Тема російського села в повісті Распутіна «Прощання із Запеклої» – Распутін Валентин

Цілі покоління, переборюючи шари часу, жили для того, щоб ти з’явився на світло. Двоє, а потім ще двоє, і ще – саме ті, єдині, – не разминулись у часі й просторі, вижили друг для друга серед небезпек і хвороб для того, щоб на світло з’явився ти. «Що ж повинен почувати людина, заради якого жили покоління?..», – запитує Валентин Распутін у повісті «Прощання із Запеклої», одному зі значних, бути може, навіть підсумковому добутку чудового шару вітчизняної словесності, умовно називаного «сільською літературою». І письменник відповідає на це питання дивним, унікальним по своєму драматичному психологізмі й емоційній насиченості образом головної героїні добутку – баби Дар’ї

«И знову наступила весна, своя у своєму нескінченному ряді, але остання для Матеры, для острова й села, що носять одна назва», – остання тому, що пішли слухи, начебто острів затоплять, а жителів перевезуть у споруджуваний за Ангарою нове селище. Слухи були вірні, і їх вистачило для того, щоб внести розлад у налагоджену століттями життя села: недоглянутими стали городи, спорожніли деякі хати, покосилися забори. Це село багато чого побачила на своєму столітті за три із зайвим сотні років. Але таке на її столітті було в перший і, видно, тепер уже востаннє. Восени, із закінченням будівництва греблі для електростанції, вода підніметься, а перед тим село пустять під вогонь, острів очистять, і прости – прощай. Усі знали про це. Але знати – одне, а повірити в таке – зовсім інше, не кожний і зможе. Особливо якщо все життя пройшло отут, якщо кожний кущ і пагорок знайомі, з будь – яким місцем зв’язане щось пам’ятне. Якщо отут і батько твій з матір’ю поховані, і дід з бабкою. Начебто б, давно вже й немає їх на світі, але як же без них – те зовсім, коли все у воду піде? Це – як без пам’яті

Ми поступово знайомимося із Запеклої і її історією, що дозволяє не тільки звикнути вчасно й місцю дії, але й зріднитися з ними. Спочатку автори знайомить нас із островом і селом. Це як би погляд з висоти пташиного польоту, якийсь загальний поки портрет. Потім ми знайомимося з головною героїнею добутку, «самої старої з бабів» Дар’єю, з іншими мешканцями острова. Знайомимося не поверхово, а відразу поринаємо в їхній побут, турботи, долі, починаємо догадуватися, як вони жили, бачимо, які вони й що для них коштовне. Тут починається в оповіданні те найтісніше переплетення людських життів і долі Матеры, що буде простежуватися, заглиблюватися й досліджуватися протягом усього добутку

З перших сторінок повести автор приділяє велику увагу Дар’ї, цієї цільної сильної особистості. Її образ і є той філософський епіцентр, від якого в чималому ступені залежить що відбувається. Вплив Дар’ї на односільчан велике й обґрунтовано. Про те, яка вона, ми можемо скласти уявлення з перших же штрихів до її портрета: «Баба Дар’я, висока й сухорлява…»; у неї «строга безкровна особа із проваленими щоками». «Незважаючи на роки, була баба Дар’я поки на своїх ногах, володіла руками, справляла посильну й все – таки немаленьку роботу з господарства ». Усе в її господарстві міцно й злагоджено, прибране й доглянуто – і затівалося надовго, і триває без сучка й задирки, по заведеному порядку

