— Можуть убити, — раптом, верст через десять, суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню та починаючи робити цигарку.

— Були випадки?

Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і поліз у кишеню за тютюном.

— А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?

— Але було, що й не вбивали?

Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька раз і, беручи віжки, зволив промовити:

— А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо!

— Ну, то й мене не вб’ють! — постановив я.

І, пам’ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно й глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і... я — будучий мертвяк. Лежу десь, у якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи в неї, туди, усередину, де оселилася смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони й ждуть чогось...

— Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, — раптом несподівано бовкнув Семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: — Вішта! Ти! Кукурудзяна...

Я посміхнувся.

«Кукурудзяна» насторожено прищулила вуха, прибавила ходу, але зараз же заспокоїлась і знову затупала байдуже й неуважно.

Пам’ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджаючи до його, Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед і, звертаючи кудись убік, злегка повернув до мене голову й, тикнувши рукою кудись наперед, муркнув:

— Границя.

Я глянув туди, уперед. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Мені якось стало холодно в грудях, і завмерло серце. Так. Аж ось він, цей кордон. Я жадливо дивився туди, у залите сонцем поле, на краю якого стояв цей тин, і чув, як мені якось тісно, нудно, неспокійно.

— Ви мене зараз поведете, Семене? — спитав я.

Семен повернув до мене свій жовто-смуглявий гострий ніс, підстрижені вуса й здивовано промовив:

— Але! А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень? Он, маєте ліс, у тому лісі є жовніри, то йдіть їм у руки. А мене лишіть ще пожити трохи на світі... Ая!

Справа, очевидно, стояла зовсім кепсько, раз примусила на таку силу слів самого Семена Пустуна.

Значить, просто йти на ліс?

— Ая. Просто на ліс, жовнірам у руки.

Ми їхали якимсь лугом поза городами. Верби схилялися над нами, і мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних, невередливих верб. Поле сховалося, а з ним сховався й той таємний тин. Ми раптом зупинилися.

Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене й незадоволено-суворо, дивлячись убік, бовкнув:

— Так ви таки зараз хочете йти?

— Таки зараз.

— Можуть убити.

— Не вб’ють.

— Ну, то лягайте, — сердито хитнув він головою на віз.

Я, не питаючись, для чого лягати, покірно ліг і, зустрівшись поглядом з вербою, криво посміхнувся до неї. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огірками, й одійшов. Потім я чув, як він зліз на візок, який від цього затрусився й заскрипів, понуро вйокнув, і ми рушили.

Мабуть, ми їхали знову без дороги, бо мене хитало, як у колисці, об колеса шарудів бур’ян, і коняка часто зупинялася, десь хапаючи на ходу траву. І, пам’ятаю, коли мене хитало, я здавався собі трупом, який везуть уже від кордону.

Довго так їхали, а я тільки бачив перед очима масу соломинок, які кололи мене в лице, і сіре рядно й чув, як понуро вйокав Семен і пирхкала конячка.

Раптом знову зупинилися. Рядно піднялося надо мною, а замість його глибоко-глибоко синіло небо, і якоюсь незграбною скелею під ним стирчала Семенова голова в шапці з його гострим, ніби мертвим, носом і чорно-сивими, наче посиланими попелом, підстриженими вусами.

— Уставайте! — муркнув він. Я підвівся. Візок стояв біля повітки, проти якої, по другий бік подвір’я, стояла маленька, задумлива хатка, а між ними — ворота на вулицю.

— У повітку! — хитнув Семен головою та кинув навкруги пильно суворим оком. — Розпряжу коняку та й поведу вас.

Я теж озирнувся, зістрибнув з возика й побіг до повітки. Одчинивши двері, я ступив до неї... і від несподіванки закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа... — уявіть собі!.. — сиділа панна. Сама настояща, городська панна, у гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, із солом’яним бриликом на колінах, із здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, у подвір’ї контрабандиста... Я мусив почувати себе ніяково.

— Можна ввійти? — ні з того ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш поширилися, потім швидко пробігли по мені, здригнулись і бризнули сміхом.

Кадр із кінофільму «Момент» за однойменною новелою В. Винниченка (реж. О. Тесленко)

— О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулася трохи по соломі, ніби звільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене.

