зрозуміли, що стали заручниками на цьому кораблі — залізному острові. Вони мовчки сиділи поруч на баці. Віталик картав себе за те, що так легковажно запросив дівчину в небезпечну подорож. Вона правильно вчинить, якщо після цього не захоче його знати. Ця думка найбільше його гнітила. У Тоні, навпаки, прокинулись материнські почуття і ніжність до юнака.
Звечоріло… Розпечене залізо швидко вистигало. Тоня задрімала схиливши голову юнакові на коліна. А він, зворушений мужністю подруги, думав, що має зробити завтра, щоб вибратися із цієї пастки. Спробувати запустити двигун корабля? Розпалити багаття, але як? Чи вдасться викликати допомогу? Він мусить щось зробити заради коханої, заради їхнього спасіння! їм була відома і таємниця цього залізного острова: вночі він перетворювався на полігон для військових літаків. Вночі їх обстрілюватимуть! Від цієї думки ставало неприємно і моторошно. Тоні пригадалися братові слова, як важко бомбити море у зоряну ніч, і про те, як льотчики інколи не повертаються, наче навіки лишаються там, у зоряних висотах.
Зажеврів схід. Віталик твердо вирішив, що не занепадатиме духом, боротиметься і шукатиме виходу із залізного полону. А поки що «ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства!»
Новелу названо твором-засторогою. Адже гуманістичні цінності, та й саме життя людини часто опиняється під загрозою цивілізаційних процесів. Зберегти здатність людини до захисту свого єства, своїх почуттів. Любов Тоні й Віталика витримала випробування на міцність: жодних сліз, жодних докорів! Лише прагнення знайти розумний вихід, не втрачаючи своєї людської гідності, своїх почуттів!
Вони таки врятувалися (про це — в іншій новелі роману «Тронка»), Віталик знайшов спосіб за допомогою скельця добути вогонь, запалив одяг, і цей сигнал помітили на полігоні, послали за ними катер. Вони ще довго не могли спокійно згадувати про ту пригоду, як опинилися у пастці залізного острова. Та головне — вони залишилися гідними звання людини, не зрадили своєї любові.