2. Основні течії в образотворчому мистецтві. З-поміж усієї строкатості й розмаїтості течій у повоєнному мистецтві вирізняються дві основні: соціальний реалізм та абстракціонізм. Соціальний реалізм об’єднав художників, які вбачали зміст мистецтва в його зв’язку з дійсністю, у суспільних діях, служінні цій меті засобами художньої творчості. Своєю чергою, до абстракціонізму тяжіли художники, які віддавали перевагу формам, фарбам, кольору.

Художники реалістичного напряму прагнули максимальної узагальненості образів своїх картин. Вони переходили в образи-символи, зображали не особистість, якій притаманні окремі якості, а масового героя; велику увагу приділяли кольору, який ніс і змістове, і емоційне навантаження.

Розквіт італійського неореалізму припав на середину 1950-х рр. Ренато Гуттузо намалював твори: «Захоплення пусток батраками в Сицилії», «Битва біля мосту Амміральйо», які стали класикою цього напрямку. Андре Фужерон зі своїм реалістичним полотном «Слава Андре Ульє» і Борис Тислицький із серією графічних портретів в’язнів Бухенвальда репрезентували французький неореалізм. Всесвітньої популярності набула робота японських майстрів Маруки Іри і Маруки Поамо «Страхіття Хіросіми». Автори з величезною художньою переконливістю зобразили трагічну картину загибелі жителів міста від атомного вибуху. Любов’ю до природи пронизані твори відомої української художниці Т. Яблонської.

Течію повоєнного абстракціонізму можна поділити на три великі групи. Перша з них - абстрактний експресіонізм. Засновником його став американець Джексон Поллок. Він запропонував термін «дрипінг» - розбризкування фарб на полотнині без використання пензля, за допомогою інших предметів. У цьому мистецтві наголос робиться на самій дії, процесі створення картини. Інший представник цього напрямку, Жорж Матьє, супроводжував свої творчі сеанси в присутності публіки маскарадними переодяганнями і музикою. Друга група абстракціоністів тяжіє до деякої загадковості, автори вкривають свої полотна беззмістовними знаками. Третю групу складають послідовники технізованого, абстрактно-геометричного мистецтва - вони створюють геометричні декоративні композиції.

• Картина Т. Яблонської «Ранок»

• Картина С. Далі «Жираф»

Наприкінці 1950-х - на початку 1960-х рр. у світовому мистецтві виникли нові стилі - поп-арт (популярне мистецтво) та оп-арт (оптичне мистецтво). Характерною рисою поп-арту створення різноманітних композицій, часто абстрактних, із цілком реальних предметів побуту, зокрема сільськогосподарських знарядь, шматків труб, частин автомобілів тощо. Стиль поп-арту виник у США. Його засновниками були Р. Раушенбах і Дж. Джонс.

Оп-арт - це ефект кольору і світла, пропущених крізь оптичні прилади на складні геометричні конструкції. На повну силу цей напрямок продемонстрував себе на виставці «Чуйне око» у Нью-Йорку, у якій брали участь 75 художників із 10 країн.

У повоєнні роки продовжував розвиватися сюрреалізм, в основі якого лежить переконання, що мистецтво покликане зображати насамперед не навколишню дійсність, а власний духовний світ художника, стан його душі. Найяскравішим представником цього напрямку став іспанець Сальвадор Далі. Його найвідоміші картини повоєнного періоду - «Три сфінкси Бікіні», «Атомний Нерон», «Атомна Леда», «Атомістичний хрест».

Найвідоміший французький художник, іспанець за походженням Пабло Пікассо, з ім’ям якого пов’язана ціла епоха в сучасному живописі, активно працював і в повоєнні роки. У той час у творчості Пікассо переважали ідеї любові до життя й добра, ненависті до війни, властиві більшості художників його покоління. Його найвідоміші твори - статуя «Людина з ягням» і малюнки голуба миру, над якими Пікассо працював починаючи з 1942 р., - втілюють ідеали добра і миру. Апогеєм творчості майстра на антивоєнну тему став розпис храму Миру у Валлорисі, де на протилежних стінах невеликої капели було створено дві фрески «Війна» і «Мир».

З 1970-х рр. розпочалася нова епоха у світовому мистецтві, яку називають постмодернізмом. Ця епоха ознаменувалася прагненням мистецтва повернутися до реального світу. Водночас реалізм, який десятиліттями зазнавав гоніння, знову привернув до себе жвавий інтерес. Особливе місце в цьому процесі посідає гіперреалізм (або фотореалізм) - живопис, що буквально імітує реальні сцени і предмети з фотографічною точністю. Ця течія виникла у США і набула поширення в інших країнах.