— Дякую, — засміявся і я. Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув її. У темному волоссі їй запуталася соломинка й дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед. У повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою.

— Ви, товаришу, мабуть, переправляєтеся через кордон? — спитала вона.

— Угадали. А ви теж?

— Я теж.

Ми обоє чогось засміялися.

Залетіла ластівка, защебетала та вилетіла. Пам’ятаю, у якомусь кутку повітки тягнулася до землі жовта смуга проміння й здавалася золотою палицею, припнутою до стіни; за повіткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; у двері видно було, як літали, наче чорні стріли, ластівки. З темних кутків повітки віяло якимось стародавнім сумом, якимось журним затишком. Десь з досадою гуділа оса.

Раптом у двір, пам’ятаю, швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й поспішно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля, до села. Семен понуро стояв і слухав, спустивши вздовж тіла руки. Ми ж мовчали.

Панна раптом озирнула себе й засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі.

— Боже мій, як я вбралася! — скрикнула вона та швидко вставши, почала знімати соломинки, які, мов золоті прикраси, висіли круг її сукні й хиталися. — Знаєте: я вже два дні тут лежу, в оцій повітці! — засміялася вона до мене. — їй-богу! Усе чогось не можна йти. А тут гарно, правда? Наче індійський вігвам, чи як то в їх зветься? Мені дуже подобається. Сумно тут якось. Семен мені їсти сюди носив. Тільки трошки вже нудно стало. Ну, нічого, будемо тепер удвох нудитися. Правда? Тільки слухайте: що ви стоїте так, знімайте з мене солому. Гарний кавалер!

А мені, признатися по правді, хотілося би ще більше обсипати її цими соломинками, які так через щось були до лиця їй. Я, сміючись, сказав їй це. Вона теж засміялася, схопила із землі цілу жменю соломи й, простягнувши мені, сказала:

— Ану, нате!

Я спокійно взяв солому й, не вагаючись, обсипав нею її голову, плечі, груди.

Вона навіть не встигла рук піднять і стояла із здивовано поширеними очима.

— От, тепер дуже гарно! — сказав я.

У сей мент у дверях з’явилася велетенська постать Семена й увійшла в повітку. Не звертаючи уваги на солому на панні, він подивився кудись у куток і суворо промовив:

— Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть.

Ми приголомшено перезирнулися з панною.

— Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо.

— Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, — додав він тихше. — Треба тікати.

— Куди ж тікати? — чогось і я тихо промовив.

Тікати на той бік. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетеся до лісу.

Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали із своєї глибини гостро, поривчасто.

— Добре? — звернувся я до неї.

— Як знаєте, — здвигнула вона плечима.

Чекайте-но! — бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері. Ми зосталися самі. Була якась жовта напівтьма із золотою смугою в кутку. Панна, з повислими на ній соломинками, з великими очима, із суворо застиглою постаттю, здавалась якоюсь фантастичною феєю. Сум десь вийшов з повітки, а в кутках її наче засіло щось злорадне, єхидне, зле й слідкувало за нами.

Десь загомоніло двоє голосів. Ми, дивлячись одне на одного, напружено слухали... Стихло... Оса роздратовано десь гула й жикала крилами об солому. Захрюкала під повіткою свиня, тяжко зітхнула й, мабуть, лягла.

О, тільки не стражникам у руки! — раптом зірвалася панна з місця й прудко, твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!.. У вас револьвер є? - умить зупинилася вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалося, вона держала голку в цих губах. Уся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і дав їй.

— А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я.

— Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера.

Зачулася важка Семенова хода. Він увійшов з якимись свитками в руках і, подаючи їх мені, сказав:

— Одягніться. І просто на той ліс. Границя в самому лісі... А я забавлю їх тут. Свитки якось з книжками пришлете... Поспішіться!

Серед свиток була жіноча хустка, а для мене — шапка. Ми мовчки, похапцем одягліїся.

— Ноги з-під свит видно... Нічого, — муркнув Семен... — Полем будете йти... Аби здалека не впізнали... Неділя, у полі нікого нема... Хай Бог помагає... Хутчій!

