ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Павло Михайлович Губенко (літературний псевдонім Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва поблизу містечка Грунь, що на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області), у багатодітній родині. У 1907-1917 рр. навчався у військово-фельдшерській школі, служив в армії, працював у лікарні, а згодом вступив на історико-філологічний факультет університету Св. Володимира. Здобуття освіти перервала революція, яку він сприйняв як національну. Павло Губенко зацікавився виром політичних подій, служив у війську УНР, згодом був заарештований. Від розстрілу його врятував поет В. Еллан-Блакитний.

У 1919 р. відбувся літературний дебют молодого автора. Павло Губенко опублікував фейлетон «Демократичні реформи Денікіна» під псевдонімом П. Грунський. Уперше псевдонім Остап Вишня з'являється під іскрометною гуморескою «Чудака, їй-богу!» (1921). Письменник стрімко робить блискучу літературну кар'єру, стає всенародним улюбленцем, його гуморески й фейлетони користуються великою популярністю, досягають мільйонних тиражів. Недаремно його називали «королем українського тиражу».

Середина 1920-х — початок 1930-х рр. характеризуються активною журналістською працею Остапа Вишні в різних газетах. Це дуже інтенсивний період творчості, коли побачили світ численні збірки автора «Діла небесні», «Реп'яшки», «Українізуємось» та ін.

Так, у 1926 р. письменник опублікував збірку «Українізуємось», яка набула неабиякої популярності та за короткий час витримала п'ять видань. Про духовність українця, його менталітет Остап Вишня говорить в усмішках «Чукрен», «Чухраїнці», «Дещо з українознавства». Скільки в них гіркої іронії, болю через егоїзм, інертність думки й дії, повільність рідного народу, що так дорого обходилися йому на різних етапах історичного поступу!

Дотепну назву вигадує Остап Вишня для казкової країни Чукрен, жителі якої, чухраїнці, завжди чухаються. Алегорія дуже прозора, йдеться про Україну та українців. Географічні координати також підтверджують це: її територія простягається від біблійної річки Сян аж до біблійної річки Дян, на заході — пасмо Кирпатих гір, а на півдні — найулюбленіша чухраїнська річка Дмитро. Країна Чукрен — хліборобська, а чухраїнці — великі майстри співу, та співають чомусь перекрученою мовою.

Остап Вишня. 1950-ті.

Характеризуючи чухраїнський народ, гуморист перелічує і вмотивовує найістотніші його риси, звісно, негативні: «якби ж знаття», «забув», «спізнивсь», «якось-то воно буде», «я так і знав». Автор розкриває ці риси на численних прикладах, бо цього вимагає жанр наукового трактату за «викопаними матеріалами». Так, чухраїнці не пригадують, якої вони нації («Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні»); їхня улюблена рослина — соняшник («...як ісхилить голову і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина»), а у вирі полеміки вони здатні один одному голови попровалювати. У чуханні чухраїнці неперевершені майстри, ще й вигадливі дуже. Не підготувавшись через власну повільність і безвідповідальність до великого свята, вони не сумують, а швидко знаходять вихід із прикрого становища — продовжують рік до тисячі днів, аби не поспішати. Гіркою іронією перейняті роздуми Остапа Вишні про рідний народ, його історичну долю в минулому й сучасному. Як справжній патріот, письменник хоче бачити свою країну щасливою, багатою, цивілізованою, незалежною, мудрою. І в цьому оптимістичному акорді полягає актуальність «українознавчих» усмішок Остапа Вишні.

У 1933 р. сатирика заарештовують за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Остапу Вишні виносять смертний вирок, який було замінено десятирічним засланням до Ухтинсько-Печорського табору поблизу м. Печора, що у Республіці Комі (нині Російська Федерація).

