§ 11. ЄВРОПА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІТАЛІЯ У 1945–2011 рр.

1. НАСЛІДКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ДЛЯ ПРОВІДНИХ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ. ПЛАН МАРШАЛЛА

1.1. Західна Європа після Другої світової війни лежала в руїнах. Економіка європейських країн, за невеликим винятком, була паралізована. Лідери західноєвропейських країн усвідомлювали, що післявоєнна розруха та економічна криза можуть призвести до активізації робітничого руху, дій лівих партій. Це за підтримки СРСР та прорадянського «комуністичного табору» у Східній Європі несло реальну небезпеку ліберальним демократіям Заходу.

Крім того, і в США розуміли, що без їхньої допомоги Західна Європа буде не в змозі протистояти Радянському Союзу і його союзникам у військовому відношенні. За таких умов допомога некомуністичним країнам Європи у відновленні зруйнованої економіки могла прийти тільки зі Сполучених Штатів, що посилили свої позиції «наддержави».

1.2. «План Маршалла», або програма відродження Європи, від імені адміністрації США був запропонований державним секретарем США Дж. Маршаллом у його виступі в Гарвардському університеті 5 червня 1947 р. Він передбачав:

• надання допомоги європейським державам за умови використання її для зростання виробництва і фінансової стабілізації;

• співробітництво з європейськими країнами в зниженні торгових бар’єрів і, насамперед, створення найбільш сприятливих умов для імпорту ними американських товарів (європейські країни були зобов’язані на отриману фінансову допомогу закупати переважно американські товари);

• заохочення державних і приватних американських інвестицій.

Цей план був схвалений на міжнародній конференції в Парижі в липні 1947 р. У його реалізації погодилися брати участь 16 європейських держав (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція, Швейцарія, Швеція). Пізніше до них приєдналася ФРН. Ці країни створили спеціальну постійну міжнародну структуру - Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС).

Протягом 1948 р. країни ОЄЕС уклали із США двосторонні угоди про умови одержання допомоги за «планом Маршалла». В обмін на американські поставки продовольчих і промислових товарів, сировини, устаткування вони зобов’язувалися надавати уряду США інформацію про стан своєї економіки, не допускати продажу стратегічних товарів СРСР, заохочувати приватне підприємництво, відмовитися від політики націоналізації в промисловості, вивести комуністів зі складу урядів.

Сталін блокує «план Маршалла»: американська карикатура

1.3. Реалізація «плану Маршалла» розпочалась з квітня 1948 р., коли Конгрес США прийняв закон «Про економічну допомогу іноземним державам», що передбачав чотирирічну програму економічної допомоги країнам Європи. Загальна сума асигнувань за «планом Маршалла» склала понад 13 млрд дол. Найбільшу за масштабами американську допомогу одержали ФРН, Велика Британія, Франція, Італія. З іншого боку, завдяки реалізації «плану Маршалла» США звільнялися від надлишків продукції, а також змогли збільшити інвестиції в економіку європейських країн.

Ініціатори плану запросили взяти участь у ньому СРСР і країни Східної Європи, що вже входили в сферу впливу Москви. Адміністрація Трумена розуміла, що в умовах «холодної війни» участь СРСР у реалізації «плану Маршалла» нереальна, але хотіла залучити в сферу своїх економічних і, звичайно, політичних інтересів східноєвропейські держави. Чехословаччина, Польща та інші країни дуже хотіли одержати американську допомогу й інвестиції, але в Москві сказали різке «ні», і вони змушені були підкоритися диктату.

1.4. Перші результати реалізації плану свідчили про швидке відновлення економіки країн Західної Європи: значно вище довоєнного рівня піднялося промислове і сільськогосподарське виробництво, була взята під контроль інфляція, стабілізувалися національні валюти, почався ріст валового національного продукту. Стабілізувався внутрішній стан західноєвропейських країн, покращилися умови для розвитку демократії; підсилилися інтеграційні процеси.

Однак, з іншого боку, значно зросла залежність держав Західної Європи від США в економічній, політичній і військовій сферах.

2. ПОЧАТОК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

2.1. Будівництво фундаменту європейської інтеграції розпочалось у перші післявоєнні роки. Ще в 1947 р. були створені перші міжнародні економічні організації країн Західної Європи. Однією із найвпливовіших стала Європейська економічна комісія (ЄЕК) - регіональний орган ООН, у який входила більшість європейських держав, США і Канада. У рамках цієї організації почалося плідне економічне співробітництво західноєвропейських держав.