Ми поховали під свитки свої брилі та вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Хатка задумливо дивилася собі віконечками; пурхали ластівки; небо синіло так ясно, так спокійно, привітно. Плутаючись у своїх важких свитках, озираючись, з напруженими великими очима, з щільно стиснутими устами, ми бігли, спотикалися, озиралися, помагали одне одному, і бігли, і бігли. Перелізли через перелаз, перестрибнули якийсь рівчачок, ускочили в коноплі, що вдарили на нас гострим духом, і, залишаючи за собою широкий слід, вибігли на дорогу. З дороги видно було далекий тин лісу.

Пам’ятаю — зупинилися. Важко й часто дихаючи, ми озирнулись і глянули назад. Пусто було. Мовчки стояли біля городів тихі верби, і тільки деколи меланхолійно шаруділи волохаті зелені коноплі.

На підборідді панни блищали краплі поту, волосся висмикнулося з-під хустки й дикими, серпосхожими пасмами обіймало лице. Свитка незграбно висіла на плечах і тягнула їх донизу.

— Душно... — хрипло промовила вона. — Далеко ліс?

— Он! — хитнув я головою наперед.

— Не треба вже бігти... — притулила вона руку до серця. Ми пішли. Було соромно, злісно, шкода чогось.

Кадр із кінофільму «Момент» за однойменною новелою В. Винниченка. У головних ролях — А. Вергелес та О. Палаш (реж. О. Тесленко)

Свитка плуталася між ногами, шапка, як гарячий компрес, гріла голову, бриль увесь час випадав із-під свитки.

Ми озиралися, але нікого не було на дорозі.

— Спочинемо... — промовила панна.

Ми сіли під хлібами. Панна озирнула мене й без усмішки сказала:

— Який ви смішний у цьому. — Потім стомлено зняла в мене з голови шапку й поклала коло себе. — Так краще, — слабо усміхнулася вона.

Пам’ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені.

— Боже! Ви мокрий увесь. Чекайте! — Вона вийняла з-під свитки хусточку й почала витирати мій лоб із серйозним і заклопотаним виглядом. — Так. Тепер добре.

Мені говорити не хотілося. Я тільки міг дивитися на неї. Не знаю, чи бачила вона, що мені хотілося сказати їй... Не знаю.

Потім ми знову пішли. Озиралися рідше, але пильніше дивились уперед до лісу, який усе наближався та наближався до нас.

— Кордон у лісі? — спитала вона.

— Здається. Так говорив Семен.

Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам’ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготалися.

— Єрунда виходить? — питаюче й зі сміхом сказала панна.

— Хм! — безпомічно озирнувся я.

Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Ніби спочиваємо.

Правильно!

Сіли. Заховали ноги під свитки та знов обдивилися самих себе.

— Ні! Ми так схожі на старців, — засміялася вона. — Так не можна. Сядьте інакше. Не так... Сховайте ноги в пшеницю.

— Це — жито, — для чогось поправив я.

— Усе одно. Ну, так...

Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалося, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучилися, а тепер знову зійшлися.

Віз наближався... Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим, аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похожих на перевернені догори ринки. Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подивилися на нас і пробігли далі.

— Зійшло! — весело хитнула панна головою. — Ходімо! Та скиньте вашу шапку. Сподобалася. Дайте сюди!

І вона здерла з голови мені шапку, ласкаво-тепло усміхнулась і сунула шапку в кишеню своєї свитки.

— Коли треба буде, дам... А гарно, правда? — раптом весело засміялася вона.

Я якось озирнувся на себе й справді помітив, що мені тепер дуже гарно стало — якось бадьоро, цікаво, дужо.

— Як вас зовуть? — спитав я її раптом.

Вона лукаво глянула на мене:

— А вам для чого?

— Як то для чого?.. Цікаво знати, з ким ідеш.

— Фу, казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу.

— Через що?

— Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім... Яке у вас волосся?.. Русяве, здається. Ну, да... Русяве волосся. Ну, і так далі. А ім’я — пошлість. Правда? — підняла вона якось мило брови й засміялася.

Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй у тихий вечір пісню вітру? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно.

А ліс присовувався все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилася на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі.

