Зірка Мензатюк (нар. 1954 р.)
- 10-01-2023, 15:38
- 311
5 Клас , Українська література 5 клас Авраменко
ЗІРКА МЕНЗАТЮК
(нар. 1954 р.)
Зірка Мензатюк — сучасна українська письменниця й журналіст. Ще в шкільні роки почала писати вірші. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені І. Франка. Працювала кореспондентом у багатьох газетах, вела в дитячому журналі «Соняшник» рубрики «Храми України», «Фортеці України», «Щоденник мандрівника».
«Таємниця козацької шаблі» — один із найвідоміших творів письменниці. У ньому ви здійсните мандрівку замками й фортецями України разом із київською родиною Руснаків. Подорож буде з пригодами! А як же без них?
ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОЇ ШАБЛІ
Повість
(Скорочено)
Розділ 1, у якому з’являється Машка
(...) Біля під’їзду стовбичив татів приятель пан Богдан, історик, мандрівник і взагалі вельми цікавий чоловік. Він заусміхався, побачивши тата за кермом.
— О, панство Руснаки купили собі авто! — і зрадів, і здивувався він.
— Еге, — кивнув тато, знову просяявши, мов повен місяць на небі. — Поїдемо на море своїм ходом.
— Гм, на море, — повторив пан Богдан загадковим голосом, що обіцяв цікаве продовження.
Мама запросила гостя в хату, і невдовзі вони сиділи за обіднім столом, смакували борщем із свіжими пампушками й обговорювали Машчині достойності.
І тоді пан Богдан сказав таке, від чого Наталоччина душа затрепетала:
— Добре, що ви придбали машину, — сказав він. — Тепер ви зможете врятувати одну дуже цінну старовинну річ, нашу історичну реліквію, якій загрожує небезпека, а то й навіть знищення.
Розділ 2, у якому з’являється патріотично налаштований привид
(...) У квартирі пана Богдана на Русанівці уподобав собі з’являтися один привид, дуже патріотично налаштований. Зазвичай то траплялося в дні національних свят чи після мітингів, бо привид любив обмінюватися враженнями з паном Богданом. А це якось він завітав несподівано, украй схвильований. Розмахував руками й вимагав найрішучіших дій, тому що, наскільки вдалося зрозуміти, дуже цінній, старовинній, безсумнівно вартісній у мистецькому плані реліквії загрожувала небезпека.
Руснаки завітали до пана Богдана в гості. Коли засутеніло, з’явився привид і знаками пояснив, що на заході України, на місці великої битви, нависла загроза над козацькою реліквією — шаблею.
Розділ 3, у якому з’являється елегантний незнайомець
Отож Руснаки зібралися в мандрівку. Тато позичив у пана Богдана намет і карту автошляхів України, мама напекла пирогів, пампушок, млинчиків, насмажила котлет і наварила повний термос кави.
За кермо сів тато...
Дорога стелилася, ніби хтось розмотував безкінечний сірий сувій. Обабіч летіли кучеряві посадки, а вгорі пливла хмарка, бо й вона подалася в мандри.
— Сьогодні я мила руки в Здвижі, Тетереві, побродила в річці Горині за містечком Гощею, а в Ірпені навіть скупалася, щоправда, ненароком, — перелічувала Наталочка, загинаючи пальці. — Під Житомиром у сосновому бору ми обідали, у Новограді-Волинському пили каву, а над Горинню підвечіркували.
— Машці також пора підкріпитися, бо вже кінчається бензин, — сказав тато.
Вони звернули до першої ж бензозаправної станції, що трапилася по дорозі, і Наталочка встала розім’ятися.
За ними різко загальмував чорний джип із затемненими вікнами, з якого вийшов хлопець і також став проходжуватися, злегка накульгуючи. Мабуть, засидів у машині ногу. Він був елегантний та модний до неможливості, зачесаний так гладесенько, що волосся лежало, мов прилизане, тільки на маківці настовбурчувалося двома невеличкими горбочками.
— Хочеш, я вгадаю, куди ви їдете? — спитав він, окинувши оком Наталоччину вишиванку. — У Берестечко, на завтрашні урочистості.
Дівчинка ствердно кивнула, і на його губах заграла скептична посмішечка:
— Х-ха! Помітингуєте, поспіваєте «Ще не вмерла...», покричите «Слава» і «Ганьба». Старі взялися за твоє патріотичне виховання, чи не так?
— Ніхто ні за що не взявся, — відказала Наталочка. Насмішкуватий тон незнайомця зачепив її за живе. — Мені самій цікаво. І ми не просто мандруємо, ми ще й... маємо дуже важливу справу.
У хлопця в очах зблиснуло зацікавлення (ага, знай наших!), але тут же й згасло, сховалося за лінькуватим іронічним прижмуром:
— У вас, виявляється, справа... Якщо ви хочете знайти реліквію, то нащо їдете в Берестечко?
Наталочка сторопіла.
— Звідки ти знаєш про шаблю? — вражено спитала вона.
— Отже, і це я вгадав. Два-нуль на мою користь: ви шаблю шукаєте, — засміявся незнайомець і пояснив ошелешеній Наталочці: — Ми також її шукаємо. Та ж ситуація: привид і так далі.
Он воно що. Напевно, привид просто перестрахувався. З’явився не тільки до пана Богдана, а й до цих людей. От і вся розгадка. Трохи прикро, але що вдієш. Може, Руснаки видалися йому не дуже тямущими?
— Мене звати Антип, — відрекомендувався хлопець. — Тож навіщо ви їдете в Берестечко?
— Як навіщо? Шабля десь на бойовищі чи у фортеці. Найімовірніше під Берестечком, бо то місце великої битви.
— От-от, саме це я й мав на увазі. На бойовищі чи у фортеці, — наголосив Антип на останньому слові. — А ви обрали, що більше до вподоби. Вам аби не проґавити свята, помітингувати, пісень погорлати. Ох, ці щирі українці!
— Ми не забули про фортеці, — похмуро зауважила Наталочка. — Якщо в Берестечку нічого не відшукаємо, то, напевно, повернемо в Олесько...
— Але на мітинг передусім, — пирхнув Антип. — На Козацьких Могилах буде тлум, гам, юрби народу. Там музей, заповідник і давно вже все знайдено, що тільки можна було знайти. Туди немає за чим їхати, лише змарнуєте час.
Наталочка зніяковіла. Схоже, хлопець казав правду. У Берестечку буде тлумовище. Можливо, ці люди знають про шаблю трохи більше? Може, привид пояснив їм зрозуміліше?
— Фортець і замків є чимало — в Олеську, у Хусті, у Кам’янці-Подільському, — вів далі Антип. — Раз уже ми займаємось однією справою, давайте діяти злагоджено. В одні фортеці їдьте ви, а в інші — ми. Так швидше досягнемо успіху.
Він гарно придумав, але... Дівчинка тільки зітхнула. Він не знав Наталоччиної матері. Минути Берестечко, бувши за крок від нього? Та ще й тоді, коли туди їдуть усі порядні українці? Ні, цього їй краще не казати.
— А ти й не кажи... Навіщо все розказувати? Краще й не згадуй, що шаблю ще хтось шукає... — засміявся Антип. — Чи ти ніколи не хитрувала? От і схитруй: коли їхатимете через Дубно, підмов батьків зупинитися й розпитай про шаблю в тамтешньому замку.
— У Дубні також є замок?
— Авжеж. Непогано збережений та досить відомий. Ти хіба не читала «Тараса Бульбу»?
— Та ти що? Той самісінький замок? З підземним ходом, як у повісті?
Антип заговорив про лубенські підземні ходи, у яких міщани зберігали вина та скарби, про золото й коштовну зброю володарів замку — князів Острозьких.