Саме з 1933 р. починається найтрагічніша сторінка біографії письменника, якому інкримінують організацію терористичного акту-замаху на одного з тогочасних політичних діячів високого рангу, а в пресі характеризують його такими словами: «Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера... була не більше, ніж машкарою, "мистецьким" прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди». Такі міркування прирівнювалися до вироку, та й офіційне звинувачення було повністю сфабриковане слідчими, як свідчить сам Остап Вишня в заяві прокурору Київського військового округу (1955), «в результаті психічного і фізичного впливу». Письменник стає однією з перших жертв більшовицької політики знищення української інтелігенції. «Аж кров з-під пальців — а я держусь!» — пише він дружині із заслання. Та тоталітарному режимові не вдалося зламати гумориста, убити його сміх.

Олександр Довженко. Дружній шарж на Остапа Вишню (гуморист в редакції журналу «Перець» та в житті). 1920.

У грудні 1943 р. письменника звільнено, але повністю реабілітовано лише в 1955 р.

26 лютого 1944 р. — знаменна подія у житті Остапа Вишні та його читачів. Він повертається до них із усмішкою «Зенітка». Невтомна літературна праця перервалася 28 вересня 1956 р. — письменник помер.

І хоча не все з написаного Остапом Вишнею витримало іспит часом, проте неповторна усмішка хвилює читача й нині, викликаючи сміх.

Літературознавець Ю. Цеков назвав Остапа Вишню «найвеселішим українцем ХХ століття». Із любов'ю ставився письменник до героїв своїх усмішок, убачаючи у їхніх учинках найхарактерніші ознаки ментальності українського народу.

Запитання та завдання

1. Наведіть факти, які підтверджують думку про те, що в 1920-х рр. ХХ ст. Остап Вишня був «королем українського тиражу».

2. Прочитайте й поясніть думку Остапа Вишні:

Все життя гумористом! Господи!

Збожеволіти можна від суму!

3. Поясніть, як ви розумієте епіграф до теми.

4. Який епізод із біографії Остапа Вишні вас найбільше вразив? Чому?

Домашнє завдання

1. Складіть тести до теми «Життя і творчість Остапа Вишні».

2. Знайдіть у мережі Інтернет шарж на Остапа Вишню українського художника Ю. Журавля. Спираючись на нього, напишіть есе, у якому представте гумориста нашим сучасникам.

Гуморески на літературні теми

«Моя автобіографія» (1927)

У 1950-х рр., готуючи твір до видання, Остап Вишня вимушено зробив у ньому значні виправлення, пов'язані із замовчуванням багатьох історичних фактів. Зокрема, було вилучено таке зізнання письменника:

«Як я ставлюся до теперішніх літературних організацій? Ставлюся. Ставлюся я до ВАПЛІТЕ, до Плугу, до ВУСПП, до Молодняка, до Марсу, до Неокласиків, до Бумерангу (чи як він там зветься.). До всіх ставлюся.

...Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.

Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хороше на полюванні!»

І хоча далі йде жартівливий пасаж про любов до цих авторів, бо вони, на відміну від інших майстрів слова, не лише не говорять про літературу (на полюванні), а ще й уміють стріляти, Остапу Вишні довелося видалити, як й інші фрагменти тексту, котрі не вписувалися в тогочасні ідеологічні межі. Насправді ця гумореска про народження — у буквальному й переносному значеннях цього слова — письменника, людини творчої. Оскільки автор пише біографію, то у творі є чимало вказівок на реальні події із життя П. Губенка: дата і місце народження, скупі згадки про пращурів, батьків, навчання в Івана Максимовича, у Зіньківській міській двокласній, а згодом у Київській військово-фельдшерській школах та в університеті. Та важливішою є інша сюжетна лінія: становлення письменника — від народження до перших літературних здобутків, про яке мовиться з притаманними стилю Остапа Вишні ліризмом та гумором. До речі, про стиль, тобто індивідуальні особливості творчості автора. Письменник іронічно обіграв і саме поняття стилю, і шлях до його постання, використовуючи таку художню деталь, як лінійка, — неодмінний атрибут навчання і виховання в минулому: «Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?».