— Ліс... — тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи здивованими очима.

— Треба обережно йти тепер... — одповів я.

— А знаєте, мені чогось зовсім не страшно... Цікаво тільки дуже... — здивовано усміхнулася вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам’ятаю, у грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом із хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно.

— Знаєте, ви надзвичайно гарні зараз! — проти волі вирвалось у мене.

Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, і вона засміялася:

— Я не знаю, що треба сказати на це...

Нам обом стало якось радісно-ніяково, і ми мовчки швидше пішли до лісу.

Пам’ятаю, після того ми вже не балакали. Іноді тільки озиралися назад, перекидалися короткими фразами й, зустрівшись на мент очима, потуплювались і мовчки йшли далі. Стіна лісу ставала вищою, виразнішою.

Ми не знали, де йшла та межа кордону; може, вона була тут же, зараз, може, ще далеко десь; може, уже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між дерева й нишпорили між ними... Але стіна злісно-лукаво, холодно ховала за собою те, що ми шукали, і чекала нас.

— Не видно нікого... — шепотіла панна.

— Не видно... — шепотів я.

І мені щоразу хотілося взяти її за руку, притулитися, злитися з нею і так іти далі. Надзвичайно хотілося... Але...

І ось стіна вже зовсім перед нами. Зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита — і ми в лісі.

Ми озирнулися. Дорога наша стояла порожньою та далеко там вливалася, наче бура річечка, у зелене море хлібів. Тихо було. Не так тихо, як десь у городі вночі, де мертво спить і камінь, і страждання, і ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вічний процес народження, де вітрець лащиться й грається з квітками, кібець, як прив’язаний за нитку, часто тріпочеться на однім місці й, ніби вирвавшись, кидається згори в зелений хліб; а в хлібі відбувається якась шамотня, якась боротьба інтересів кузьок, черв’ячків, мишей, колосків.

— Ходімо... — прошепотіла панна.

— Ходімо... — прошепотів я.

І знову мені захотілось узяти її руку... Але...

Увійшли в жито. Зашаруділо жовто-сиве жито, застрибали перед ногами коники... Ліс стояв недвижно, чекаючи.

— Слухайте! — раптом зупинилася панна. — Як мене вб’ють, а ви зостанетеся живі, напишіть по такій адресі... — Вона сказала адресу й кілька раз повторила її. Напишіть так: «Мусю вбито на кордоні. Умерла так, як умирають ті, що люблять життя». Більше нічого... Чуєте?.. Зробите?

— Зроблю... — тихо сказав я, і... мені жагуче хотілось узяти її руку, тільки одну руку в цьому рудому, шершавому рукаві... Але...

— Ну, тепер ходімо! рішуче прошепотіла вона й, зустрівшись з моїми очима, ніби впилася в них поцілунком своїх очей, і ми рушили... Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись і впиваючись очима в нерухомий тин дерев... — Чуєте ж: «Як умирають ті, що дуже люблять життя!» — раптом повторила вона.

Я мовчки хитнув головою.

Жито скінчилося. Починався ліс.

Старі товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали нас у свої зрадливі обійми. Стрункі берези, білі, мов оголені до пояса, соромливо стояли між дубами й ховалися за ними. Здивовано перестрибували з гілки на гілку якісь пташки.

— Сядемо... Треба роздивитися, куди йти... — прошепотів я.

Ми ввійшли в кущі й, вибравши місце, звідки нам було видко ліс, а нас самих не видно, сіли.

Кадр із кінофільму «Момент» за однойменною новелою В. Винниченка (реж. О. Тесленко)

І стали дивитися. Стовбури, стовбури, стовбури, плями сонця, кущі, тіні...

— Я нічого не помічаю... — прошепотіла Муся.

— Я теж.

— Мабуть, далі...

— Мабуть.

— Посидьмо ще трохи... Гарно тут... Спішити нічого...

І вона тихо, журно, лагідно усміхнулася до мене.

Ми затихли. Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже й суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і усміхалися білим гіллям.

Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь угорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялися на нас і несподівано зливалися в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками. У траві парами кишіли кузьки. Відбувався великий прекрасний процес життя.