— Якщо знайшли княжу шаблю, то уявляєш, яка вона?
Наталочка уявила, їй в очах заряхтіли діаманти.
— І таку шаблю врятують завдяки тобі! — лукаво підморгнув Антип. — Бо це ти придумаєш зупинитися в Дубні. Ти напитаєш її сліди. Чого доброго, станеш відомою на всю Україну!
— Та ну-у-у... — заперечила дівчинка, але її очі зачаровано заблищали.
От якби справді так сталося! Мама здивувалася б... І тато, і дядько Богдан...
І привид більше не крутив би їй дулі... Авжеж, задля цього варто трішки схитрувати.
— Не хвилюйся, ми повернемо в Дубно. Я вмовлю батьків, — сказала вона.
— От і добре. А ми тим часом рвонемо до Кам’янця-Подільського.
Діти попрощалися, і Наталочка побігла до Машки, яку давно заправили.
— Гляди ж, не підведи! — гукнув услід Антип. Усмішка щезла з його лиця, тонкі губи стислися, а в очах зблисли червонясті вогники. Але Наталочка вже його не бачила...
Розділ 4, у якому плани несподівано міняються
Дубно виявилося чистим, затишним містечком... Замковий двір дихав спокоєм і літом. Ним вешталися численні туристи, й екскурсоводи розказували їм усілякі дива.
Руснаки й собі зазирнули в кожен куток, оглянули вежі й палаци...
Наталочка питала про шаблю, але всі, до кого вона зверталася, лише знизували плечима. «Навряд чи її могли знайти в Дубні, — казали й екскурсоводи, і чергові в музейних залах. — Це була б сенсаційна знахідка, у містечку тільки й говорили б, що про неї...»
Дубенський замок. Сучасне фото
Нарешті батьки повернули до готелю. Шаблі не було, і з цим належало змиритися. Принаймні не було в Дубні.
Дівчинка сіла біля готельного вікна й замріяно задивилася, як сонце спускалося за міські дахи. День минав, залишивши їй купу вражень.
Знизу долинав легкий гомін, шурхотіли неквапні кроки. Гурт молоді, отаборившись на лавочці під готелем, раз по раз вибухав гучним сміхом, та ще когось наполегливо кликали: «Наталю! Наталю!» Голос видався їй знайомим. Вона вихилилася з вікна, роздивляючись, хто ж то гукає. Унизу стояв... Антип. Побачивши її, він замахав руками, мовляв, виходь скоріше! Антип тут, у Дубні?
— Мам, я вискочу на хвилинку! Там... ну, той хлопець, — скоромовкою випалила Наталочка й вилетіла за двері, перш ніж мама бодай щось уторопала.
Антип, як і вдень, був супермодний та прилизаний, а на ногу й тепер накульгував.
— У чому справа? Щось сталося? Чому ви не поїхали в Кам’янець? У вас поламалось авто? — дівчинка обсипала його запитаннями, як горохом.
Але Антип проігнорував їх, ніби й не чув.
— Ми повернулися ледь не з півдороги, — загадково повідомив він. — Маю важливу новину. Власник шаблі вже напитав покупця й навіть домовився про зустріч. І знаєш, звідки він? З Дубна! А покупець — із Кам’янця-Подільського, ха-ха! Так що ми з тобою вгадали, де шукати, чи не правда? — засміявся хлопець. Мабуть, відгадування таємниць було його хобі. — Зустріч завтра вранці, але не вдалося вияснити, де саме: чи то в Кам’янці на Турецькому мості, чи під Дубном у Тараканівському форті. Тому ми й повернулися. Потрібна твоя допомога.
Наталочка злегка зашарілася. Он як, цим людям вона потрібна. І неважко вгадати, навіщо: раз невідомо, де зустріч, то треба чатувати в обох місцях.
— І все ж мені дивно, — задумалася дівчинка. — Власник із Дубна, а в місті про шаблю ні слуху ні духу.
— Ото бачиш, який він обережний. У цьому й проблема. Значить, намислив щось лихе.
— Це все вам розповів привид? — перепитала Наталочка.
— Не нам, а нашим знайомим у Києві.
— Але як він сказав, про які міста йдеться? Він що, пояснив це, розмахуючи руками?
— Ну... Йому показали карту, і він тицьнув куди слід, — знизав плечима Антип.
Дівчинка зніяковіла. Ці люди справді тямущіші, ніж Руснаки. А вона ще й випитує, ніби не довіряє.
— І що ж нам треба зробити? — поцікавилася вона.
Авжеж, піти в Тараканівський форт, як вона й думала. Але — їй самій, без батьків. Антип з досади аж зітхнув. Що вдієш, коли іншої ради немає! Треба з’ясувати, хто ці люди, принаймні запам’ятати номер їхнього автомобіля. Та коли у форті вони побачать кого-небудь стороннього, це наполохає зловмисників. Зате на дітей зазвичай не звертають уваги...
— То підеш? Не боятимешся? — запитливо глянув на неї Антип.
Чомусь недоречно пригадалося, що форт небезпечний, принаймні так казав екскурсовод. Проте Наталочка рішуче стріпнула чубчиком:
— Ото ще! Я не боягузка. Аби лише батьки дозволили.
— А навіщо їх питати, коли можна схитрувати? Бачиш, я вже заговорив віршами, — Антип полегшено розсміявся. — Якщо тебе не пустять, усе полетить шкереберть. Тому я придумав дотепний план...
Він розказав, як уладнати справу. Усе просто й легко. Батьків доведеться обманути... Задля шаблі, задля її порятунку. Трохи мулько на душі, але то нічого...
Розділ 5, у якому ніхто не з’являється, натомість Наталочка зникає
(...) — Та добре вже, добре, повернемо в той твій форт. Тільки ж ненадовго.
— Ти знову потураєш її забаганкам, — суворо зауважила мама.
Наталочка шморгнула носом і засяяла, як нова копійка.
За селом Тараканів вони з’їхали з траси на вузьку шосейку й опинилися в лісі. Дівчинка принишкла: зараз мав бути поворот до форту, але Антип радив їй заходити з іншого боку. На щастя, жодних покажчиків на дорозі не було, тож тато благополучно проскочив далі...
— Форт на цій кручі, — запевнила Наталочка. — Ви зачекайте, а я вилізу й гляну.
— Навряд чи там є щось, крім лісу, — засумнівався тато, але вона вже майнула кручею, мов кізка.
Тараканівський форт. Сучасне фото
Аж тепер вона сповна оцінила, як Антип хитро підлаштував, вибравши вхід у форт саме з цього боку. Круча запаморочлива, батьки не захочуть на неї видиратися. (...)
На кручі розкинулася сонячна галява, краєм якої вилася не то стежка, не то стара дорога. Але форту... не було. Довкола стояв тільки ліс, тільки пагорби, зарослі акаціями й чагарями. Наталочка розгублено ступила стежкою, минула пагорб і... не повірила власним очам: по той бік у пагорб були вмуровані двоповерхові каземати! Так ось який він, цей форт Тараканівський! Уритий у землю, мов кротяча нора, замаскований, наче засідка хижого звіра!
Уздовж казематів колись, певно, вела вулиця, а тепер тільки стежка ледь виднілася серед кропиви. Обабіч здіймалися грандіозні руїни, подібні до мертвих міст серед джунглів, які Наталочка бачила в кіно. (...)