3. Музика. Для музики більшою мірою, ніж для інших видів мистецтва, характерний поділ на «елітарну» і «масову». Головною відмінною рисою «масової культури» порівняно з «елітарною» (що орієнтується на смаки обраної публіки) є свідома ставка на середнього масового споживача.

Основними напрямами «масової» музики стали рок-музика і джаз. У 1954 р. уперше пролунала пісенька Білля Хейлі «Rock around clock», яка дала назву новому музичному стилю рок-н-рол. Того ж року вийшла перша платівка майбутнього короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, для творчості якого були характерними прості, позбавлені змісту солодкі мелодії та інтимний характер виконання.

У 1960-ті рр. з’явилися легендарні гурти «Бітлз» і «Ролінг Стоунз». «Бітлз» оспівували любов, протестували проти війни у В’єтнамі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали гроші для жителів Бангладеш. Прикладами політизованого року були їхні пісні «Дамо світу шанс», «Не хочу бути солдатом», «Скажи мені хоч трохи правди» та ін.

• Гурт «Бітпз»

Різко аполітичний, бунтарський, «непристойний» напрямок символізував гурт «Ролінг Стоунз», що, на їхню думку, було протестом проти обивательської буржуазної культури. Вершиною цього етапу розвитку року стала широко відома в 1960-ті рр. рок-опера «Ісус Христос - суперзірка» (музика Ендрю Веббера). Дія рок-опери охоплює останні шість днів життя Ісуса, але в тексті говориться й про його минуле. Ідеї, закладені у творі та оформлені сучасними, зрозумілими молодим людям 1960-х рр. засобами, зробили твір надзвичайно привабливим.

У рок-музиці розвивались і розвиваються інші напрямки: панк-рок, брейк, рок-метал, хард-рок та ін.

Найвідомішими естрадними співаками в 1970-1980-х рр. були Мірей Матье, Шарль Азнавур, Патрісія Каас, ансамбль «Абба».

У наступні десятиріччя суперзірками естради були Майкл Джексон, Мадонна, Принц, Стінг, Леді Гага, ансамбль «Спайс Гьорлз» та деякі інші.

Джаз став фаховим мистецтвом. До кращих зразків мюзиклу 1950-х рр. належать популярні твори «Звуки музики» Роджерса, «Моя чарівна леді» Ф. Лоу, «Вестсайдська історія» Л. Бернстайна.

Надзвичайно відомими були й «серйозні» музиканти: композитори Родіон Щедрін, Альфред Шнітке, піаністи Ван Кліберн, Святослав Ріхтер, віолончеліст Ростислав Ростропович, скрипаль Давид Ойстрах. Вони перемагали на престижних музичних конкурсах, збирали тисячні зали на свої концерти.

Всесвітню славу мали й оперні співаки: Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Монсеррат Кабалье, Хосе Каррерас, Галина Вишневська, Анатолій Солов’яненко та деякі інші.

4. Театр і кіно. У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, тому що увагу глядача притягав більш доступний і видовищний кінематограф, а потім і телебачення. За цих умов для повернення глядачів у театральні зали величезну роботу було здійснено драматургами і театральними режисерами, які підносили проблеми цінності внутрішнього світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, яке він учинив.

У США, наприклад, виникла суто американська традиція організації театральної школи. Найвідоміший американський драматург Юджин О’Ніл визначив шляхи розвитку театру на десятиріччя. У його п’єсах «Продавець льоду прийде», «Довга подорож у ніч», «Місяць для пасинків долі» створено картину абсурдності і глибокої ганебності людських відносин. Ці твори проклали дорогу для сприйняття публікою таких складних драматургів, як Теннесі Вільямс і Артур Міллер. У п’єсах Вільямса «Скляний звіринець», «Трамвай бажання», «Орфей спускається в пекло» та інших світ людських відносин постає в усій своїй трагічності й проблемності. П’єси Вільямса було перекладено багатьма мовами, вони з успіхом ставились на сценах найбільш престижних театрів світу.

У роботах А. Міллера «Смерть комівояжера», «Вид з мосту», «Після гріхопадіння» теж підносяться проблеми внутрішнього світу особистості, людських взаємин, відповідальності людини за свої вчинки.

У другій половині XX сторіччя дедалі частіше театр поділяють на «масовий» і «елітарний».