У 1948 р. Франція, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург уклали Брюссельський пакт про створення Західного союзу - договору про співробітництво у військовій, економічній, політичній і культурній сферах.

У травні 1949 р. була заснована найбільша загальноєвропейська організація на континенті - Європейська рада (або Рада Європи). Держави-члени Ради Європи заявили про свою прихильність свободі, демократії, принципу верховенства права, захисту прав людини. У наступні роки були ухвалені угоди, покликані стандартизувати діяльність держав-учасників у соціальній і правовій сферах. На початку XXI ст. Рада Європи об’єднувала у своїх рядах 41 державу. З 1995 р., підписавши Європейську конвенцію про права людини й Статут цієї організації, повноправним членом Ради Європи стала Україна.

У травні 1950 р. міністр закордонних справ Франції Р. Шуман висунув ініціативу про об’єднання вугільної та сталеливарної промисловості Франції і ФРН. Пропозицію Шумана було реалізовано в 1951 р. До угоди приєдналися ще чотири держави. Відповідно до Паризького договору шість європейських держав - Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург і Нідерланди - уклали Угоду про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

У березні 1957 р. відповідно до Римського договору ці ж шість європейських держав уклали Угоду про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або «Спільний ринок») і Угоду про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄСАЕ, або Євроатом).

Головними цілями ЄЕС стали: вільний обмін товарами між державами-членами цієї організації, встановлення загального митного тарифу і проведення узгодженої торгової політики стосовно третіх країн, забезпечення вільного переміщення робочої сили, капіталів і послуг.

У січні 1960 р. у Стокгольмі був створений ще один західноєвропейський економічний союз. Австрія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція уклали угоду про заснування Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). Це була реакція у відповідь на скасування митних і торгових обмежень у країнах ЄЕС. Основною метою ЄАВТ було розширення торгового простору й усунення митних бар’єрів при взаємному ввозі-вивозі промислових товарів.

2.2. Утворення Європейського Співтовариства (ЄС). У 1967 р. ЄЕС, Євроатом і ЄОВС злилися в єдину організацію - Європейське Співтовариство (ЄС). У наступні роки в його ряди влилися нові держави. Ця організація відіграла важливу роль у європейській інтеграції, яка привела сьогодні до утворення Європейського Союзу та «загальноєвропейського дому».

3. ІТАЛІЯ у 1945 р. - НА ПОЧАТКУ XXI ст.

3.1. Італія в перші роки після звільнення від фашизму. Провідна роль у політичному житті країни в перші післявоєнні роки належала Італійській комуністичній партії (ІКП), Християнсько-демократичній партії (ХДП) та Італійській соціалістичній партії (ІСП), які у роки війни очолювали рух Опору.

а) Проголошення республіки. Однією з головних проблем післявоєнної Італії була доля монархії. Король Віктор Еммануїл III у 1920-ті рр. фактично передав владу фашистам. Монархія скомпрометувала себе в очах партій демократичної орієнтації. На 2 червня 1946 р. був призначений референдум щодо форми державного правління Італії. За республіку проголосувало 12,7 млн чоловік, за збереження монархії - 10,7 млн. 8 червня 1946 р. Італія була офіційно проголошена республікою. Одночасно з референдумом були проведені вибори в Установчі збори. У результаті А. де Гаспері (лідер ХДП) сформував коаліційний уряд із представників ХДП, ІСП, ІКП.

б) Загострення політичної боротьби між лівими партіями і ХДП. У країні й уряді загострилася політична боротьба між лівими партіями (ІКП і ІСП), які у жовтні 1946 р. підписали пакт про єдність дій, і християнськими демократами, що стояли на поміркованих позиціях.

Президент США Г. Трумен заявив главі італійського уряду, що Італія одержить необхідну фінансову допомогу за умови, що в її уряді не буде комуністів. У травні 1947 р. члени ІКП були виведені зі складу уряду, а в Соціалістичній партії відбувся розкол. Ліві соціалісти на знак солідарності з комуністами вийшли з уряду, а праві соціалісти залишили ряди ІСП і оформилися в самостійну партію, що отримала назву Італійська соціал-демократична партія (ІСДП). У травні 1947 р. А. де Гаспері сформував однопартійний уряд із християнських демократів. Комуністи і соціалісти перейшли в опозицію.