Дівчинка оглянулася. Дорога, яка привела її у форт, пірнала під важке бетонне склепіння, у темний тунель, що мав вивести до внутрішнього двору. Ото туди їй і треба. Було страшно й... цікаво; зібравши всю свою рішучість, Наталочка ступила в пітьму. Її огорнув холод, кроки гучно відлунювали серед вологих стін. Далеко попереду видніло кружало світла. Очі звикали до темені й вирізняли чорні провали бокових тунелів, сходи, що вели невідомо куди. Вона згадала, що котресь із підземель тягнеться аж до замку в Дубні — б-р-р, страшно подумати, які то довгі кілометри суцільної пітьми... Раптом у ніші, яку дівчинка щойно проминула, щось зашуміло, залопотіло, і тишу прорізав не то зойк, не то крик... Нетямлячись від жаху, Наталочка щодуху рвонула вперед, до світла. Вискочила з тунелю й опинилася на такій же мертвій вулиці, серед напівзруйнованих казематів, кропиви й зловорожої тиші. Позаду, у тунелі, усе німувало. Що то було? Може, сова? Чи здичавілий кіт? Серце все ще шалено гупотіло.
На додачу до всього тепер Наталочка не знала, як повернутися до батьків. Вона не могла наважитися пройти ще раз тим моторошним тунелем. Може, десь є інший вихід?.. Ураз Наталочка спинилася. Це ж те місце, де Антип казав заховатися: два вузькі входи в стіні, один біля одного. Стій-но, котрий їй потрібен: той, що справа чи що зліва? І тут вона почула голоси, зовсім близько: низький, басовитий та другий, тонший. Розмовляли двоє чоловіків. Лишенько, прийшли власник шаблі й покупець! Треба мерщій ховатися! Дівчинка кинулась у ближчий хід і...
Вона не відразу збагнула, що сталося. Було темно. Вона лежала долі. Здається, кудись провалилася. Боліло стегно, пекли коліна, мабуть, обдерті до крові. Наталочка підвелася, простягла руки перед собою й наткнулася на холодний мур. Стіна була зліва, справа й позаду неї. Колодязь, кам’яний колодязь. Вона вибрала не той вхід — й опинилася в колодязі.
Хто тепер порятує шаблю? Може, Антип щось придумає? Може, привид йому підкаже? Бо вона вже нічим не зарадить. Вона провалилася й провалила справу.
Надворі під горою на неї чекали батьки. Чи скоро вони почнуть її шукати? І чи потраплять у форт? Він же так хитро замаскований! А якщо й потраплять, то чи знайдуть її, чи здогадаються, що дитина сидить у ямі... Бо інакше...
Наталочка щосили закричала: «Агов, рятуйте!» Кричала довго й відчайдушно. (...) Від крику вона охрипла. Що ж далі? Головне — не впадати у відчай. Наталочка знов обмацала стіни. Ні, не вилізеш, марно пробувати. Вона сіла, обнявши обдерті коліна...
Тим часом мама з татом сиділи собі, не підозрюючи, що на них насуваються тяжкі випробування. (...) Де та дитина гається? Чого доброго, молебень на Козацьких Могилах почнеться без Руснаків.
Замість Наталочки на кручі вигулькнув чепурний хлопчина з прилизаним чубом. Обережно спустився крутою стежкою, припадаючи на праву ногу.
— Доброго ранку, — чемно привітався. — Ваша донька просила, щоб ви ще зачекали. На горі під’їхав автобус із туристами, і вона приєдналася до них. Екскурсовод покаже їм форт, їй то дуже цікаво, — і він пішов собі геть.
— До побачення!
— Чортзна-що! — пробурмотіла мама.
Хлопчина озирнувся й докинув:
— Правду кажете. Чорт знає, що й до чого, — на його лиці розпливлася єхидна посмішечка.
— От нахаба, — розсердилася мама. — Чи це не з ним Наталочка вчора познайомилася?
— З ним, — тато уважніше придивився до хлопця. — Хотів би я знати, звідки він тут узявся.
— Напевно, теж оглядав фортецю, — сказала мама, дістаючи з кошика термос. — Хоч би екскурсія не затяглася. Може, вип’ємо кави?
І тоді Машка показала свій норов: раптом ні з того ні з сього загуділа на всю долину. Тато спробував її вимкнути, але Машка не вимикалася. Гуділа й гуділа. Угорі над деревами закружляли наполохані пташки. Тато з головою пірнув під капот. Нарешті гудіння припинилося, але він продовжував копатися: перевірив свічки запалення, акумулятор, гальма й навіть глушник. Коли ж нарешті виліз з-під машини, його обличчя було вкрай розгубленим.
— Авто справне, — сказав він, витираючи змокрілого лоба. — Сигнал увімкнувся сам і так само вимкнувся. Скидається на те, ніби Машка хотіла щось сказати...
— Але ж це неможливо! — вигукнула мама.
— Звичайно, ні. Машини не розмовляють. Тому вона й сигналила, щоб подати знак.
— Дурниці!
— І все ж тут щось не те. Може, з дитиною не все гаразд? Може, вона заблудилася?
Батьки стурбовано перезирнулися й дружно подерлися на кручу.
Але не знайшли там ні форту, ні автобуса з туристами, ані своєї доні. Вони все ще озиралися на всі боки, коли з лісу вискочив сільський парубок на старому тріскучому мотоциклі й загальмував коло них.
— То ви сигналили? Хтось загубився у форті? — спитав він. — Бо я косив тут недалечко, коли чую — сигналять. Ну, думаю, біда...
— Здається, загубилася наша донька, — мовив тато, полотніючи.
— Не хвилюйтеся, тут таке не вперше. У форті багато пасток для ворогів. На жаль, у них потрапляють туристи, — підбадьорював їх парубійко, а батьки ще дужче полотніли.
Зайшли у форт, довго гукали Наталочку, але та не відзивалася. Тоді темним тунелем дістались у саму середину фортеці.
Від думки, що її дитина сама-одна могла попхатись аж сюди, маму брали дрижаки. Проте виявилося, що Наталочка таки попхалася: з одного каземату почувся знайомий плач.
Далі все закрутилося, як у калейдоскопі. Добросердий парубок гайнув у село й гукнув людей рятувати дитину, примчала машина «швидкої допомоги», Наталочку видобули на білий світ — живу й майже неушкоджену, якщо не брати до уваги обдертих колін.
Вона з плачем припала до матері, сльози котилися й котилися, і не було їм упину, мовби очі стали солоними джерельцями, з яких бігли два струмки...
Коли вже сідали в машину, мама раптом згадала:
— Ти ще попосиділа б у ямі, якби Машка раптом не засигналила. Той кульгавий хлопець, з яким ти вчора познайомилася, сказав нам, що у форт приїхали туристи й ти пішла з ними на екскурсію.
Наталочка на хвильку оніміла.
— Антип? Таке сказав? Він не міг тут бути! — розгублено залепетала вона.
Мама й тато насторожилися. І зажадали пояснень.
Тож вона мусила розповісти все, як є: що Антип зі своїми батьками теж шукають шаблю, що це він послав її у форт... Батьки були вражені, ошелешені й сердиті. Антипові вчинки видавалися їм незбагненними.
— Певно, його круті батьки хочуть знайти шаблю швидше за нас, — зробила висновок мама й з осудом додала: — По хлопцеві видно, що там пихи на три штихи. Чого ти з ним водишся?
— Він геть безголовий! Послати дівчинку в таке небезпечне місце! — розбушувався тато. — Та й ти хороша!
Наталочці прочитали лекцію на тему, як належить поводитися чемним дівчатам. Лекція тривала досить довго.
І все ж на Козацькі Могили ще можна було встигнути. Тож Руснаки нарешті рушили в Берестечко.
1. Словами Уритий у землю, мов кротяча нора, замаскований, наче засідка хижого звіра описано
А Дубенський замок
Б Тараканівський форт
В Козацькі Могили
Г Олеський замок
2. Прочитайте речення.
Обабіч (1)летіли (2)кучеряві посадки, а вгорі (3)пливла хмарка, бо й вона (4)подалася в мандри.
