Друг

Блідо-блакитний будинок, зроблений із непрозорого матеріалу, подібного до пластмаси, увесь був обвитий срібнолистим в’юнком із рожевими квітами. Діти ввійшли до широкого овального входу, прислухаючись, оглядаючись. Ніде нікого. Ні душі!

— Що таке? — дивувалася дівчинка. — Наче вимерли.

— Тсс... Цить! Хтось-таки є.

У просторій сферичній залі біля стіни стояв середній на зріст хлопець, одягнений у зеленкуваті штани та блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами. (...)

— Молоденький, — шепнула Ліна. — Такий, як ми.

— Легше буде познайомитися, — додав хлопець.

— Глянь, яке в нього волосся, наче пофарбоване.

— Та ні. То таке природне.

Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.

— Я думаю, що господарі прийшли, — почувся в просторі мелодійний голос.

— А ти — не господар? — усе ще хвилюючись, запитав Славко.

— Ні. Я із Сонячної Спілки. Третій сектор. Я утік.

— Як утік? — здивувалася Ліна. — Від кого?

— Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника — біокібера. Хай він послухає. А сам утік. (...) Заждіть, заждіть, — зацікавився хлопець. — А хто ви такі? Чи не з іншої планети?

— Угадав, — зрадів Славко. — Ходимо, ходимо — ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось зустрінеться, розкаже, що і як нам робити!..

— А звідки ви? — здивувався хлопець. — Де ваш корабель? Де старші космонавти?

— Ми із Землі.

— Як із Землі? — збентежився хлопець. — Там ще немає потужних космольотів. Як же ви...

— А ми — на вашому кораблі, — пояснив Славко. — Були в горах. Бачимо — срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми — у люк. Корабель і полетів.

Побули на Марсі, а звідти — сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі...

— Ой, здорово! — затанцював хлопець довкола шукачів. — Ой, які ви молодці! Оце так мужність — летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися?

— У нас — мрія, — щасливо усміхаючись, сказала Ліна. — Якби не мрія — ми б не полетіли.

— Яка мрія? — поцікавився хлопець.

— Казкова.

— Розкажіть мені.

— Славку, розкажи йому все.

— А ти допоможеш нам? — запитав Славко.

— Усе, що зможу, — скрикнув хлопець. — Клянуся Сонцем, що зроблю все! Ось моє серце — воно ваше! Ім’я моє — Рон. (...) Ви, мабуть, їсти хочете?

— Як вовки, — проковтнувши слину, сказав Славко.

— Які вовки? — не зрозумів Рон.

— А наші, земні вовки. Хижаки такі є...

Хлопець весело засміявся, поблискуючи ясно-фіолетовими очима. Потім метнувся до стіни, щось натиснув. Відчинилася ніша. Рон дістав із неї два червонобокі плоди, подав новим друзям. Ліна відразу гризнула прозору шкурину. Бризнув пахучий сік.

Солодка рідина потекла до рота.

— Ой, як смачно! — видихнула вона. — Аж у голові наморочиться!

Плоди сподобалися і Славкові. Від них прояснилася свідомість, щезла втома, у тілі попливла хвиля бадьорості. Рон відчинив ще одну нішу, приніс два райдужні костюмчики, подав їх мандрівникам. Вони взяли дивуючись.

— Нащо це?

— На згадку про Ра, — пояснив хлопець. — Одягнете. Не горять у вогні, не пропускають холоду. А свої залишите мені. Для музею.

— Таке дрантя — у музей? — скептично запитав Славко.

— Аякже. Убрання дітей Землі! — захоплено мовив Рон. — Та це буде найкращий експонат нашого музею.

За кілька хвилин Славко й Ліна набули святкового вигляду. Нове вбрання підкреслювало стрункість юних тіл, було зручне й прохолодне. Рон милувався новими друзями, ходив довкола, задоволено торкався пальцями їхніх плечей і рук.

— А тепер — говори, — попросив він Славка. — Розкажи про вашу мрію.

Славко, хвилюючись і збиваючись, розповів про все, починаючи з появи двох болідів над селом і закінчуючи прощанням із Нанті. Сказав про дивний заповіт чудо-цвіту, про якусь трагедію Планети Квітів, яка гине та якій треба допомогти. У чому та трагедія, чим допомогти — невідомо. Шлях казки повинен привести до розгадки... (...)

— Я готовий померти, аби допомогти вам, мої друзі. Що ж ми зробимо? Планета Квітів... У дитинстві я чув казки про неї. Треба запитати в Просторового Інформатора. Ходімо.

— У кого ти запитаєш? — не второпав Славко.

— Побачиш сам. Це недалеко.