Люблю я цей процес у лісі, у полі! Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір’ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір’я старшого брата свого — людини.

Оддаючись із всією силою цьому процесові або, як сказав би цей брат-людина, «з усім цинізмом», вони, ці кузьки, метелики, ніби говорять йому: «На, дивися, нам не треба ховатися, у нас нема незаконнорожден их, у нас нема пашпортів, моралі, "уложеній о наказаніях", ми маленькі, здорові, чисті циніки».

Ми з Мусею дивилися на їх, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали парами, сплетені коханням, нам на коліна, сідали на голови. Квітки дивилися на нас і пашіли духом кохання та цвіту. Берези шепталися між собою, оголені білі берези.

— Душно якось... — прошепотіла Муся, глянувши на мене довгим блискучим поглядом.

А я мовчки дивився на неї, і чудно мені було якось. Ми — двоє людей, загнаних другими людьми, — сидимо й маємо зараз через щось іти ще до якихось інших людей, які десь стоять у цьому лісі серед його кохання та ждуть нас із смертю в руках. Ми — двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, упитися цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо й не сміємо цього зробити, бо... бо ми ж усього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми... не сміємо.

— Чого ви дивитеся так пильно на мене? — спитала Муся й з ласкою закрила мені очі рукою.

Тоді я схопив цю руку, притулив її до губ і завмер. Муся дивилася на мене якось тепло, задумливо, сумно.

— Будете згадувати, як уб’ють мене? — прошепотіла вона.

— Вас не вб’ють!

— А я вас буду...

Я присунувся ближче до неї та притулився лицем до плеча її.

Свитка колола лице, але була миліша оксамиту. Груди її почали здійматися вище, частіше.

— Не треба... — прошепотіла вона.

— Вам неприемно? — глухо спитав я.

— Ні... так...

— Так чого ж не треба?

Вона повернула до мене голову, усміхнулась і любовно-тихо погладила лівою рукою по лиці.

Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміялися; дуби ласкаво, поважно усміхались у свої кудлаті вуса; метелики й кузьки сміливіше пурхали, повзали... А там, далеко, десь у вогкій глибині, у таємній напівтьмі лісу, ждала смерть... Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива...

— Мусю!.. — пригорнувся я.

Вона глянула в мої очі, у мої жадно розкриті губи.

— Ні. Не треба...

— Мусю!..

— Ходімо вже... Пора... — злегка відвела вона мою голову. — Нате шапку, надіньте, і ходімо... Пора...

Ліс похмурився. Злякано спурхнули пташки й полетіли в глиб його.

Темна глибина ждала нас.

Я надів шапку, ми встали й, не дивлячись одне на одного, тихо посунули вперед. Ліва щока моя горіла, у руці ще була теплота її ручки, а в грудях з таємної вогкої глибини вже вповзало щось чадне, незграбне, холодне.

Зціпивши зуби, високо піднявши брови, ми обережно ступали й, хруснувши сухою гілкою, зупинялися, озиралися й слухали.

— Де ж саме межа? — питала Муся.

Я здвигував плечима й ішов.

І що далі ми йшли, то я більше був певний, що нас уб’ють, що ми несподівано наліземо на варту, побіжимо — і все... Але, пам’ятаю, не було нічого по всій істоті: ні страху, ні суму, ні жалю, тільки одне величезне напруження, одне велике наближення до чогось фатального, неминучого, один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всієї істоти з цим призначеним, неминучим.

Ми то лягали, і я, приклавши вухо до вогкої землі, напружено слухав, сподіваючись щось почути, то повзли рачки там, де рідко було дерев; то, як дві тіні, пробігали від стовбура до стовбура й завмирали, великими очима дивлячись уперед і ловлячи кожний писк, кожний рух лісу.

А ліс мовчав і ховав у собі свою таємницю. Тут не було вже білих беріз, не було метеликів, земля була вогка, чорна, укрита гнилим листям і безліччю маленьких гілочок, які хрускали під ногами. Напівтьма дивилася на нас вороже, погрозливо, безжалісно.

— Дайте руку... — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні.