Епітет позначено цифрою
А 1
Б 2
В 3
Г 4
3. Установіть відповідність.
4. Назвіть міста, у яких побували Руснаки в перший день своєї подорожі. Покажіть їхній маршрут на карті України.
5. Розкажіть про родину Руснаків. Що свідчить про патріотизм Наталоччиних батьків?
6. Кого наділено характеристикою там пихи на три штихи? Як ви розумієте значення цього фразеологізму?
7. Антипко кілька разів радив Наталочці обманути батьків, щоправда, замість обманути використовував слово схитрувати. Чи однакові за значенням ці слова? Чому хлопець підмінював ці поняття?
8. Сигнали Машки біля Тараканівського форту — це випадковий збіг чи фантастичний елемент у подіях твору?
9. Доведіть, що Антипко постійно намагається завадити родині Руснаків знайти козацьку шаблю.
10. Чи можна вважати Наталочку легковажною? Чи, може, вона не досвідчена, довірлива, щира й наївна?
11. Виразно прочитайте розділ 5 за ролями.
12. Кількома реченнями спрогнозуйте подальші події в повісті.
1. Прочитайте розділи 6-7 повісті З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі».
2. Підготуйте презентацію про Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви» («Козацькі Могили») (за бажанням).
Розділ 6, у якому Наталочка бачить тривожні видіння на полі Берестецької битви
Дорогу до Берестечка не треба було шукати: усе, що мало колеса, цього дня мчало, їхало, котилося на Козацькі Могили. А вже сам заповідник шумів, гудів, рябів кольорами, немов величезний ярмарок.
— Та тут сьогодні скільки народу! — і раділа, і дивувалася мама.
Перед входом до заповідника тягнулися довжелезні ряди легковиків і туристських автобусів, що з’їхалися зі всієї України. Машку теж прилаштували в одному з рядів. Усюди снували люди у вишиванках, продавалися жовто-блакитні прапорці, значки, морозиво, патріотична література, шапки-мазепинки; гурти чоловіків сперечалися про політику; пеклися свіжі ковбаси, кипіли в олії пампушки, димували шашлики, а огрядна куховарка припрошувала скуштувати поліської юшки з в’юнами й часником. У Наталочки покотилася слинка, але батьки квапилися на оточений муром пагорб, з якого линув церковний спів. Богослужіння ще не закінчилося. Безліч людей стояли на майдані, бо правилося тут же, надворі. Тато з мамою, запаливши свічки, і собі стали за людьми, поважні й урочисті, як то й личило статечному подружжю.
А Наталочка повільно пішла навкруг майдану, озираючись на всі боки. Тут було гарно! У зеленому вінку ясенів здіймалися дві церкви: старенька дерев’яна, у якій козаки молилися перед битвою, і велика церква-пам’ятник, змурована над останками загиблих. Ото перед нею й правили Службу Божу. Линув спів, густо курився ладан, м’який пахучий дим стелився довгими пасмами, огортав людей, дерева, і ті в ньому ставали інакшими, мовби нетутешніми. Дим клубочився, вогко торкав Наталочці лице — дим чи туман? Авжеж туман, білий як молоко, і в ньому по груди стояло... козацьке військо. Уся похоловши, Наталочка збагнула, що вона якимсь дивом бачить саме ту трагічну п’ятницю 30 червня 1651 року, третій день Берестецької битви. Туман осідав дрібними ряхтливими краплями на козацьких чубах-оселедцях, на відвологлих вусах, згори ледь проглядало сонце — розмите бліде кружальце, а попереду крився за білою заслоною польський стан, величезне 150-тисячне військо. Шляхта, посполите рушення, німецькі драгуни й рейтари. Король Ян Казимир зібрав, кого лише міг, стягнув до Берестечка пів-Європи, аби тільки здолати Хмельниччину, здолати повсталу Україну, цю рахманну1, ласкаву, медом текучу землю, яка затято виборювала волю.
1 Рахманний — смирний, тихий, спокійної вдачі.
Козаків стояло менше: тисяч сто, і з ними татари. Хан чатував на коні, мов хижий орел-степовик. Супився, хмурився, йому не подобалася рутвяна, багниста долина, у якій грузли його верхівці, не подобалася затятість супротивників — легкої здобичі не буде, це він бачив надто добре.
Наталочка ковзнула поглядом по козацьких обличчях. Зосереджені, зухвалі, насмішкуваті. В очах — виклик: наступайте, ляхи! Ми готові, нам що? Або волю добути, або дома не бути. І ляхи рушили: могутньою хвилею рвонула вперед кіннота. Ревма ревли гармати, дзвеніли шаблі, іржали коні, дико скрикували звитяжці, сходячись у двобої. Скільки це тривало — годину, дві? Наталочка не знала; уже й туман розвіявся, уже й сонце припекло, а битва гримотіла, ніби земля розколювалася навпіл. Усе далі, далі, далі врубувалася кіннота, пробивала тверді українські лави, уже прорвала таборові укріплення... Ні, спинилася... відходить. Вистояли козаки!
Натомість важко посунуло вперед праве крило польського війська. Зараз усе й станеться... Польська піхота поволі докотилася до орди, орда якось відразу подалася назад і чимраз стрімкіше відступала...
Татари тікали! «Зрада!» — прошелестіло козацькими лавами. З їхнього стану вискочив, мов іскра, вершник у дорогому вишневому жупані («Богдан Хмельницький», — зрозуміла Наталочка) і, припавши до кінської гриви, помчав навперейми. За ним кинулись якийсь старшина й ще кілька козаків...
Вернися, гетьмане! Чи ти хочеш спинити вітер? Орду не завернеш, сам потрапиш у полон...
Та він летів безоглядно.
Бем! Бем! — загули церковні дзвони. Наталочка стрепенулася: що це з нею? Навколо ж не битва, а люд у святкових вишиванках. Не інакше, як у Тараканові вона добре вдарилася головою. Ото й привиджається. Треба взяти себе в руки.
Вона стріпнула чубчиком і втупилася очима в промовця на сцені, наготувавшись слухати щонайуважніше. Та враз почула дещо інше. Позаду неї говорили... про шаблю! Наталочка рвучко обернулася. Двоє хлопців у пластових одностроях урвали розмову.
— Привіт! — мовив до неї вищий, чорнявий.
— Привіт... — розгубилася вона.
Хлопці стояли, мов гетьманичі: поважні, виструнчені, акуратні — по всьому видно, що то українські лицарі, ще й численні нашивки на їхніх рукавах виглядали так значущо.
— Ви, здається, говорили про шаблю, — зніяковіло пролепетала Наталочка. — Вибачте, я ненароком почула.
— Авжеж про шаблю. Тут про неї тільки й розмов.
— То вона вже в безпеці? — зраділа дівчинка.
Пластуни перезирнулися.
— Казав я тобі, що справа темна, — стиха мовив високому його кругловидий веснянкуватий товариш.
Здається, було зарано радіти.
Діти познайомилися: хлопці виявилися пластунами зі Львова, високого звали Северин («Як Наливайка», — заздро подумала Наталочка), а його товариша — Василь. Вони так щиро зацікавилися шаблею, що дівчинка розповіла все, що знала: про дядька Богдана та знайомого привида, який хоч і крутив дулі, проте палко переймався долею національної реліквії; про свою з батьками мандрівку, навіть про те, що шаблю шукала ще одна вельми заможна родина.
Щоправда, Тараканів з його злощасним фортом вона обійшла мовчанкою, але пластунам вистачило почутого. Обидва не на жарт захвилювалися.
