МИКОЛА ВОРОНИЙ

(1871-1938)

1. Роздивіться ілюстрації й виконайте завдання.

A. З якими зображеними предметами й кольорами у вас асоціюються звуки [о], [у] та [е]?

Б. У вірші «Голосівки» французький поет А. Рембо розкриває символічне значення голосних звуків: [о] — синє, фіалки; [у] — зелене, пасовище; [е] — біле, льодовики. Чи збіглися ваші асоціації з баченням А. Рембо?

B. Якщо ви «бачите» звуки не так, як французький поет-символіст, то це означає, що ви неправильно розкодовуєте символи чи, може, маєте своє бачення та свій смак?

2. Прочитайте життєпис М. Вороного й перекажіть найцікавіші факти.

Микола Вороний народився 6 грудня 1871 р. на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область). Батько поета був ремісником, дрібним торговцем, походив із кріпацької родини.

Малому синові розповідав, що один з його предків воював у загоні Максима Залізняка. Мати походила з шляхетного роду Колачинських (ЇЇ предок Прокіп Колачинський був ректором Києво-Могилянської академії в 1697-1702 рр.).

Коли Микола був ще немовлям, родина переїхала до передмістя Харкова, тут і минули дитячі літа майбутнього поета.

Хлопець навчався спочатку в Харківському, а після переїзду батьків — у Ростовському реальному училищі. Ще в Харкові почав віршувати. І то не дивно: у родині Вороних шанували українські традиції, мову, культуру. Микола захоплювався пригодницькими романами М. Ріда, Ф. Купера, Ж. Верна, віршами М. Некрасова. Особливий вплив на формування його світогляду справила творчість Т. Шевченка. Незабутнє враження залишили театральні вистави трупи М. Кропивницького, відтоді М. Вороний на все життя полюбив театр, пов’язав із ним свою долю. Хлопець починає захоплюватися ідеями революційних народників, бере участь у різних таємних гуртках. Через зв’язки з народницькими організаціями Миколу було відраховано із сьомого класу училища із забороною вступати до вищої школи.

М. Вороний та В. Стефаник. 1903 р.

Здобути вищу освіту М. Вороний міг лише за кордоном, тому 1895 р. вступає до Віденського університету, а потім продовжує навчання у Львівському університеті на філософському факультеті. Саме тут він починає активне літературне життя: співпрацює з І. Франком у журналах «Житє і слово», «Зоря», газетах «Радикал» і «Громадський голос». Пізніше М. Вороний згадував І. Франка з глибокою пошаною: «Це був велетень, таких людей у житті я більше не стрічав». У цей же час розгортає театральну діяльність — стає режисером галицького театру «Руська бесіда», а з 1897 р. — актором східноукраїнських труп М. Кропивницького, П. Саксаганського та ін.

У 1901 р. він залишив сцену, служив дрібним чиновником на півдні України. У 1910 р. переїхав до Києва, тут побачили світ його поетичні збірки. Працював у театрі М. Садовського. Пробував себе як літературний та театральний критик, став талановитим перекладачем (перекладав Данте, В. Шекспіра, О. Пушкіна, Ю. Словацького, П. Верлена, М. Метерлінка, М. Гумільова). Перу поета належать, зокрема, блискучі переклади революційних пісень — «Інтернаціонал», «Марсельєза», «Варшав’янка». Скажімо, ось так, цілком по-українськи, в інтерпретації поета звучить «Інтернаціонал»:

Повстаньте, гнані і голодні

Робітники усіх країв!

Яку вулкановій безодні,

В серцях у нас клекоче гнів!

Ми всіх катів зітрем на порох...

Повстань же, військо злидарів!

Все нам забрав наш лютий ворог,

Щоб все вернути час наспів.

Чуєш: сурми заграли!

Час розплати настав.

В Інтернаціоналі

Здобудем людських прав!

М. Вороний узяв активну участь в Українській революції 1917 р., улаштовував народні віча, був одним з організаторів Центральної ради. Однак замість роботи в уряді обрав театральну справу. Восени 1917 р. став директором і режисером Національного театру, який відкрив своєю постановкою «Пригвождених» В. Винниченка.