Вони вийшли з будиночка. Рон підійшов до сріблястого дерева, прихилив до себе гілку з рожевою квіткою. Тремтливі пелюстки її розгорнулися віялом, замиготіли веселими переливами.

— Кохана квітко, — приязно сказав Рон. — Зв’яжися з простором. Канал Всепланетного Інформатора...

— Коханий друже, — срібнодзвінно відповіла квітка. — Готово! Я жду запитань.

— Він розмовляє з квіткою, — шепнула Ліна. — Чудо!

— Тихо, — поклавши палець до вуст, прошепотів Славко. — Не заважай!

— Що скаже Просторова Пам’ять про Планету Квітів? — запитав Рон. — Чи є Планета Квітів у Системі Сонця?

Одна мить очікування. Пелюстки здригнулися, почулася відповідь:

— Планета Квітів — перше від Сонця небесне тіло. Туди космольоти Ра навідувалися двічі, але дуже давно. Еволюція середнього рівня мислення, нетехнічна, обмін — енергетичний, променевий. Показати зображення мислячої істоти?

— Покажи, люба квітко, — попросив Рон.

Довкола пелюсток спалахнув блакитний ореол, поволі густішав, став синювато-молочним, перетворився на непрозорий диск. На ньому з’явилися зображення: червоно-чорна поверхня і над нею — квітка, подібна до морської актинії. Тремтливі пелюстки ворушилися, ніби під вітром, мерехтіли іскрами. Квітка пропливла, зникла. Екран розвіявся в просторі, почулося запитання:

— Ви задоволені?

— Дякую, квіточко. Усе. (...)

— Ти запитував у квітки? — озвався Славко. — Звідки вона знає?

— Не вона, — пояснив Рон. — Будь-яке дерево чи квітка поєднані з простором. А в просторі зосереджена вся інформація нашої планети, записана в магнітному полі. Ми навчилися користуватися нею. Кожне дерево має міріади клітин, є складною системою. Наша наука вміє керувати цими системами так, як ви на Землі розумними машинами.

— Біоніка, — озвалася Ліна. — У нас теж почали вивчати мудрість природи. Пам’ятаєш, Славку, нам Максим Іванович розповідав?

— Роне! — з благанням мовив Славко. — То ми можемо полетіти на Планету Квітів?

— Це дуже важко, — задумливо відповів Рон. — Біля самого Сонця...

— Невже Меркурій?

— Меркурій, — перепитав Рон. — А це Планета Вогняних Вихорів. То ви знаєте її як першу планету? А ми відшукали планету ще ближче — світ кристалічного життя. А Планета Квітів — ще далі, майже в обіймах Сонця.

— То за Меркурієм є ще дві планети?

— Дві. Ви їх не бачите.

— Скажи, Роне, а ваша Ра — це Юпітер?

— Юпітер. А хіба ви не знали?

— Робот сказав нам, — ніяково мовив Славко. — Та тільки ми вийшли з корабля — почали сумніватися...

— Чому?

— Бо вчили про Юпітер зовсім інше. Гігантська планета, непрониклива, густа та ще й отруйна атмосфера, низька температура. І Сонце... Сонце повинне бути малесеньке, а воно он яке велике. І весь час у зеніті. А Юпітер же швидко обертається.

— Сонце справді звідси видається маленьким, — згодився Рон. — Якщо дивитися з космосу. Ми зробили всепланетні магнітні лінзи, посилюємо радіацію Сонця і робимо так, щоб воно було для всіх ділянок планети в зеніті. А захочемо сутінок — утворюємо їх штучно. Тяжіння на планеті невелике, а те, що ви вивчаєте на Землі, — то ефект гравітації всієї системи. Зовні ви бачите метан, аміак, а тут, на поверхні, створено хороші умови для життя мислячих істот...

— Не вкладається в голові, — мовила Ліна.

— Треба звикати, — дружньо відповів Рон. — Космос такий розмаїтий у своїх виявах, що уявляти його однотипно — смішно. До речі, люди Землі — наші родичі. Вам не дивно слухати про це?

— Як це можливо? — запитав Славко.

— Розповім у польоті, — сказав Рон занепокоєно. — Я захопився вашою пригодою і не хочу зволікати. У мене тут корабля немає. А в господаря будівлі є, я бачив в ангарі. Гарний універсальний космоліт для мандрівок між планетами. Без дозволу його брати не можна, але для вас я це зроблю.

— А тобі потім... попаде? — обережно запитала Ліна.

— Ще і як! — зітхнув Рон. — Та хай! Я не боюся кари. Аби допомогти друзям! Ходімо.