Самі вони знали небагато. Учора заповідником ходив якийсь чоловічина («Бо ми приїхали ще звечора, — докинув Василько, — розбили намети над Пляшівкою, сиділи, палили багаття, високе, до самих зірок, а яких пісень наспівалися!»), так отой чоловічина всім розказував, буцімто знайдено козацьку шаблю, справжнісіньку, добре збережену в поліському торфі. Але де вона, у кого — про це оповідач багатозначно мовчав.
Василькові він видався підозрілим («Але ж Василько завжди всіх підозрює, він у нас як Шерлок Холмс», — уставив своє й Северин), отже, Василько засумнівався, чи, бува, чоловік не підшукував, хто заплатить за шаблю дорожче.
Хоча пластуни розповідали дещо плутано, Наталочка збагнула достатньо, щоб її душа тоскно защеміла. Якби вона не підбила батьків зупинитися в Дубні, то також сиділа б над вечоровою річкою, на місці козацького табору, біля багаття до зірок...
Ех, яка досада! А найголовніше, що Руснаки просто й легко з’ясували б усе про шаблю. Тепер же шанс утрачено.
Вони стояли на майдані, і море людей шумувало навколо. Яскраве, барвисте, розгойдане море, незчисленні тисячі, що слухали пісні, купували значки й морозиво, ходили долиною від острова до острова. Знайти серед них учорашнього оповідача було все одно, що відшукати голку в копиці сіна. Та, на своє превелике здивування, Наталочка збагнула, що хлопці збиралися ту голку шукати. Северин розпоряджався, мов командир на полі бою:
— Отже, так, Васильку, скликай наших. А ми тим часом підемо в музей. З’ясуємо, що їм відомо...
Поруч зібралися вже й пластуни. Наталочка горіла від сорому. На щастя, Северин відразу перейшов до діла. Він виструнчився, нахмурив брови, достоту як той козак, що привиджався Наталочці.
— Товариство, — звернувся він до гурту. — Усі ви чули, що знайдено козацьку шаблю. Але виникла підозра, що вона потрапила в нечесні руки. Можливо, їй навіть загрожує знищення. Щоб порятувати шаблю, ця ось дівчинка, — він показав на Наталочку, — та її батьки спеціально приїхали з Києва. Ідеться про дорогоцінну реліквію, пам’ятку козаччини. Тому я вважаю нашим обов’язком допомогти панству Руснакам у благородних пошуках. Тим більше, що сьогодні не всі зробили добру справу. Чи згода?
— Згода! — дружно відповіли пластуни своєму гуртковому.
— Насамперед треба знайти чоловіка, який розказував про шаблю, — вів далі Северин. — Чи сьогодні його хтось бачив? Ні? То пошукаймо!..
Розділ 7, у якому з Антипом стається дивовижне перетворення
Діти обійшли майдан, тоді Северин вирішив заглянути ще й у підземний хід, що з’єднував церкви й вів кудись за пагорб. Наталочка воліла залишитися надворі — досить з неї підземель, принаймні на сьогодні. Зручніше прилаштувалася під старою церквою, заплющила очі... Хотіла ще бодай на мить побачити битву. Навколо гомоніли люди, на сцені читець декламував рядки Шевченка про берестецьке поле:
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили...
Віддалік гухнула гармата. Насправді гухнула: то стріляли сучасні козаки із Запоріжжя. «Сла-а-ва-а!» — покотилося долиною, і до гармашів звідусюди потяглися барвисті вервечки людей, а діти, як горобці, сипонули попереду всіх.
Наталочка щільніше стулила повіки, уявляючи знайомого молодого звитяжця та сивого січовика, яких бачила при переправі.
(...) Їх стояло три сотні на пагорбі, що, мов острів, височів серед болота. Старого важко було впізнати: чуб розметався, сорочка розхристалася, очі палали, а шабля в руці мигтіла, як блискавка. Поляки насідали, козаки відбивалися, не відступаючи ні на крок. Та й не мали куди відступати. Мабуть, бій тривав давно, козаки поморилися, декотрі були поранені, проте в очах світилося все те ж тверде завзяття. Наталочка помітила, що за боєм невідривно стежив якийсь вельможний чоловік у коштовних латах. Він щось сказав одному зі своїх наближених, і той, пересилюючи дзенькіт шабель, закричав до козаків:
— Панове запорожці! Ясновельможний король Ян Казимир подивований вашою відвагою («Так то сам король!» — збагнула Наталочка). Він помилує вас, якщо складете зброю. Він візьме вас на службу за високу плату!
Між козаками пішов якийсь рух.
«Невже здаються?» — не то злякалася, не то зраділа дівчинка, але раптом збагнула, що вони робили: з-за поясів і з глибоких кишень своїх безкраїх шароварів діставали гроші й зневажливо, широким жестом сівачів кидали їх у твань.
— Срібло-злото — то болото, — гукнув сивий січовик. — Вибачай, королю, але нам не потрібна твоя ласка. Лицарська смерть козакові дорожча.
На долоні чорнявого козака серед дрібних монет блиснув срібний перстеник, козак на хвильку його затримав, певно, згадав ту русяву, карооку, для якої придбав його, проте зсунув суворіше брови, і перстень плюснув у воду. Не носитиме його кароока, не діждеться свого козака.
— Слухай-но, пане-брате, — звернувся до чорнявого старий січовик. — Треба якось прорватися до Богуна й передати ось це, — він дістав з-за пазухи сяйливий малиновий згорток. Наталочка впізнала, що то — корогва, яку в паніці збили додолу. Отже, старий підняв і заховав її.
— А як поляжу разом із корогвою? — спитав козак, дбайливо ховаючи малиновий шовк.
— То хоч залишиться слава, що рятували її, — спокійно, ніби навіть байдуже мовив старий.
— Не випадає кидати бій...
— Стане ще для тебе боїв, — старий обняв чорнявого й легенько підштовхнув: — Іди.
Козак упав в очерет, мов качур: ані шелеснуло. «Чи не втопився?» — подумала Наталочка, але тут же й заспокоїла сама себе: «Еге, такий утопиться! Вирветься, проб’ється до Богуна...» Урешті, вона знала його долю.
Бій на острові завершувався. Козаків ставало все менше. Один за одним падали вбиті. Аж ось залишився єдиний січовик. Невже битиметься сам? Один проти цілого війська? Він озирнувся, метнувся до берега й ускочив у човен, прихований в очереті. Не сідаючи, відштовхнув його, виплив серед плеса; гордо взявшись у боки, окинув оком ворогів, мовляв, наступайте, чого ви баритеся. Король знову щось сказав своєму наближеному, той квапливо передав наказ. Поляки, брьохаючись у баговинні, оточили озерце, серед якого плавав козак, та не могли здолати героя. Він сік їх, як капусту, він сміявся їм в очі, рани йому не шкодили, кулі його не брали, смерть боялася підступити до такого несусвітного зухвальця. Уже й шабля не витримала, переламалася навпіл, то він відбивався веслом. Троє насідало на нього спереду, якийсь мазур закрався ззаду, націлився в плечі списом...
Наталочка затулила очі. Почула, як радісно заґелґотали поляки... Човен плавав порожній. Зиркнула на короля — той роздратовано відвернувся й пішов геть. Ти не радієш, королю? Ти ж переміг!
І враз вона збагнула. Козаків перемогли, але не покорили! Вони гинули, не піддавшись, не схилившись, залишаючи по собі невмирущу славу!
(...) Пластуни верталися ні з чим. Учорашній чолов’яга зник, мов крізь землю провалився.
— Що будемо робити? — спитав у друзів Северин.
Кожен старався придумати щось рятівне. Один радив пошукати в навколишніх селах; другий — дати оголошення в газету; третій — звернутися до пластового керівництва. (...)
За нарадою пластуни не помітили хлопця, що прислухався до їхньої розмови, а далі гучно розреготався:
— Ви спізнилися, мої дорогенькі! (...)