Театр так само залишається ареною сміливих, несподіваних експериментів, що змінюють наше уявлення про театр як про дійство, де актор і глядач розділені сценою. Велике значення надається видовищності дії, костюмам і декораціям, та водночас існує театр без декорацій, без гриму і костюма, традиційних атрибутів театру. Дедалі активніше здійснюється синтез мистецтв, що так яскраво заявив про себе у стилі модерн початку сторіччя, а згодом і в кінематографі. Виникають нові типи театру і нові жанри, їх мішанина («жанрові міксти») - трагікомедія, п’єса-дійство, сатирична комедія, опера-балет, політичний театр, театр одного актора, театр абсурду, відроджується вуличний театр. Загострюється інтерес до інтерпретації форм старого театру. Так, оновлюється життя грецької трагедії і французького класичного театру, італійської комедії масок і середньовічної містерії.

Одним з дивовижних напрямів сучасного театру є вуличний театр (відомі, приміром, такі трупи: «Лицедеї», інтернаціональний театр «Футсбарн», «Компані дю Азар», іспанський бродячий цирк «Периллос». Вуличний театр відважується ставити все: від середньовічного фарсу до складної сучасної психологічної драми. Цікаво, що глядач, вийшовши на вулицю, опиняється втягненим у заповнений грою простір! Для акторів вуличного театру весь світ - театр у повному сенсі слова. Так, в одному зі спектаклів у Копенгагені наприкінці на березі моря з’явилася трищоглова справжня шхуна і забрала всіх учасників на свій борт.

Трупа «Космос полів» (Франція) виступає на залізничних платформах. Костюми створюються найчастіше із зовсім випадкових матеріалів, використовується багато реквізиту: пух, кулі, м’ячі, вудки, шоломи - словом, усе, що можливо. Обов’язкові ляльки й маски. Використовуються вода і вогонь (для прикладу, гра вогників полум’я на сковорідці, що несе актор і ритмічно стукає знизу), світло і звук - глядачів активно обливають зі шлангів тощо. У цьому театрі будь-який глядач може стати актором, і навпаки.

Театр абсурду (інша назва «театр парадокса») - напрям у драматургії й театрі 1950-60-х років, що об’єднав драматургів Ежена Іонеско, Семюеля Беккета та інших авторів. Персонажі Іонеско, приміром, не розмовляють, а імітують, грубо пародіюють жаргон. Залишаються тільки вигуки, прокльони. Зруйновано мову, а це означає, що руйнується й мислення людини. Герої можуть перетворитися на будь-кого, людина зовсім не є чимось закінченим і цілісним.

Кіно другої половини XX ст. розвивалося в руслі основних художніх напрямків цього часу, але кожний національний кінематограф мав свої особливості. З іменами Р. Росселіні, Л. Вісконті, А. Антоніоні, Ф. Фелліні пов’язаний розквіт філософського, поетичного кінематографа - дослідження психологічних і соціальних мотивів поведінки сучасної людини (фільми «Дорога», «Солдатське життя», «Хроніка одного кохання», «Крик»).

Наприкінці 1960-х рр. почали формуватися головні жанри політичного кіно, яке в Італії сягнуло вершин у першій половині 1970-х рр. Фільми «Зізнання комісара поліції прокуророві республіки», «Сто днів у Палермо» та інші і сьогодні виглядають актуальними.

Французьке кіномистецтво є одним із найповажніших у світі. Сучасні риси французького кіно сформувалися після Другої світової війни - це виняткова витонченість гри акторів, психологізм подій, увага до найменших деталей, тісний синтез із музикою, драматизм сюжетів плюс своєрідна французька пікантність, майстерність операторів, що створює художню красу зйомок. І в усьому почуття міри і стилю. З-поміж французьких режисерів найвідоміші Жан-Люк Годар, Люк Бессон, Жан-П’єр Жене, Франсуа Озон та інші. Популярні актори - Жан Рено, Ален Делон, Жан-Поль Бельмондо, П’єр Рішар, Одрі Тоту, Софі Марсо, Крістіан Клав’є, Матьє Кассовітц і багато інших. У Франції в 1970-ті рр. зняв свої кращі сатиричні стрічки знаний метр сюрреалізму в кіно іспанець Л. Бунюель («Цей невизначений об’єкт бажання», «Привид свободи»). У французькому кіно режисери надають музиці значення нарівні із сюжетом. Адже без неї навіть найкращі сцени стануть безликими й нудними. Зокрема музика відіграє провідну роль у знаменитих фільмах «Шербурзькі парасольки» та «Чоловік і жінка».