«Так, як умирають ті, що дуже люблять життя», — згадалося мені. Я стиснув їй руку, вона мені, але зараз же й забули про себе та знову пірнули в це наближення, у це чекання, у цей майже незалежний від нашої свідомості велетенський протест наших істот.

Серед дерев засіріло.

— Ш-ш!.. — зупинилися ми.

Якийсь просвіт... дерева рідше...

«Там!» — мовчки глянули ми одне на одного... Ступили кілька кроків і завмерли... Десь тукав дятел... Шашіль гриз дерево... Одірвався сухий лист, зигзагами захитався та впав...

— Ш-ш!..

Ще кілька кроків... Просвіт більше... Засивіло небо... Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало...

Я зробив знак, випустив її руку, і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна та вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалася якимсь дивним прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким.

Просвіт ширшав. Засиніло небо... далеко-далеко...

Прокотився якийсь згук і завмер. Ми закам’яніли... Довго лежали й слухали... Тукав дятел... Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула... Серце билося несамовито.

Знову поповзли... Крізь рідкі дерева, кроків за три перед нами, показалася лощина. Я зробив знак Мусі, підвівся й подивився. Це, мабуть, і була та сама межа... Я трошки посунувся й глянув убік. Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий, незграбний; другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябі. Круг їх — таємна порожнеча... Та чи порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло їх людина, і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитися на дикий галас смерті?

Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелася й напружено дивилася вперед.

— Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку й прошепотів: — Прожогом уперед! На крик і вистріли не зупинятися! Усе одно... Ну!..

Я випустив руку її, зігнувся й кинувся вперед. Хруснули гілки, але, здавалося, зашумів увесь ліс, замиготіли стовбури, ударив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверненим убік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знову вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, залишився позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер у вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалася назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті.

Муся зупинилася. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя.

— Єсть! — гордо, дико вирвалося в неї, дивлячись назад. — Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалася їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівалися, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо підняла вона руки й, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилася до мене.

— Єсть! — крикнула вся моя душа, уся істота моя назустріч їй.

Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не із сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.

Раптом вона одірвалася, подивилася на мене затуманеними очима. Злилася знову з моїми жадібними устами та знов одірвалася.

— Сядемо... — безсило опустилася вона на землю.

Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхалися одне до одного й поглядали на стіну лісу. Там було тихо.

Довго сиділи так. Чогось не говорилося.

Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілося ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилася кудись уперед.

— Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся.

Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене й глухо промовила:

— А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — у другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?

Я сказав і здивовано дивився на неї.

— Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинне вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?

Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила:

— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Найбільше щастя буде мізерним у порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут... — Вона показала на серце.

І, криво посміхаючись, дивилася на мене великими благаючими очима підстреленої лані.

Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилася чогось у грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною.

Розум дивувався, протестував у глибині душі, але я мовчав.

Сонце пекло, шепотілися кущі.

Потім вона підвелася, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову й припала довгим жагучим поцілунком.

— Так буде краще. Прощайте... — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас у душі.

Я схопив край її сукні, поцілував і випустив.

Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.

Хто вона, де вона, і досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.

5. Опрацювавши матеріал про новелу В. Винниченка «Момент», заповніть літературний паспорт цього твору.

Новела «Момент». Темою імпресіоністичної новели «Момент» стала історія короткочасного кохання, що зародилося між молодим революціонером і панною в драматичній, ризикованій для життя ситуації. Історія ця справді психологічно витончена, світла та прекрасна, але й печальна, адже герой новели залишається наодинці з мукою осиротілого щастя, яке спалахнуло на мить і зникло разом із чарівною панною (звідси й назва — «Момент»), Отже, письменник порушує проблему щастя — наскрізну проблему своєї творчості.

Сюжет, як того й вимагає жанр новели, динамічний та напружений. Герой зустрічається з панночкою в клуні перед спланованим нелегальним переходом через кордон. Панночка так само тікає від переслідування поліції. Герой закохується в дівчину — і читач стає свідком народження й розвитку високого почуття. Молоді люди переживають страшний, екстремальний момент: перебігаючи прикордонну смугу під обстрілом, вони уникають смерті і як переможці святкують радість життя: «Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який замітає все сміття — "не треба”, "не можна”; це було щастя крові, мозку, кісток; це було найвище щастя народження, народження не із сліпими, а з одвертими (розплющеними. — Авт.), видющими очима душі».