Озирнувшись, Наталочка на мить отетеріла. Коли ж до неї повернувся дар мови, розгублено відрекомендувала хлопця пластунам:
— Це... Антип. Він також шукає шаблю.
— Чортик, Антипко? — перепитав Василько.
Так, це я власною персоною, Антип картинно вклонився; вітер дмухнув на його прилизане волосся, і з-під нього показалися два округлі, як у молодого бичка, ріжечки.
— Маю тобі подякувати, — обернувся він до Наталочки. — Ти дуже мені допомогла.
— Я? — вражено перепитала дівчинка.
— Ти, ти, голубонько! — захихотів Антип. — Мої старі прочули, що привид хоче врятувати якусь реліквію, але довго не могли вивідати нічого конкретного. Вирішили навмання поїхати в Берестечко й по дорозі побачили тебе. Ти була у вишиванці, тому привернула увагу. І треба ж таке: рятувати реліквію мали саме ви, і ти вибовкала про неї все, що знала! — чортяча мармиза розпливлася від задоволення. — Залишалося затримати вас, і я на ходу придумав, як це зробити. Досить було змалювати бій, підпустивши романтичного туману, і ти погодилася на все, що я порадив. Ха-ха! Дивно, що ти досі не сидиш у колодязі в Тараканівському форті! Проте це вже не має значення, — вів далі Антип. — Я знайшов власника шаблі й дав йому адресу покупця. Так що шабелька тю-тю! Поїде за кордон, можеш не сумніватися. Там добре платять за антикварні речі.
Дівчинка закрила лице руками, воліючи щезнути, зникнути, провалитися під землю. Ганьба, ганьба! Та ще й перед пластунами!
Мов крізь воду, вона почула голос Северина.
— Не тішся завчасу, — казав він Антипкові. — Шабля ще не втрачена, її ще можна врятувати.
— Як, хотів би я знати? — реготнув Антип.
— А ми подумаємо, як.
Наталочка опустила руки й глянула на Северина. Як вона могла забути? Треба вміти тримати удар... Саме це він казав про козаків. Може, спробувати?
Витерла щоки, моргнула мокрими віями.
— Так, придумаємо, — повторила вона, не уявляючи, що можна придумати, коли справа безнадійна.
— Ха-ха-ха! Ти хочеш змагатися? Зі мною? — зверхньо глянув на неї Антипко. — Що ж, гаразд! Я навіть дещо тобі підкажу... В обмін на...
— Не домовляйся з ним, — перебив його Северин. — Він хоче здобути твою душу!
— Що ти, ідеться про дрібничку, — Антипкові очі лукаво звузилися. — Шаблю продаватимуть завтра ввечері далеченько звідси... Я підкажу, де... Щоправда, загадкою... Але якщо ти все ж не врятуєш шаблю (а не врятуєш нізащо), муситимеш брехати кожного дня. З тебе вийде кмітливенька брехуха!
— Не погоджуйся! — знову застеріг Северин.
Але дівчинка лише кивнула головою:
— Я згодна.
— Згоду скріплюють кров’ю, — прошепотів Антипко.
Вона зняла з грудей Северина значок, уколола палець і видавила на папірець, який запобігливо подав чортик, червону краплю. Антипкова пика вдоволено засяяла.
— Отже, слухай: не горіх, а тверде; не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав і голову склав. Не забудь: брехатимеш довіку! — глузливо хихикнув Антипко, ще раз уклонився й... щез.
— Нащо ти це зробила? Нащо погодилася? — розсердився Северин. Наталочка знизала плечима. Невже він не розуміє? Вона ніколи собі не простить, якщо шабля пропаде з її вини.
— Краще допоможи відгадати загадку, — сказала вона.
Загадка виявилася не з легких.
— Не горіх... Не горіх... — мурмотів Василько й так натужно думав, аж ластовиння почервоніло на його круглому виду.
— Може, замок? Олеський чи котрий інший... — припустила Наталочка, бо замки не йшли їй з голови...
1. Зневажливими словами пика, мармиза охарактеризовано
А Василька
Б Антипка
В Северина
Г привида
2. З Шерлоком Холмсом у творі порівняно
А Наталочку
Б Северина
В Антипка
Г Василька
3. Установіть відповідність.
4. У якій частині України відбуваються події повісті «Таємниця козацької шаблі»?
5. З ким Наталочка познайомилася на Козацьких Могилах? Хто такі пластуни?
6. Опишіть обидва епізоди про події 1651 р., які виникли в уяві Наталочки.
7. Прочитайте уривок, у якому йдеться про те, як козаки відреагували на пропозицію вельможного поляка здатися. Як вчинок козаків їх характеризує?
8. Як ви розумієте вислів Срібло-злото — то болото?
9. Кого з героїв української історії Наталочка побачила у видінні на Козацьких Могилах? Що ви про них знаєте?
10. Нині спростити пошуки дає змогу мережа Інтернет, хоча, звичайно ж, цікавіше подорожувати в реальному житті, як родина Руснаків. Поміркуйте, чому герої повісті «Таємниця козацької шаблі» не використовують смартфони або комп’ютери.
11. Прочитайте розмову пластунів, Наталочки й Антипка за ролями.
12. Згадайте, що таке портрет літературного героя. Випишіть у зошит елементи портрета Василька, Северина й Антипка.
1. Дочитайте повість З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» до кінця.
2. Створіть буктрейлер до повісті З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» (за бажанням).
Розділ 8, у якому відбувається шалена гонитва та ще шаленіший бенкет
Вечоріло. Руснаки вирушили до Олеського замку, проте повернули з дороги ліворуч та опинилися неподалік Підгорецького замку. Нічого не залишалося, як ставати на ночівлю.
Уночі, коли батьки поснули, Наталочка прокралася до замку. Тут вона стала свідком бенкету, на якому зібралися чорти. Серед гостей вона помітила й Антипка. Дівчинці ледь удалося втекти від скаженої чортової братії. А допомогла їй Машка, що освітила фарами чортів (як відомо, вони бояться світла).
Розділ 9, у якому Олеський замок перетворюється на пастку
Наступного дня родина Руснаків відвідала Олеський замок. Тут сталася прикра пригода: наглядальниця звинуватила Руснаків у викраденні картини з натюрмортом XVIII ст. Батьків затримали, а Наталочці вдалося вислизнути з поля зору охоронців. Вона проникла до таємної кімнати, яка виявилася кабінетом директора замку. Тут її й знайшов господар кабінету й повідомив, що то було непорозуміння, адже картина на місці, і її' батьків уже відпустили. Наталочка здогадалася, що це влаштував Антипко. Руснаки ніяк не могли розгадати Антипкової загадки, але вирішили їхати до Кам’янця-Подільського.
Олеський замок. Сучасне фото
Розділ 10, у якому з Машкою стаються небезпечні дорожньо-транспортні пригоди
По дорозі до Кам’янця не обійшлося без пригод. Антипко зі своєю чортячою родиною та «мордоворотами в чорних масках», перегородивши дорогу великою колодою, чекали на Руснаків. Проте величезна вантажівка, що везла бугая, обігнала Машку й збила колоду з дороги. Руснаки проїхали повз мордоворотів та Антипка, проте на повороті злетіли з дороги на вербу. Як вибратися? Наталочка дзеркальцем почала подавати знаки про допомогу. Їх помітили пастухи, вони ж і викликали міліцію й рятувальників. Руснаків було визволено з «вербового полону».
Розділ 11, у якому мандрівників підстерігають суцільні несподіванки
Усе було намарно!