Американське кіно, центром виробництва якого є Голлівуд, значною мірою було комерціалізовано. Режисери знімали фільми, які подобались глядачам і мали гарні касові збори. Це в переважній більшості бойовики, мелодрами, пізніше фільми жахів, трилери, фентезі. Водночас у Голлівуді працювало багато видатних режисерів, які піднімали в своїх картинах соціально болючі та соціально значимі теми. Зокрема Стівен Спілберг, Джеймс Кемерон, Стенлі Кубрик, Олівер Стоун.

Українське кіно, як і кіно в усьому світі, розвивалося у напрямах ігрового, неігрового та анімаційного. Самобутнім і неповторним явищем українського кінематографа є поетичне кіно. Воно народилося в 1960-х роках минулого століття і засвідчило розвиток власної кіномови, що ґрунтується на можливостях мистецтва не словесного, а саме візуального. Маніфестуючи національну своєрідність, митці в національних формах намагалися осягнути істинність людської долі, трагедій, страждань, мрій і радості в найскладніших поворотах життя. До поетичного кіно належать фільми: «Тіні забутих предків» (реж. Сергій Параджанов); «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою» (реж. Юрій Іллєнко); «Вірність» (реж. Петро Тодоровський); «Камінний хрест» (реж. Леонід Осика); «Довгі проводи» (реж. Кіра Муратова) та ін.

До 50-річного ювілею кіно на Всесвітній виставці у Брюсселі 1958 р. критиками 134 країн світу було визначено 12 кращих фільмів усіх часів і народів, серед яких був і український фільм «Земля» Олександра Довженка.

Індійська кіноіндустрія є найбільшою у світі, а її головний кінематографічний майданчик міститься в Болівуді в мегаполісі Мумбаї. Болівуд - найбільша кінофабрика світу: за рік тисяча фільмів і три з половиною мільярди проданих квитків (Голлівуд відстає на один мільярд). Індійське кіно має величезну кількість своїх шанувальників у всьому світі. Сюжети фільмів побудовано на коханні, ненависті, злочинах, помсті, у них завжди перемагають істина, любов і краса. Це світ надії, яскравих кольорів, позитиву, невинності та казок. У фільмах поєднано комічні, романтичні, драматичні сцени та елементи «болівудського вестерну». І, звичайно, відмітна риса індійського кіномистецтва - це багато пісень і національних танців, завдяки яким практично кожен фільм можна зарахувати до жанру мюзиклу. Артисти зазвичай багато танцюють і виконують велику кількість вокальних номерів (пісні співають актори чи здебільшого професійні співаки). У рекламних цілях саундтреки до фільмів випускають заздалегідь, і вони часто стають самодостатнім продуктом. Це символізує, що фільм буде приречений на успіх і, швидше за все, це буде «болівудський блокбастер».

Інший погляд на світ, інші ракурси, ритми й динаміку відкриває західному глядачеві азійський кінематограф, перш за все кінематограф Японії, Китаю, Кореї, Гонконгу та ін., який зараз переживає справжній бум. В азійських фільмах простежується одна спільна властивість: вони просякнуті національною культурою і самобутністю, які є джерелом натхнення сюжетів, а все запозичене переробляється і подається через призму місцевих звичаїв і традицій.

Зокрема, один з найвідоміших китайських фільмів, дивна казка про Тигра і Дракона («Тигр, що крадеться, Дракон, який зачаївся», реж. Енг Лі), знята в жанрі китайського бойового фентезі з усіма характерними «прийомами» - майстрами кунг-фу, які літають, витончено поставленими сценами битв, - прекрасно розкрив екзотичні особливості китайської поетики. Цей фільм наробив багато галасу в кінематографічному світі: отримав безліч кінонагород, зокрема чотири «Оскари», і став дуже успішним комерційним проектом, касові збори якого сягнули понад 100 млн доларів.

Японське кіномистецтво нині представлено в світі мультфільмами, зробленими в стилі аніме. Цей вид кінематографа «заразив» своєю фантастичністю все сучасне молоде покоління.

За останні десятиріччя XX століття світове кіно не втрачало творчого потенціалу - про це засвідчили фільми Еміра Кустуриці, Кшиштофа Кесльовського, Такесі Кітано, Пітера Грінуея, Ларса фон Трієра, Педро Альмодовара. Деякі дослідники вважають, що в наші часи життя нових фільмів стає дедалі коротшим. Навіть нагороди на трьох найзнаменитіших МКФ - Канн, Венеції, Берліна - не додають їм ваги мистецького явища. Та й фільми переважно подібні між собою.