Автор свідомий, що «...письменники так, спроста, не бувають». Тому іронізуючи над численними історико-літературознавчими дослідженнями, присвяченими вивченню життя і творчості митців слова, гуморист (звісно ж, гумористично) стверджує, що письменник — це не проста людина, яка жила та й померла, а чоловік особливий, тому варто з'ясувати, «...що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію».

Для розвитку письменницького таланту Остап Вишня радить розвивати свої здібності. По-перше, уміння розводити руками калюжу — значить, писатиме. Такий вердикт батька. По-друге, спілкування з природою (колупання ямок на городі — у картоплі, коноплі, бур'янах). По-третє, падіння з коня («Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний»). І, нарешті, книги. Загальновідомо, що жодна біографія митця не обходиться без згадки про коло його літературних зацікавлень. Остап Вишня цей момент обігрує надзвичайно дотепно, адже важливість книг у його письменницькому становленні вимірює м'якістю палітурки — не так боляче ними била мати. У цьому епізоді є й гірка нота. Тогочасна освіта передбачала знання закону Божого, тому напам'ять вивчали великі уривки незрозумілих текстів. До того ж багатодітна мати Павла (а за двадцять чотири роки її спільного життя з чоловіком у них народилося «усього тільки сімнадцятеро дітей») не схвалювала такого захоплення — у великій родині потрібні були робочі руки, тому читати зранку до вечора, як це робив Павло, не випадало. Проте фінальна репліка у цьому епізоді оптимістична («А решта книг читалася нічого собі»), як і репліка-підсумок («Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. Сиджу та й пишу собі...»).

Цікаво, що в гуморесці є й серйозні твердження. Скажімо, про «нецікаве життя» після фельдшерської школи, адже праця була не до душі. Водночас у творі простежується і данина часові — міркування про становлення класової свідомості майбутнього письменника. Правда, пише про це автор із гумором: «З одного боку — цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого — клумби квіткові їй толочив. а раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки). ...Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша».

Так само іронізує із себе письменник, коли згадує про національно-визвольні змагання: «Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, а з св. Софії до «Просвіти»... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають, — там і я!

Державний муж, одне слово».

За цими гумористичними міркуваннями приховане справжнє обличчя патріота, чітка громадянська позиція молодої людини, захопленої виром національно-визвольних змагань.

«Письменники» (1923)

Тема літератури й літературної праці простежується і в гуморесці «Письменники». Починається вона банальним твердженням про слово письменник, яке походить від дієслова писати. Отож це людина, яка завжди пише. Далі автор гумористично аналізує перші проби пера, коли видавці, з пересторогою ставлячись до молодих авторів, вимагають, аби вони приносили «не таке, а отаке». Тоді й сам початківець, враховуючи досвід розмови з ним, навіть про метрів літератури може так само «узагальнено» судити: «У Тичини, знаєте, є щось старе... Не скажу напевно, що саме, але щось є... Отаке щось, знаєте... Не таке, а отаке». Отже, процес народження «письменника кваліфікованого» має такі ланки: треба писати без «нікотрого впину», пропонувати свої твори численним редакціям, на сторінках часописів «жарить» про зміст і форму, як і про старших колег із мистецького цеху.

Також автор іронічно зауважує, що як тільки таким чином «письменник получився», то «із зростом чуприни зростає й той чи інший письменників світогляд, та чи інша ідеологія, та чи інша платформа...». Хоча зрозуміло, що платформа переважно радянська, світогляд — революційний, ідеологія — пролетарська або пролетарсько-селянська. Попри таку уніфікацію, письменників можна розрізняти за зовнішнім виглядом (за штаньми — добрими чи дірявими, зачіскою), довжиною рядка (прозаїки, поети, футуристи), незрозумілістю твору (символісти, неокласики, імажиністи, реалісти, гумористи). По суті, Остап Вишня іронічно анатомує тогочасне літературне життя. Вістря його сатири спрямоване проти невігласів, які у 1920-х рр. приходили в літературу з агітками й плакатами замість вартісних мистецьких творів. Це засвідчує також просторічна лексика, використана автором («нікотрого», «жарить», «получаються», «здебільша»).