Матера привчила людей до неквапливої діловитості, до праці, що зв’язує минуле й майбутнє у вузол сьогодення. Але колись самі люди обробили цю землю, обжили її, обіходили. Жителі Матеры давно вже стали одним цілим, і тому особливо гостро сприймається невідповідність, що починається, настроя материнцев і природи, що ще не знає про майбутнє лихо, а якщо й догадується, то єдине, чим може відповісти, – своею незворушністю: «…навкруги благодать, такий спокій і мир, так густо й свіжо сіяла перед очами зелень, ще більш приподнявшаяся, що підняла над водою острів, з таким чистим, веселим передзвоном на каменях котилася Ангара, і так усе здавалося міцним, вічей – ным, що ні в що не вірилося – ні в переїзд, ні в затоплення, ні в розставання». Баби немов приймають на себе біль природи, даючи їй можливість останні місяці залишитися природною. Перед нами з’являється ще один важливий герой, з дивним ім’ям Богодул. Це старий, що вимовляє всього кілька слів, та й ті йому не потрібні – його й так навчилися розуміти, тому що живе він на острові одному Богові відомо скільки. Не через екзотичну чудакуватість, а завдяки внутрішньому благород ству, немов компенсирующему зовнішню безобразність, цей герой сприймається не інакше, як своєрідний дух Матеры, що найбільше явно демонструє зв’язок природи з людиною. І саме він, а не хтось іншої приносить звістку, що спонукала героїв перейти від пасивного стану до активних дій, – звістка, з якої починається одне з основних подій сюжету. Увійшовши до питущий чай бабам, він возвестил: «Мертвих грабют!». Із цього починається той етичний, філософський конфлікт, що здобуває потім форму протистояння пам’яті й безпам’ятства, часу й тимчасовості, цінності й ціни. Багато чого могли б баби знести мовчачи, безмовно, багато чого, але не це: «Мертвих грабют!» – що в їхній свідомості оцінюється однозначно: роблять наругу. Саме цей конфлікт демонструє різне відношення людей до тому самому: що для одних свято, те для інших буденно, що для одних вічно, те для інших тлінно. Так, для працівників санэпидемстанции все це – чуже, абстрактне, до чого вони не мають відносини: наказали – виконують. Для Дар’ї й інших материнцев цвинтар – щось святе, бути може, міцніше всього єднальне їх з життям. Не зрячи навіть стримана Дар’я вдарила одного з мужиків ціпком, зі справедливим гнівом вопрошая: «А ти їх отут ховав? Батько, мати в тебе отут лежать? Ребяты лежать? Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина. У якої людини духу вистачить?!».

«Неповага до предків є перша ознака аморальності », – говорив Пушкін. І в цьому змісті материнцы виявляють собою саме зразок людей найвищої моральності. Вони почувають і свою провину, що не змогли, не встигли протистояти, попередити вчинене. Їхня готовність захищати цвинтар буквально зі зброєю в руках – це природна потреба моральної людини відстоювати честь свого роду, тих, хто дав йому життя й хто вже не в змозі постояти за себе, але хто йшов у мир іншої у впевненості, що це зроблять нащадки – не дадуть в образу. Інакше, навіщо вони? Як ми ставимося до предків – чи далеким, чи близьким, – так і до нас будуть ставитися наші нащадки, беручи приклад з нас. Випадок на цвинтар – це дійсно глибока рана, психологічна травма, тим більше збільшена вульгарним і блюзнірським «поясненням »: мол, по майбутньому морю по їдуть інтуристи, а отут плавають вимиті водою хрести, – начебто це і є найважливіше. Такі моральні якості й почуття, як шляхетність, вірність, повага, гордість, любов, сором не існують у відверненому виді – вони повинні підтверджуватися вчинками. Саме вчинки, справи, а не слова й благі наміри доводять, який людина і які його принципи. Тому людська пам’ять – як охоронниця морального досвіду попередніх поколінь – відіграє першорядну роль у становленні людини як особистості. А без відчуття людиною зв’язку із прошлым він стає збитковою недолюдиною

Зображуючи кілька поколінь однієї родини, письменник досить прозоро висловлює думку про те, що чим ближче до сьогодення, тим зв’язок поколінь усе слабкіше. От баба Дар’я, п’ятдесятилітній Павло і його син, Дарьин онук Андрій. Дар’я до слова пам’ятає завіт свого батька: «Живи, на те тобі жити випало… живи, ворушися, щоб міцніше зачепити нас із білим світлом, занозить у їм, що ми були». І вона свято шанує пам’ять про збіглим і те самим досягає внутрішнього відчуття исполненности боргу перед ними. Син її, Павло, настроєний уже менш рішуче, він розуміє матір, але те, що неї хвилює, – для нього не саме головне: пообіцявши виконати її прохання, воно так і не зробить цього. А Андрій і зовсім не розуміє, про що мова, чи всерйоз бабка заводить настільки дивну розмову. Для нього не представляє складності вирішити піти будувати саме ту греблю, через яку й буде затоплений острів. Його тягнуть і надихають досягнення науково – технічної революції, прогрес, у порівнянні з яким Матера – лише окремий випадок, піщина. Їх воістину філософська суперечка з бабкою, видимо, залишає якісь сліди в його свідомості, але переконати його Дар’ї вже не вдається. Справа адже не в тім, що прогрес поганий, – ні, він необхідний. Питання в тім, наскільки він морально забезпечений, наскільки врахована їм душу людини й сама людина не як придаток прогресу, а як споживач його досягнень. Повість, що з’явилася за кілька років до початку обговорення проекту повороту рік, сприймається як попередження. По страждають не тільки десятки й сотні подібних островів і сіл, постраждають тисячі чоловік, тим більше що далеко не всі вони схожі на Дар’ю. Такі, як Андрій, будуть творити, руйнуючи, і коли задумаються, будуть уже пізно: спалені вщент хати не відновлюються, надірвані серця не виліковують. Валить Матера з усіх боків. Але серед пожеж, що починаються, серед вирубок і наруг зберігається все – таки щось стрижневе, міцне, що й тримає у впевненості: ні, Матера не загине до кінця, таке не може зникнути безвісти. Це щось – не тільки відвойований цвинтар, але й той стійкий миропорядок, розставання з яким хоче запобігти старшому поколінню