У творі використано потужний арсенал імпресіоністичних засобів. Кольористика тексту концентрує сонячні барви, лісову зелень, небесну блакить; багатство зорових і слухових образів увиразнює пейзаж, творить тло, на якому розгортаються події в новелі.

Штрихова імпресіоністична техніка передання вражень головного героя (а розповідь ведеться від першої особи) ніби виплітає малюнок душевного стану закоханого. Усе навколишнє читач «бачить» і сприймає через внутрішній світ героя.

Момент щастя — миттєвий: закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за В. Винниченком, — це «свободна воля», воля від тягаря й обов’язку, що є наслідком тривалих стосунків. Справжнє щастя — у миттєвому захваті.

У новелі відверто протиставлено усталену традиційну мораль з її суворими, а то й пуританськими, приписами й природність, принадність щирих почуттів двох молодих людей. Емоційно звучить у творі піднесений та мінорний водночас апофеоз «великому, прекрасному процесу життя», частка якого — і ліс, і бджоли, і пташки, і юнак, і дівчина, які ніби розчиняються в зеленому рухливому царстві природи.

І вже в наступних рядках автор ніби протиставляє незайману природу, її прекрасне життя людській моралі як чомусь протиприродному, обтяженому умовностями, лукавістю.

Спалах любові в природі — найвищий момент буття. Людина ж перетворює свято кохання на побутовий елемент щоденного життя. Звідси й оцінка: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість».

Ідеальну модель поведінки всього живого в природі Муся окреслює так: «Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання». Пропозицію панни скористатися цією моделлю, перенісши її з рівня біологічного на рівень духовний («наше кохання повинне вмерти зараз»), герой сприймає з розумінням. Муся стає Дамою, а юнак — благочестивим, шляхетним лицарем:

«Я схопив край її сукні, поцілував і випустив».

Авторська ідея очевидна: усе, що природне, є прекрасним.

В. Винниченко. Дівчина з квітами

6. Виконайте завдання.

1. Останні 30 років життя В. Винниченко провів у

А Польщі

Б Австрії

В Німеччині

Г Чехії

Д Франції

2. Прочитайте уривок («Момент» В. Винниченка).

Ліс ніби помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і всміхалися білим гіллям.

У цих рядках образність твориться за допомогою

А контрасту

Б гіперболи

В персоніфікації

Г алегорії

Д інверсії

3. Установіть відповідність.

4. Розкажіть про багатогранну діяльність В. Винниченка.

5. Яку роль відіграв В. Винниченко в розвитку української літератури й історії?

6. На скільки періодів поділяється творчість письменника? Коротко охарактеризуйте особливості кожного періоду.

7. Доведіть, що в новелі В. Винниченка «Момент» поєднано реалістичне змалювання дійсності з імпресіоністичним.

8. Про який «момент» ідеться в однойменній новелі В. Винниченка?

9. Що мають спільного й відмінного реалізм і неореалізм? Яким творам В. Винниченка властива неореалістична манера письма?

10. Чим вразив читачів 20-х років XX ст. роман В. Винниченка «Сонячна машина»? Прокоментуйте його «незвичайну» для української літератури тему.

11. Візьміть участь у дискусії на тему «Що таке щастя?». Погодьтеся з Винниченковим розумінням щастя (за новелою «Момент») або спростуйте його.

12. Проаналізуйте мовновиражальні засоби новели «Момент» В. Винниченка.

7. Виконайте домашнє завдання.

1. З новели В. Винниченка «Момент» випишіть у зошит чи неокремий аркуш уривок (два-три абзаци), у якому описано пейзаж. Зафарбуйте рядки цього уривка олівцями, добираючи кольори відповідно до барв, які виникають у вашій уяві під час читання. Зіставте свої «імпресіоністичні роботи», проаналізуйте кольорову палітру й сформулюйте висновок.

2. Перегляньте відеоматеріал «Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Володимир Винниченко» і розкажіть, про які факти з життя письменника й досі «мовчать» підручники.