1 січня 1919 р. в Україні урочисто відзначили 25-літній ювілей творчої праці М. Вороного. Ювіляра вітав голова Директорії Української Народної Республіки В. Винниченко, інші видатні державні й культурні діячі. Виступав на урочистостях і головний отаман українського війська С. Петлюра, наголосивши, що він та армія будуть «завжди йти за отаманом духа»: «Ви нам наказуєте, а ми повинні сповняти».

М. Жук. Портрет М. Вороного. 1910-і роки

Після більшовицької окупації України поет мусив емігрувати за кордон. Спочатку працював радником уряду УНР у Варшаві. Згодом переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книжки «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтвознавчу — «Пензлем і пером».

У 1926 р., повіривши підступній пропаганді про «українізацію», М. Вороний повертається на підрадянську Україну. Працював викладачем Харківського музично-драматичного інституту, у київському «Укртеатрокіновидаві», писав статті, кіносценарії, перекладав лібрето. Офіційна критика й влада розглядали творчість митця підозріло й негативно, звинувачуючи його в «модернізмі», «буржуазності», «націоналізмі».

М. Вороного, як і багатьох тодішніх українських діячів-патріотів, чекала доля «ворога народу». 1934 р. він був засуджений на три роки таборів, але через хворобу покарання замінили засланням до Казахстану.

«Логіку» червоних катів виразно демонструють свідчення-доноси офіційних письменників-комуністів, які збереглися в справі.

Дізнавшись про долю батька, син митця, Марко Вороний (народився 1904 р., талановитий поет і публіцист, який працював у Москві), залишив усе й приїхав рятувати його: разом із ним голодував, оббивав пороги різних інстанцій у Харкові й Києві, вимагав перегляду справи й зняття обвинувачень. Клопотання не допомогли. М. Вороний змушений був виїхати з Києва на заслання, а Марка заарештували, рік тримали в одиночній камері без суду й слідства, а потім винесли вирок — сім років каторги в холодній Карелії. М. Вороний дуже любив свого сина й переймався його безвинними стражданнями.

Сучасник письменника П. Андрієвський (одержав 10 років сталінських таборів за правдиві спогади про М. Вороного) писав: «Найтяжчі хвилини були в М. Вороного тоді, коли він згадував свого сина Марка, теж письменника, якого НКВС заслало в Карелію. Марко Вороний надрукував книжку своїх віршів, ця книжечка теж на той час була вже вилучена з бібліотек. Читаючи вголос цю книжечку, Микола Кіндратович завжди плакав. А назавтра збирав останні газети, особливо "Літературну газету”, купував трохи жирів і разом з газетами відсилав Марку...

У літературній енциклопедії показував дані про себе, указував на перекручення та замовчування деяких фактів... Він розповідав: "Примушували мене каятися, але я естет і не хочу бруднити своє єство; що зробив, від того не відмовляюся... Чого їм треба? Сина взяли, і він десь поневіряється в далекій холодній Карелії.

Марку, Марку? Чи чуєш ти? Родинного життя позбавили... Тиняюся по рідній Україні, чужий, без притулку...”»

Ідучи на смерть, батько, на його щастя, так і не довідався, що сина вже немає — його розстріляли в концтаборі ще 3 листопада 1937 р. (до ювілею жовтневої революції).

М. Вороний із сином

Невдовзі після цього за рішенням Особливої трійки при УНКВС по Одеській області був страчений і шістдесятисемилітній М. Вороний. Це сталося 7 червня 1938 р. о 24 годині (час указаний точно в акті про виконання вироку). Його ім’я було приречене на довгі роки забуття й тільки наприкінці 1980-х років повернулося в українську літературу.

3. Опрацюйте матеріал про творчий доробок М. Вороного.

Творчий доробок. Перша публікація М. Вороного (вірш «Не журись, дівчино») побачила світ 1893 р. Потім з’явилися збірки «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), в еміграції, у Варшаві, вийшла друком книжка патріотичної лірики «За Україну» (1921), підсумкове, ювілейне видання — «Поезії» (1929).

Письменник обстоював засади символізму в українській літературі. У творчій практиці поєднував символістську манеру з неоромантичною. Його поезія перегукується з творами молодомузівців (В. Пачовського, П. Карманського, Б. Лепкого) і «хатян» (М. Сріблянського, М. Євшана, Олександра Олеся, Г. Чупринки, Г. Журби, С. Черкасенка та ін.). Близькими за стилем йому були французькі та російські символісти: П. Верлен, Ш. Бодлер, О. Блок, К. Бальмонт.

