Степан Радченко. Головний герой роману змальований якнайповніше. Письменник подає його детальний портрет: «На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто з поетів». Юнакові 25 років, і за його плечима — доволі динамічні віхи біографії: «...він був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем і наприкінці секретарем сільбюро Спілки робземлісу». Історія хлопця розгортається через зовнішні події, які з ним відбуваються і з яких вибудовується сюжет твору. Проте для автора важливою є внутрішня біографія героя, його думки, почуття, мотиви поведінки. Вони розкриваються в потрійному фокусі: через ставлення до села, до літератури та жінок.

Степан покидає рідну домівку, щоб здобути освіту в місті і знову повернутися до села — «новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя».

Спершу місто видається Степану чужим, суворим, безжальним. Надто гостро Радченко відчув приниження, коли оселився у хліві Гнідих. Він, герой війни, відома людина в селі, прирівняний до тварини. Тому почувається «жалюгідним селюком» серед галасливого й чужого міста. Лише згодом юнак звикає до цього мурашника, відчуває його дивну красу, хоч і ненавидить. Проте аналітично доходить висновку: «Не ненавидіти треба місто, а здобути!», щоб «стати ближче до міської культури». Водночас він забуває про село, про свої мрії повернутися до нього, через певний час покидає навчання («Степан Радченко гарний і без диплома»).

Натомість виникає нова перспектива — стати письменником. Ця ідея була спонтанною, майже випадковою — під впливом літературної вечірки. Хлопець прагнув популярності, упізнаваності, успіху — як міркує він сам, хоче стати обраним. Літературна справа видається легкою, надто після першого вдалого дебютного оповідання «Бритва». Та згодом під гнітючим враженням від смерті Зоськи Степан по-новому осмислює сутність літературної творчості як великої таїни, особливого знання про людей, їхні характери, долі, думки й почування. Після самогубства дівчини він аналізує своє життя в місті й згадує про село, розглядаючи можливість повернення до нього. Проте це хвилинні вагання.

Характер головного героя в зображенні В. Підмогильного надзвичайно суперечливий. З одного боку, він начитаний, постійно прагне самовдосконалюватися: вступає до економічного вишу, вивчає іноземні мови, не байдужий до громадського життя, з іншого — здатен на компроміс і пристосуванство. Так, під час громадянської війни з-під жовто-блакитних прапорів перейшов під червоні. Умів маніпулювати людьми, надто жінками. Не міг терпіти, коли «щось не по його робилось». Степан Радченко — людина раціональна: «Мав десятки знайомих і жодного друга, ходив поруч, а почував від усіх незмірну віддаль, бо завжди між ним і будь-ким було скло, збільшувальне скло дослідника». Здається, лише один раз він виявив справжні почуття — у розмові з Максимом згадав про рідну матір, яку втратив у дворічному віці.

У літературі він не лише прагне слави, а й хоче забути про своє минуле сільське життя, тому й зі Степана стає Стефаном. Із кожним новим гонораром він прагне й зовні змінитися — купити новий «міський» одяг, змінити помешкання, комфортно облаштувати його.

Образи жінок у творі не самоцінні, а підпорядковані повнішому розкриттю головного героя. Недаремно один із двох епіграфів до твору, запозичений із його роману А. Франса «Таїс» (1890), у якому є епізод, коли філософ-стоїк Евкріт говорить про важливість влади над собою, потребу вільного життя і відречення від земних благ. І тоді його опонент Нікій заперечує філософу: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло». У контексті роману йдеться про біологічні начала людини, зокрема, фізіологічний потяг чоловіка до жінки. Слушну думку щодо цього висловила Соломія Павличко:

«Жінка для Степана Радченка — талісман його успіху, по суті, його жертва. За винятком Марти з «Невеличкої драми» жінка є лише об'єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурдний, як абсурдне саме життя. Крім того, його унеможливлює нездатність чоловіків до неегоїстичного почуття. Для них це пошук самоствердження, а не кохання».