Крім того, телебачення активно перехоплює пальму першості у традиційного кінематографа, оскільки стало невід’ємною частиною побуту кожної родини. Герої телесеріалів, що розтягуються на довгі місяці й роки, сприймаються як гарні знайомі, за перипетіями життя яких глядачі стежать з увагою і співчуттям.

5. Архітектура. Функціоналізм став практично основним архітектурним напрямом кінця XX - початку XXI ст. Для нього характерний принцип, відповідно до якого архітектурну форму визначають функції, призначення будинку. Функціоналізм дав світу нові типи житлових будинків (коридорного типу, галерейного типу, з квартирами у двох рівнях) із покриттями, економічними квартирами з вмонтованим устаткуванням і зручним для трансформації інтер’єром. Принципи функціоналізму легко пристосовувалися до національних особливостей різних країн, що зробило цей напрям інтернаціональним. У більшості міст світу з’явилися нові будівлі громадського призначення, художній образ яких визначається як «скляний паралелепіпед», або «скляна призма», - тобто будинок, який складається з суворо геометричного металевого каркасу, заскленого з усіх боків. Ці будинки стали своєрідною візитівкою архітектури вже у 1950-1960-х рр. (наприклад, будинок ООН і 400-метровий Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку, готельні комплекси «Хілтон» і «Форум» у більшості європейських міст). Такі типові будинки зі скла та бетону першим запропонував світові американець Л. Міс ван дер Рое.

Ще одним напрямом в архітектурі повоєнного часу стала органічна архітектура, що пропагує зв’язок із природою, звернення до людської індивідуальності. Одним із прикладів органічної архітектури є будинок Сіднейської опери в столиці Австралії. Його архітектор, датчанин Иорг Утцон, пояснює, що був натхнений вітрилами яхт у порту Сіднея, а ще - храмовими спорудами майя та ацтеків у Мексиці.

Виник також стиль хай-тек (висока технологія), що полягає у створенні технічних конструкцій і багатоярусних галерей.

Найвидатніший архітектор XX ст. Ле Корбюзье прагнув зблизити та об’єднати сильні риси функціоналізму та органічної архітектури (житловий будинок у Марселі). У 1951 р. він дістав можливість здійснити свою мрію: побудувати ціле місто. Північний штат Пенджаб (Індія) втратив свою столицю після поділу держави 1947 р., і Ле Корбюзье було запропоновано спроектувати нову столицю Чандігарх. Було вирито велике штучне озеро, навколо якого проклали прогулянкову дорогу. Все місто засадили квітучими деревами. Чандігарх переділено на сектори - мікрорайони - широкими бульварами. Утім, критики вважають, що архітектор не врахував особливостей Індії, способу життя індусів.

• Ле Корбюзье

Ще один визначний архітектор-бразилець - Оскар Німейєр - теж дістав пропозицію збудувати місто. За його проектом у незайманих тропічних джунглях за три роки було збудовано нову столицю Бразиліа. 21 квітня 1960 р. відбулося офіційне відкриття міста. Сьогодні його нерідко називають одним із найкрасивіших міст планети.

З останніх десятиріч XX ст. поступового поширення в архітектурі почав набувати такий своєрідний стиль, як деконструктивізм, покликаний в образній формі відбивати складність сучасного світу з його моральними та екологічними проблемами.

Яскравими представниками цього напрямку є П. Айзенман і Д. Лібескінд, а кращими зразками деконструктивізму вважаються пожежна частина «Вітра» у Вайльам-Райні (Німеччина, архітектор З. Хадід, 1993 р.) та музей Гуггенхайма в Більбао (Іспанія, архітектор Ф. Гері, 1997 р.).

Отже, друга половина XX ст. характеризується кардинальними змінами не тільки в громадському житті, а й у розвитку культури. Нові естетичні принципи, нова стилістика, пластика, принципово нова організація художньої реальності - ось характерні ознаки розвитку мистецтва другої половини XX - початку XXI ст.

6. Спорт. Сучасний спорт як одна з форм соціального прояву фізичної культури є суспільно вагомим явищем, яке саморозвивається. В основі механізму самоорганізації цього соціального інституту лежить діяльність людей щодо задоволення як індивідуальних потреб у самовираженні, що досягається в ході змагальної діяльності, яка організується на основі їхньої тілесності, так і суспільних потреб у різноманітних видовищах.

РОЗВИВАЄМО КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