У Кам’янець-Подільський Руснаки запізнилися. У музеї закінчився робочий день, і фортеця стояла замкнута. Вони не могли розпитати, чи сватав якихось дівчат пан Володийовський та чи влучно він стріляв, тому не були певні, чи правильно відгадали Антипкову загадку. Повештавшись перед зачиненою брамою, вони зайшли повечеряти в ресторанчик біля Турецького мосту. Фортецю було видно як на долоні — грандіозна, незборима твердиня, справді горішок над горішками. Її вежі стриміли, мов стрункі гордовиті панни, проте Наталочка даремно вишукувала на них поглядом які-небудь оздоби. Їхні жупани не були узорчастими, і це не додавало оптимізму...
— Ох я дурень! — раптом підскочив тато, гучно ляснувши себе по лобі. — Як я не здогадався! Сагайдачний! Ми мали їхати в Хотин!
— Мій друже, — зауважила мама, — сядь, не лякай офіціантів і поясни все до ладу.
Хоча було й без того ясно. Вони забули про Хотин, Хотинську фортецю, а саме там колись розігралася велетенська битва, у якій смертельно поранили Петра Сагайдачного, славетного гетьмана, знаменитого стрільця з лука-сагайдака, тобто там був і горіх, і стрілець, ну й так далі.
За мить Руснаки сиділи в автомобілі. Перемайнули міст через Смотрич — ріка сяйнула на закруті, наче шаблюка; перелетіли село Атаки — його назва теж кольнула згадкою про давні бої. За Атаками дорога стрімко пішла вгору.
— Тату, тату! Косий хрест! Та ж то літера «X»! — залементувала Наталочка, тицяючи в скло на дорожній покажчик. — Привид підказував, щоб ми їхали в Хотин!
Машка неслася з шаленою швидкістю. На щастя, на трасі не було міліції, інакше тата не минув би ще один штраф. Вони промчали містечком і спинилися, скреготнувши гальмами, на високій горі. На тлі сутінкового неба височів суворий бронзовий гетьман. Унизу широко послалося ясне вечорове плесо Дністра з окрайцем місяця-молодика, тихе-тихе, в облямівці темних берегів. Фортеця стояла не на горі, а нижче, на пагорбі над водою. Напрочуд ошатна, струнка фортеця: вежі, мов панни в дахах-капелюшках, між ними — високі акуратні зубчасті мури.
Гляньте... В узорах жупани! — аж засміялася Наталочка й показала на мур.
Хоча вже посутеніло, але не настільки, щоб Руснаки не розгледіли узорів, викладених червоною цеглою на світлих стінах.
— Фортеця мов у вишиванці... Гарно, — замилувалася мама.
Усе було точнісінько, як у загадці. Усе збігалося: і загадка, і привидова підказка. Цього разу вони не помилилися...
Фортеця німувала. Ніде не видніло ні душі. Ані лялечки! Невже вони спізнилися? Після довгої нелегкої дороги, після стількох пригод і небезпек... Наталочка знову відчула гіркоту.
Ні, з таким кінцем мандрівки вона не могла змиритися. Вона ще почекає. Хоч би й сокири з неба падали, то не піде звідси.
Руснаки поблукали горбами навколо фортеці, понипали1 скрізь, де можна було понипати, постояли на високому фортечному мурі над Дністром. У Дністрі висівалися зорі. Звичайно, і в небі теж.
1 Нипати (діал.) — ходити туди й сюди, вишукуючи що-небудь.
Хотинська фортеця. Сучасне фото
— Може, підемо? Не будемо ж тут ночувати, — урешті наважилася мама.
— Ні.
Спадала роса й холодила ноги. Гостро й гірко пах полин. На душі теж було полиново.
І враз... То не привиділося: з вулиці, що вела сюди з містечка, засяяли два снопи світла, і до бронзового Сагайдачного підкотив автомобіль. Слідом за ним зачмихала й теж спинилася якась стара тарадайка. З першого авто вибрався дебелий парубійко. У світлі ліхтаря було добре видно його накачані м’язи й коротко стрижену потилицю. З тарадайки виліз щуплий, невеличкого зросту чоловічина. У руці він тримав щось довгасте. «Власник шаблі», — здогадалася Наталочка, бо він був достоту такий, як описували пластуни. Обидва потисли один одному руки.
— Ущипніть мене за ніс, — попросив тато, не вірячи власним очам.
Але мама не стала його щипати.
— Годі дивитися, ходімо до них, — мовила вона й рішуче покрокувала до прибулих.
Та поки Руснаки підходили, з міста вискочило таксі, і з нього витрусилися старий чорт, чортиця й Антипко, що кульгав дужче, ніж звичайно. Рука в старого чорта була перебинтована. Мабуть, від бугая перепало не тільки їхньому джипові. Антипко з глумливою церемонністю вклонився Наталочці:
— Здоровенькі були! Як не дивно, ви майже встигли, — попри всю самовпевненість, він був явно не в дусі.
— Чому «майже»? Ми виграли! — засміялася Наталочка.
— Та невже? Певно, шабля вже у вас? Певно, ви знаєте, як її дістати без грошей? — єхидненько запитав Антипко.
— Не хвилюйся, дістанемо, — запевнила дівчинка, але всередині в неї похололо.
Досі Руснаки не переймалися, як їм отримати шаблю. Головне було її знайти.
«А як прийде врем’ячко, то достигне яблучко», — говорила в таких випадках мама. Та от врем’ячко, себто час, уже настав, а яблучко не достигало, більше того, навіть і не зав’язалося.
Грошей на шаблю в них не вистачить, хоча батьки й зібрали все, що відклали на літню відпустку, але ж воно дріб’язок. Однак мусили щось робити.
Першим за справу взявся тато. Він почав здалеку, насамперед нагадав миршавому, що знайдена реліквія належить державі, що при переданні її в музей той дістане значну винагороду, а за знищення чи вивезення за кордон доведеться відповідати по закону; тато погрожував зловмисникам карою, метаючи блискавки, наче Зевс-громовержець.
— А хто доведе, що я знайшов шаблю? — зухвало вишкірився миршавий. — Нічого я не знайшов!
Тато з несподіванки урвав на півслові.
— Як то ні? Таж усе Берестечко гомоніло! Ви всім і казали, що знайшли її... — дещо розгубився він.
— А я почув про шаблю від людей! От і казав! Хіба мало що говорять? Язик кісток не має! — огризнувся миршавий.
— А в руках у вас що, оте загорнуте?
— А нічого! Обшуку не зробите, не маєте права!
— Не маєте, — уставив слово й дебелий, вочевидь, добре обізнаний з кримінальним кодексом.
Татова спроба закінчилася провалом. Антипкова мармиза розпливалася від задоволення.
Тоді в атаку пішла мама. Вона говорила від імені Союзу українок, Сестринства святої княгині Ольги й Товариства української мови «Просвіта». Вона промовляла тихо й задушевно, а далі все палкіше, усе завзятіше. Про честь і звитягу, про духовність і славу, про історичну пам’ять, урешті, про старовину, про те диво, що було, минуло... Її промова мала успіх.
— Атож слава не вмре, не поляже... Я теж люблю Шевченка. Навіть мріяв зіграти в сільському театрі Назара Стодолю... Щоправда, не зіграв, — від розчулення миршавий мало не просльозився, та, глянувши на старого чорта, передумав. — Звичайно, шаблю я віддам... За належну ціну. (...)
Антипко процвітав, наче мак на городі. Мав від чого процвітати.
У Наталочки виникла підозра, що чорти з’явилися тут неспроста, що вони, хоч і мовчать, але дивним чином впливають на миршавого й дебелого, тому ті такі непоступливі. Але вона не встигла над цим поміркувати.
Раптом перед Руснаками заколихалася напівпрозора біла постать. То з’явився привид-патріот. Він, як завжди, загарячкував, скрутив дулю миршавому, а другу — дебелому, ухопився за голову й глухо застогнав.