Дар’я – як «царський листвень», якому в повісті відведена ціла глава. До нього теж добралися чужі руки, яким наказано очистити, оголити острів. Вони рубали листвень сокирою – але сокира відскакувала назад, намагалися пиляти – не брала його стовбур пила, підпалювали – але вогонь не приставав. Ця притча прямо пов’язана з образом Дар’ї, з її внутрішньою міцністю, глибокими коріннями, небажанням і невмінням поступатися вічним в ім’я тимчасового, тлінного. Здається, що не мимо Матеры, а повз неї пройшли століття, і з кожного століття вона брала тільки плодоносне, жизнетворное, що тепер оберігала в надії якщо й не передати в спадщину, те хоча б зберегти, коли вуж спадкоємцям ця ноша не під силу. Земля й людина на ній, природа й люди – це єдність, що із часів створення миру бути непорушним і яке валить тепер із затопленням острова. І ця єдність Дар’я продовжує зберігати всебе.

Повість так композиційно побудована, що, незважаючи на руйнування й пожежі, незважаючи на зовнішнє підпорядкування грубій силі, Матера не втрачає висоти свого духу: ми бачимо так і не скорився листвень, бачимо уважительнейшее, побожне відношення Дар’ї до родового гнізда. Потім, немов болючий спалах, виникає страхаючих бабів перспектива переїзду в нове селище, де вже вмер від туги Єгор. І, нарешті, в останній главі сама природа немов ховає на час острів від недобрих людей у густому тумані – чи те заблудилася Матера в столітті, що квапиться, чи те треба її будь – який ценою зберегти для майбутнього. У цих завершальних главах обрядження Дар’єю хати – глава особлива, вона як прощальний речитатив, реквієм. Перемагаючи утому, баба білить хату, підмазує пекти, миє підвіконня, підлогу й вікна. І «чим менше залишалося справи, менше залишалося і її. Здавалося, вони повинні були спливти враз, тільки того Дар’ї й хотілося». Але доля розпорядилася інакше: довго ще, всю ніч, оплакувала Дар’я хату сухими слізьми, і хата немов розуміла, що з нею роблять. І, видно, комусь це було потрібно: цей учинок Дар’ї навіть в одного з паліїв викликав повагу – будинок вони збиралися спалити завтра. Сама Дар’я, простясь із будинком, пам’ятала тільки, що йшла і йшла, сама не знаючи куди, – до вечора баби не могли неї знайти. А поруч увесь час біг небачений раніше звірок і дивився їй вглаза.

У повісті «Прощання із Запеклої», як ні в якому іншому творі Распутіна, рівноправною діючою особою стає природа, що грає величезну роль із першого розділу (обіцянка весни) по заключну (туман, що ховає острів). Природа й символіко – фантастичний ряд дозволяють сприймати Матеру як самостійну частину вселеної, модель миру, покликаного жити, але присудженого до знищення тими, кому сам цей мир надав право першого подиху й готовий прийняти подих останній. Немов в іншому вже світі – незвичному, ірреальному – перебувають останні мешканці острова: і розмова їх дивна, і самих їх у темряві можна розрізнити лише на дотик. Є чи вони, немає чи їх? Є чи Матера, чи була вона? Або, за словами Дар’ї, «і про Матере люди, які залишаться, будуть згадувати не більше, ніж про торішній сніг? Якщо навіть про рідних своїх забувають так незабаром?». …Під час одного із суперечок з онуком Дар’я впевнено сказала: «Думаєш, люди не розуміють, що не треба Матеру палити? Розуміють вони. А все – таки таки топют.