Водночас автор стверджує, що головне для письменника — талант, тільки велика загадка, де він є. Отже, йдеться про те, що «це штука дуже тендітна». Від такого серйозного регістру оповіді Остап Вишня переходить до гумористичного. Він переконаний, що найважливіше для письменника — гонорар, який «декотрі теоретики вважають за головний чинник у психології творчості».

Наскрізний художній засіб, який використав Остап Вишня у цій гуморесці, — гра слів. Скажімо, верлібр, або ліверна ковбаса. Футуристи — це письменники майбутні. Імажиністи — від слів «і ми мажемо». Реалісти — письменники, що «скінчили реальну школу й не склали конкурсу до політехніки».

Не міг не згадати письменник і гумористів, охарактеризувавши їх так: вони — нещасний народ, «бо, навіть коли зуби болять, мусять писати щось "веселе"».

«Мисливські усмішки» (1956-1958)

У щоденникових нотатках Остапа Вишні читаємо: «Їздили полювати!.. І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов'язково), щоб щось убити! І як радісно буде, що я нічого не вб'ю». Ці слова письменника допомагають зрозуміти гуманістичний пафос його «Мисливських усмішок», які, незважаючи на назву, навчають не полювати, а берегти, охороняти все живе. Людина й природа, людина й вічність земного буття — проблеми, над якими замислюється автор-оповідач. Саме його позиція, його погляд на світ визначають тонкий, проникливий ліризм цієї збірки, тому деякі з них часто (і справедливо) називають поезіями в прозі.

З великою любов'ю письменник змальовує пейзажі — живі, чарівні, сповнені руху, змін, оновлення, іноді сумних настроїв.

Остап Вишня та Максим Рильський на полюванні.

В усмішці «Заєць» так зображено час падолисту:

«Золота осінь...

Ах як не хочеться листу з дерева падати, — він аж ніби кров'ю з печалі налився і закривавив ліси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява», — ген там, на узліссі, білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає... Золота осінь...».

Письменник олюднює природу — вона думає, почуває, переживає, як кленовий листок в усмішці «Вальдшнепи»:

«Ось падає кленовий лист, — умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає.

Він не падає сторч на землю — ні.

Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх...

Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...

Щоб потім умерти...

Старе одживає, нове — народжується».

Через пейзажну картину, змальовану в конкретних, зримих образах, письменник по-філософськи осмислює вічні проблеми буття — життя і смерть, народження і згасання, колообіг у природі.

Оповідач — людина життєлюбна, оптимістично настроєна, тому й тон розповіді переважно світлий, захоплений, коли йдеться і про мисливські вигадки, побрехеньки, і про звірину, рідну природу, якою не можна не замилуватися. В Остапа Вишні не білка — білочка, не лисиця — лисичка і навіть грізний вепр — веприк. Уживанням цих пестливих суфіксів письменник висловлює свою велику любов до усього живого. Він звертається до звірів і птахів, як до людей. Вони поряд із мисливцями є активними героями — то дотепними, то кмітливими, то пустотливими, то мудрими. «Мисливські усмішки» — своєрідна поетична зооенциклопедія. Ось перепілочка. Вона «чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір'ячку крапочками. Мініатюрна курочка».

Бекас також захоплює письменника: це «невеличкий болотний птах, сіренький з біленьким на пузці пір'ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами». У цій характеристиці птаха звучать гумористичні нотки, вчувається приязний авторський сміх. Дикій козі автор співає гімн:

«Благородна тварина — дика коза.

Благородна і своєю постаттю, коли струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п'є.