— Що це? — здивувався миршавий, а дебелий зблід як полотно.
— А це наш знайомий привид, — ступнула крок уперед Наталочка. (...) — Привид вам каже, що не залишить вас у спокої, доки шабля не опиниться в безпечному місці. Він говорить це жестами глухонімих, які я трохи розумію... Привид каже, що налякає вашу дружину й дітей, що жоднісінької ночі не дасть вам задрімати!
Привид спершу здивувався, бо нічого подібного не казав, а тоді схвально закивав головою, мовляв, так і буде.
Дебелий парубійко вмлівав з переляку й, певно, дременув би геть, якби його не спиняла чортиця.
Миршавий також трішки розгубився, але старий чорт шепнув йому щось підбадьорливе, і він оговтався.
— Ти, мала, не заливай. Наукою доведено, що привидів не буває, — сказав він.
— Як не буває? Та як не буває, коли ж ось він перед вами! — аж гукнула Наталочка.
— Це якесь не досліджене наукою явище. Обман зору або гра світла, — розмірковував миршавий. — Або ж це влаштували для туристів, щоб приманювати їх у фортецю.
Від нечуваного обурення привид отетерів. Тоді різко крутнувся та щез.
— Ну от, казав я, що привидів не буває, — остаточно підбадьорився миршавий, та й парубійко почав поволі приходити до тями.
Антипко торжествував. Наталочка похнюпилася. Красномовство Русаків вичерпалося, і не було звідки чекати допомоги. Проте вона несподівано надійшла. Вірніше, над’їхала: з міста враз вигулькнув автобус, і з нього висипали... львівські пластуни! Наталочка, як ластівка, кинулася до них:
— Северине! Васильку! Звідки ви тут?
— Та, бачиш, Василько вирішив, що загадка про Хотин. То ми зібралися й приїхали, — пояснив Северин, а Василько гордо всміхався.
— Ага. Так і є. Он покупець і власник шаблі, — кивнула Наталочка на дебелого й миршавого. — Тільки з ними неможливо домовитися, бо заважають чорти.
— Он як? — повів бровою Северин. Мабуть, він одразу щось придумав, бо рвучко підійшов до компанії, що зібралася на горі.
— Добрий вечір, шановний пане, — звернувся він до миршавого. — Пластуни шукали вас у Берестечку й ось нарешті знайшли. Ми маємо для вас привабливу пропозицію. Однак, перш ніж про щось говорити, хочемо переконатися, що шабля справжня, а не фальшивка.
— Як це фальшивка? — обурився той.
— Тепер багато фальшивок, — незворушно зауважив Северин. — Антикварні речі стали модними, тому їх підробляють. Може, шабля теж не варта перемовин.
— Ах, не варта? — скипів миршавий.
Антипко хотів щось заперечити, та не встиг: той уже розгорнув зім’яту полотнину. У сутінках сяйнула гартована сталь. Це була справжня козацька шабля, подібна до місяця-молодика. У волинському торфі вона напрочуд добре збереглася. Руків’я мала просте, без золота й діамантів, і було не схоже, щоб миршавий їх повиколупував. Усі дивилися на шаблю як заворожені. Тільки з Антипком коїлося щось незрозуміле: він пересмикував плечима, чухав ріжки, переступав з ноги на ногу, наче йому нестримно закортіло в туалет.
— Ні... Ні... Я біля неї не встою! — раптом простогнав він і з поросячим виском стрімголов чкурнув додолу з хотинської гори.
Старий чорт зітхнув, крекнув, махнув перебинтованою рукою й теж потрюхикав слідком за синочком. Тільки чортиця ще якось трималася, проте і їй було непереливки: її руки трусилися, губи перекосилися, вона щось забелькотіла, але їй забракло повітря, тож аби не вдушитися, вона й собі кинулася геть. Потім знизу, з кущів бузини, ще довго чулося ображене порохкування та повискування.
Северин налякав миршавого й дебелого, що опублікує в газетах інформацію про викрадену шаблю. У цей момент зусібіч почали з’являтися напівпрозорі привиди козаків і насуватися на дебелого й миршавого. Миршавий знітився й подав Наталоччиній матері шаблю.
Наталочка тихенько підійшла до Машки й погладила капот:
— Ти, Машко, чудове авто. І хороший друг. Якби ти не постаралася, ми б не виграли цих шалених перегонів.
Чи машина її чула? Авжеж! Лишень, як завжди, не подавала виду.
Урочистості на цьому не закінчилися. Северин виструнчився, поправив на лівій кишені срібні шнури — відзнаку гурткового:
— Наталочко! — поважно мовив він. — Наш гурт порадився й вирішив надати тобі відзнаку пластунських умілостей. Ти виявилася сміливою й зарадною.
Він приколов їй на рукав пластунську нашивку. Дівчинка зарум’янилася від задоволення. Це було майже як медаль, а може, навіть краще.
Теорія літератури
Епічний твір
Літературні твори бувають драматичні («Микита Кожум’яка» Олександра Олеся — з ознаками драматичного твору ви ознайомилися на попередніх уроках), епічні («Таємниця козацької шаблі» З. Мензатюк) і ліричні (поезії Т. Шевченка, П. Тичини, М. Рильського — ви з ними ознайомитеся трохи згодом). Епічні твори здебільшого написані прозовою мовою.
Епічним називають розповідний твір, за основу якого взято події. Життя в епічному творі змальовано у формі авторської розповіді про людей та їхні вчинки.
У повісті «Таємниця козацької шаблі» стрімко розгортаються події, ми стаємо свідками багатьох як добрих, так і ницих вчинків героїв: родина Руснаків вирушає в подорож, щоб знайти козацьку реліквію; Антипко вводить в оману Наталочку; Антипко з «мордоворотами» намагаються зупинити Руснаків, перегородивши дорогу чималою колодою; Наталочка рятує родину, що застрягла в машині на вербі: вона пускає люстерком сонячні зайчики-сигнали та ін. Характери героїв у цьому епічному творі розкриваються через їхні вчинки.
Жанри епічних творів: казка, оповідання, повість та ін.
1. Твір «Таємниця козацької шаблі» за жанром —
А казка
Б повість
В легенда
Г оповідання
2. Чортова родина була налякана й забралася геть через
А «два снопи світла»
Б погрози Северина
В козацьку шаблю
Г козака-привида
3. Установіть відповідність.
4. Прокладіть на карті України маршрут подорожі родини Руснаків у розділах 8-11 повісті.
5. Яку загадку придумав Антипко? Що означали в ній горіх, панна й стрілець?
6. Як ви розумієте вислів на душі було теж полиново?
7. Поясніть, що означають слова миршавий та дебелий. Чому, на вашу думку, авторка не дала їм конкретних імен, а наділила лише такими характеристиками?
8. Хто, на вашу думку, був найбільш переконливий у вмовляннях миршавого віддати шаблю — мати, батько, Наталочка чи Северин? Аргументуйте свою думку.
9. Що таке епічний твір? Які епічні твори ви раніше читали на уроках української й зарубіжної літератур?
10. Доведіть, що повість З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» — епічний твір.
11. Стисло перекажіть розділ 11.
12. Якби вас запросили знятися у фільмі за мотивами повісті З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі», то кого б ви зіграли? Обґрунтуйте свій вибір.
1. Поміркуйте над запитанням «Чому важливо знати історичне минуле країни?». Свої думки викладіть у письмовій формі, використавши приклад з повісті З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» (6-7 речень).
2. Перегляньте фільм «Історія українських земель. Козаки (І частина)». Складіть текст короткого рекламного ролика (3-5 речень), щоб зацікавити потенційних глядачів подивитися цей фільм (за бажанням).
3. Прочитайте оповідання С. Васильченка «У бур’янах».
Коментарі (0)