М. Вороний дуже любив новизну, почувався піонером у будь-якій галузі культури, за яку брався. Як зазначав в автобіографії, «першим українською мовою написав поважну статтю про малярство», першим видав книжку, присвячену ідеології українського театру. У поезії ж переніс центр уваги зі змісту на виражальні можливості, музикальність, ритміку. «Узагалі, мабуть, у мене музика переважає образ», — небезпідставно визнавав митець.

Закономірно, що саме М. Вороний, як ви вже знаєте, став ідеологом модернізації українського письменства. Готуючи 1901 р. альманах «З-над хмар і долин», він опублікував в авторитетному львівському часописі «Літературно-науковий вісник» відкритого листа до колег із проханням подавати до запланованого альманаху свої твори, але з новими підходами: «Маючи на меті укласти та видати... русько-український альманах, який би за змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитися до новіших течій та напрямів у сучасних європейських літературах... звертаюсь... з уклінним проханням... долучитися до спільної праці й пером своїм спричинитися до осягнення згаданої цілі... Усуваючи набік різні заспівні тенденції та вимушені моралі, бажалося б творів, де було б хоча трошки філософії, де хоч би клаптик яснів того блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглибною таємничістю... На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага».

Митець уважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу поета проглядалася чітко: він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, ураховуючи насамперед суто художні вимоги та завдання.

Прагнення «неосяжної краси» зразу ж викликало застереження старших письменників.

І. Франко в передмові до поеми «Лісова ідилія» так відгукнувся на заклики М. Вороного:

Сучасна пісня — не перина,

Не госпітальнеє лежання —

Вона вся пристрасть, і бажання,

І вся огонь, і вся тривога,

Вся боротьба, і вся дорога...

Слова — полова1,

Але огонь в одежі слова —

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

Як бачимо, І. Франко побоюється, що молодші колеги відійдуть від суспільно-національної проблематики, а вона була життєво необхідна для збереження й відродження нашої нації. Ще з різкішою критикою модерністів виступив С. Єфремов у статті «У пошуках нової краси». Цю крайню позицію засудили Леся Українка, Г. Хоткевич, інші молодші літератори. Натомість І. Франко намагався нав’язати діалог між опонентами.

У поетичній відповіді «Іванові Франкові» (1902) М. Вороний, процитувавши вислів ПІ. Бодлера, що «предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність», запевнив старшого шанованого колегу: йому теж не байдуже «життя з його шаленим шалом». Тобто М. Вороний хоч і проголошує ідеї «чистого мистецтва» (оспівування краси природи, людських почуттів тощо), водночас уважає, що митець мусить писати твори й на злобу дня (порушувати громадянські проблеми):

А як поет — без перепони

Я стежу творчості закони;

З них повстають мої ідеї —

Найкращий скарб душі моєї.

Творю я їх не для шаноби...

Моя девіза — йти за віком

І бути цілим чоловіком!

М. Вороний, до речі, не випадково саме так закінчує своє послання: ідею «цілого чоловіка» (тобто цілісної, багатогранної людини) висловив задовго до цього саме І. Франко.

Отже, поет не відкинув категорично стару народницьку традицію в літературі, а лише намагався розширити й поглибити її, збагатити естетично, поєднати «красу і Україну».

Мабуть, найпереконливішим твором поета, у якому громадянські мотиви прозвучали як гімн покоління борців за українську незалежність, став вірш «За Україну!» (1917). Промовисто й ритмічно лунає в ньому повтор (рефрен) з анафорою «за»:

За Україну,

За її долю,

За честь і волю,

За народ!

1 Полова — відходи при обмолочуванні й очищуванні зерна хлібних злаків, льону та деяких інших культур; що-небудь невагоме, що не має цінності, суттєвого значення.

Твір «За Україну!» звучить пафосно й одночасно надзвичайно ритмічно, маршево. Це яскравий зразок поєднання актуального змісту й відповідної йому вишуканої форми. З вірша струмує потужна енергетика дієвого патріотизму. Покладений на музику Я. Ярославенком, цей вірш став одним із найпопулярніших маршів українських патріотів у часи визвольних змагань.

4. Законспектуйте відомості про символізм як течію модернізму.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 10 клас Авраменко, Пахаренко (рівень стандарту)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)