Надійка. Дівчина потрапляє першою в орбіту чуттєвості Степана Радченка, «нештучна, рідна його душі». Хлопця і дівчину поєднав приїзд до Києва. Їхнє спілкування нагадувало Степану про село, додавало сил, щоб укоренитися в місті. Наївна й щира Надійка ці взаємини сприймала за справжні почуття, тому кожної зустрічі запитувала хлопця, чи любить її. Та його серце залишалося холодним, утім, він «почував свою над нею владу і хотів, щоб вона корилась». Зрештою, через ображене самолюбство після зустрічі з критиком Світозаровим він зігнав на ній злість, ще й звинуватив у всьому, що сталося. Відчуття провини жило і в самому Степанові: «...ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром». Однак він зумів цинічно прогнати від себе такі тривожні думки, заспокоюючи власне сумління егоїстично-чоловічим (тваринним): «не я, так другий». Нарешті Радченко забуває про Надійку, як і про село, уособленням якого була для нього дівчина. Проте коли хлопець дізнався про залицяння Бориса до Надійки, він егоїстично міркує, що «любити вона може тільки його, Степана Радченка, і нікого більше».

Тамара Василівна, Мусінька. Це немолода жінка, яка нещаслива в шлюбі. Завдяки зв'язку з нею Радченко поліпшив свої побутові умови, тобто завоював ще одну сходинку в місті, а також здобув новий любовний досвід. Цей «півсентиментальний хатній роман», таємний і гріховний, розпалював у юнакові цікавість. Поряд із розумною дорослою жінкою всі дівчата здавалися йому «маніжними ляльками». Він був вдячний Мусіньці за щирість почуттів, мовчазність, іронічність («слово "любов" було найулюбленішим її жартом»). Та Степана не цікавили думки й почуття людини, яка дарувала йому любов: «Мусінька ніколи ні про що серйозно не казала, ніколи не турбувала його своєю душею, і він мусив би вельми вдячним їй за цю пільгу бути, бо знати чужу душу надто важкий тягар для власної душі». І коли «нічного злодія» викриває син Тамари Василівни, то Степана непокоїть не так сумління совісті, як «похитнутий спокій, матеріальна руїна та втрата коханки».

Тамара Василівна розгадала секрет її «хлопчика», сказавши, що його душа — то «грифельна дошка: досить пальцем повести, щоб стерти написане».

Зоська. Дівчина, яка поставила точний діагноз внутрішньому світові Степана: «Душа в тебе погана... Погана якась душа».

Зоська не мала яскравої зовнішності, та приваблювала хлопця харизматичним характером, міською романтикою, захопленням театром, кіно, художніми виставками. З нею він набирався міського лоску, самостверджувався як людина та автор-початківець. У якийсь момент їхніх взаємин, коли в Степана прокинулося людське, він був здивований питанням Зоськи про смерть і довго жалкував, що не сказав їй того, чого хотів, «єдиній, рідній йому людині».

Київ. Вулиця Хрещатик. Початок ХХ ст.

Із плином часу, коли для Радченка дівчина виконала свою місію, але вже закохалася у нього, він усвідомлює, що через заклопотаність не може знайти «кілька годин тижнево» на побачення із Зоською. Тонка натура дівчини вловила цю зміну «божественного» одразу, зрозуміла його лицемірство після пропозиції одружитися, і це довело її до самогубства.

Степан тим часом, як завжди, шукає виправдання собі: «...і слова вже не єднались у збудні сполучення, обертаючись у великий шаблон», «шахрайка ця Зоська! Але його так просто не піддуриш!», «...усі відносини його з цією канаркою були сущим непорозумінням. Що могло подобатися йому в ній? Тепер він трохи не почервонів від сорому за свій смак». І фінальне: «Обридла ти мені. Відчепись від мене...». Проте після звістки про отруєння Зоськи він схвильований, «...порожній. Втратив відчуття своєї істоти і відчуття світу поза собою. Немов був ніщо, ніде, ніколи. Боявся очі підвести, щоб ту пустку навколо не побачити». Однак дуже швидко, дізнавшись про можливість винаймати нове помешкання, Степан доходить думки, що взаємини із Зоською — це черговий перейдений етап у його житті.

Рита. Коли на горизонті з'явилася Рита, між нею та Степаном одразу виникає флірт. Балерина провокує хлопця, а Степан зачаровує її красномовством. І це на очах у Зоськи. Проте для Радченка жодних моральних табу не існує. Він гордий із того, що на нього, вчорашнього селюка, звернула увагу жінка, яка, як і він, кохається в мистецтві.

Водночас головний герой зізнається самому собі: «Любов — це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль. І дальше завдання таке саме. І дальше. І дальше. Міняються складники, множники, знаки, але наслідок завжди рівний собі і незмінно порожній. І безнадійно відчув, що так — захопиться нею, шукатиме її, чіплятиметься за неї... Нудьга огорнула його, як того глядача, що має побачити зараз виставу вдесяте, а з якихось невідомих причин до театру все-таки прийшов».

Жанр