Благородна і в стрімкому вихорі-льоті, коли, налякана, не біжить, а стелиться над чагарником, над кущами чи поміж дубово-ясеневими стовбурами».

Здебільшого герой-оповідач — людина ніжного серця, з поетичним поглядом на світ, світ природи зокрема. Він неабиякий фантазер і дотепник.

«Сом» (1953)

В усмішці ідеться про диво-рибу, яка ковтнула гусака, собаку-сетера Джоя, а от парового катера побоялася, бо «торохтить дуже, як річкою пливе». Особливість сюжету твору полягає у тому, що в ньому переплітаються кілька голосів — автора-оповідача, діда Панька, «дуже заядлого і дуже справедливого рибалки», переляканого дідка, чия історія фігурує в розповіді цього рибалки. Він згадує про сома, котрий тягнув його човна з-під Канева (Черкащина) аж до Плют (селище під Києвом). Дід Панько має опонента, котрий сумнівається у вірогідності його рибальських байок. На цьому і будується комічний ефект цієї частини усмішки. Наприклад, дід Панько, не моргнувши оком, так говорить про велику ковбаню: «Там така глибочінь, що й дна не достанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! Їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь!». (Або слова рибалки: «Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбільшки...»).

Наступні епізоди вже не дискутуються, розповідачі констатують факти, які підтверджують, що сом — риба сильна, могутня, осіла. Таким прийомом автор ніби хоче примусити читача повірити у достовірність рибальських побрехеньок. Але він як гуморист щедро користується засобами комічного, і ця письменницька тактика успішно досягає своєї мети — розсмішити читача. Наприклад, «...на білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь — звір полярний, а сом любить теплі води й не дуже холодних звірів». Або: «...були випадки, коли в сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів. Отже, іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску».

Гіпербола у цій усмішці — улюблений засіб гумориста. У фіналі твору автор навіть порівнює творчі підходи до перебільшення у творах дореволюційних і радянських письменників. І якщо письменникам минулого можна було гіперболізувати явища, то, мовляв, радянським — зась («не до лиця», як пише гуморист). І водночас стверджує, що «...сома мені самому доводилось бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого». Отже, природа сміху завжди залишається однаковою, незалежно від епохи. І цей сміх люблять читачі.

Остап Вишня поетизує природу — річку Оскіл, її заплави, водяні лілії, очерети, дорослих сомів, «соменків й соменят». Це ліризує сюжет, надає йому неповторних ліричних інтонацій. Автор-оповідач щиро милується навколишніми гармонійними пейзажами. У них природа й людина ніби злютовані: чарівні краєвиди доповнюються живописною картиною дівчаток на човні, котрі задушевно співають народні пісні. Усе це породжує відчуття казки, свята, вічності усього сущого на землі.

У творі немає плакатних гасел-закликів берегти природу, а натомість увесь лад проникливо-ліричної оповіді, щирий, доброзичливий сміх у ставленні до рибалок і в змалюванні їхніх поглядів на рибальство, природу спонукають читача замислитися над сучасними гострими екологічними проблемами, виховують у нього почуття любові до рідного краю і рідної природи.

Літературознавчі координати

Остап Вишня започаткував жанр усмішки. Це невеликі за обсягом, сповнені іскрометного сміху твори, у яких ідеться про події, факти, речі, котрі часто заважають людині жити, розвиватися, самоутверджуватися. У центрі зазвичай комічна ситуація, комічний конфлікт чи комічне зіткнення персонажів. Та чи не найприкметніша риса — ліризм, м'яка, доброзичлива тональність з окремими тонкими іронічними вкрапленнями. Це виявляється і в інтонації автора — щирій, відвертій; і в мові — іронічно-доброзичливій, багатій на слова розмовно-побутові, часто індивідуально-окреслені, і в поняттях, термінах, діалектизмах, що творять мовний колорит усмішок.