Вони вийшли з будівлі, минули густий сад із пірамідальними фіолетовими деревами, зупинилися біля срібної чечевиці, подібної до тієї, якою вони летіли, але набагато більшої. Відчинився люк. Друзі ввійшли до корабля. Опинилися в керівній каюті. Сіли в крісла. Стіни корабля стали прозорими. Рон був мовчазний, заклопотаний. Він зосередився, видно було, що хлопець увійшов у контакт із керівним роботом корабля. (...)

Корабель безшумно пронизував імлисту атмосферу, поверхня Ра пропала десь далеко внизу, Сонце зменшувалося, угорі чорніло небо. Космоліт вигулькнув із крутих вихорів зеленкуватого газу, його охопила чорна безмір із вогнистим розсипом зір. І хоча діти Землі вже бачили такий краєвид, велич космосу знову захопила їх, змусила завмерти в безмовному зачудуванні.

— Курс — до Сонця, — сказав Рон. — Корабель сам вибирає шлях. Ми спочатку зупинимося на Планеті Вогняних Вихорів. Там зорієнтуємося. А тепер — моя розповідь...

Космоісторія Ра

Життя на Ра виникло давно-давно, ще тоді, коли Сонце було блакитним гігантом. Ближні планети — Меркурій, Земля, Венера — були обпалені жахливими вогняними потоками, на них виникали лише якісь організовані кристалічні структури. А Ра-Юпітер зігрівався вдосталь променями світила, мав безліч органічних форм, які швидко розвивалися і прийшли у своїй еволюції до мислячої істоти — людини.

Минали віки. Над планетою з’явились апарати, що опанували повітряну стихію, у космос вийшли кораблі. Та ось учені-астрономи повідомили, що Сонце готується вибухнути. Лихо було не в тому, що вогняна хвиля вибуху мусила знищити все живе на планеті, — наука і техніка могли зберегти все необхідне в підземних печерах, — загроза йшла з іншого боку. Після космічного вибуху Сонце мало стати жовтим карликом, його енергії вже не вистачило б для Ра — планета замерзне, захолоне.

Так і сталося, як передбачили вчені. Настав критичний час. Сонце почало розширюватися, охоплювало все небо. Люди ховалися в глибині планети. Вихор прокотився в космічну безмір, змів із Ра все живе. Минув час. Учені Ра вийшли на поверхню. Мертва планета була покрита густою імлистою атмосферою. Крига, запустіння, смерть. Сонця не видно було за величезними густими хмарами.

Кораблі Ра вийшли в космос, запрацювали дослідники. Сонце стало маленьким, жовтим, воно вже не могло зігріти планету.

Почалися пошуки виходу. Учені запропонували два проекти. Один — переселення на іншу планету. Обрали Землю — її Сонце добре зігрівало, там можна було створити нову цивілізацію. Інший проект передбачав довголітню перебудову клімату Ра. На це повинні були піти неймовірно великі ресурси, невтомна праця протягом століть, відмова від далеких польотів, від особистого щастя та насолоди, які могла дати розкішна природа нової планети.

Частина людей вирішила переселитися на Землю, вони не вірили в майбутнє Ра. Їх не вмовляли. Один із супутників Ра було переведено на орбіту довкола Землі, ви його знаєте як Місяць...

— Як? — скрикнув Славко. — То Місяць — велетенський корабель чи лабораторія?

— Майже так, — кивнув Рон. — І навіть більше. Те небесне тіло потрібне було не лише для переселення, а й для регулювання обертання Землі, для зміни клімату та ще для деяких експериментів, про які я не можу казати. Слухайте ж далі...

Переселенцям допомогли посіяти квіткові рослини, дали необхідні апарати, книжки, інформацію. А пізніше сталася катастрофа. У зв’язку з тим, що до Землі наблизилося таке велике тіло, як Місяць, на тій планеті розпочалися геологічні збурення, землетруси, опускання материків. Підземні поштовхи знищили культурні центри наших колоній.

Нащадки Ра втратили високу культуру, науку, зберегли тільки легенди про своє перебування в якомусь чарівному світі, який вони втратили.

Ра не могла їм допомогти. Планета була поглинута небувалою перебудовою, жодний космоліт не виходив за межі атмосфери. Минули віки, і люди вийшли з підземель.

Сконцентрована енергія Сонця знову зігрівала Ра; так розпочалася нова прекрасна спіраль еволюції, яка не закінчилася і досі. А Земля розвивалася незалежно. Там люди забули про своє походження, створили релігійні міфи, довго жили принижено й дико та лише пізніше з мукою і стражданням почали наново відкривати те, що раніше знали їхні предки. (...)

Славко, Ліна й Рон на космольоті вирушають до Планети Квітів.