в) Нова конституція, що стала однією з найдемократичніших у світі, була прийнята Установчими зборами в грудні 1947 р. і введена в дію з 1 січня 1948 р. У конституції були записані положення про обмеження великого землеволодіння, про націоналізацію сировинних і енергетичних галузей промисловості, про участь трудящих в управлінні виробництвом, були проголошені права на страйки, працю, відпочинок, соціальне забезпечення, на освіту. За новою конституцією вперше в історії країни встановлювалися рівні права для чоловіків і жінок. Італія проголошувалася парламентською республікою.

У квітні 1948 р. були проведені вибори до парламенту. ХДП одержала більшість мандатів - 48%. А. де Гаспері сформував уряд з правоцентристів, який проводив політику в інтересах усіх верств суспільства.

3.2. Італійське «економічне диво». Американська допомога за «планом Маршалла» і проведення реформ зумовили стрімкі темпи економічного зростання, що дали привод говорити про «Італійське економічне диво».

а) Передумови італійського «економічного дива».

• Відновлення основних фондів і використання досягнень НТР.

• Збільшення іноземної допомоги і капіталовкладень з-за кордону.

• Перебудова структури економіки.

• Розширення внутрішнього ринку; збільшення споживання.

• Фінансові пільги з боку держави великим корпораціям.

• Переорієнтація економіки на прибуткові галузі.

• Створення великих державних підприємств.

• Надання пільг малому і середньому бізнесу.

За допомогою державних капіталовкладень зменшився розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем. Зростання продуктивності праці значно випереджало підвищення заробітної плати. Ці заходи привели до розширення внутрішнього ринку і сприяли економічному зростанню.

Уряд стимулював процес централізації капіталу. Утворилися промислові імперії - «ФІАТ» в автомобільній промисловості, «Монтекатіні» і «Піреллі» у хімічній, «Едісон» в електротехнічній.

У країні була проведена аграрна реформа. Селяни отримали 1,5 млн га землі. Частину поміщицьких земель вони одержали за викуп, іншу частину - шляхом вільного продажу. При цьому держава надавала селянам кредит.

б) Якісний стрибок у соціально-економічному розвитку країни спостерігався у 1950-1960-ті рр. За темпами зростання промислового виробництва країна займала перше місце в Європі і друге місце у світі після Японії. Італія ввійшла до сімки найбільших індустріально розвинутих країн світу. Удосконалювались соціальні програми. У країні активізувалося будівництво дешевих квартир для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров’я.

3.3. Соціально-політичний розвиток Італії у 1960 - 1980-ті рр.

а) Соціально-економічні проблеми. На початку 1960-х рр., як і раніше, гострою залишалася проблема Півдня, що полягала в економічній відсталості шести областей південної частини Апеннінського півострова й островів Сицилія і Сардинія, де проживала 1/3 населення Італії. Півдню були притаманні аграрне перенаселення, безробіття й злиденність. Звідси емігрували на заробітки в північні райони країни і за кордон сотні тисяч чоловік.

Не змінилася ситуація і з безробіттям. У зв’язку з конкуренцією на ринку праці заробітна плата в Італії була нижче, ніж в інших західних країнах.

У цей період в Італії зароджується неофашизм, представлений партією Італійський соціальний рух (ІСР), щодо якого уряд виявляв бездіяльність.

б) Лівоцентристська коаліція (1963-1976 рр.). Для подолання наростаючих кризових явищ ХДП прагнула розширити соціальну базу свого правління і почала домовлятися про союз із лівоцентристськими політичними силами, особливо із соціалістами. Цьому сприяло те, що в середині 1950-х рр. ІСП відмовилася від співробітництва з комуністами. У 1962 р. за участі соціал-демократів, республіканців, представників поміркованого крила ХДП християнський демократ А. Фанфані сформував перший лівоцентристський уряд. У наступні роки лівоцентристську коаліцію тривалий час очолював лідер ХДП А. Моро. З 1963 р. у лівоцентристських урядах почала брати участь і ІСП.

Уряди лівоцентристської коаліції націоналізували електроенергетичну промисловість, ряд великих приватних компаній (із компенсацією їхнім власникам); увели національне п’ятирічне планування, що не поширювалося на приватний сектор; запровадили безкоштовну обов’язкову освіту для учнів до 14 років; підвищили заробітну плату робітникам, було законодавчо встановлено 40-годинний робочий тиждень. Однак час «економічного дива» минав, темпи зростання економіки сповільнилися. Кризу коаліції загострили події 1968-1969 рр., коли на тлі соціальних проблем комуністи й ліві соціалісти підбурювали трудящих до страйків, мітингів.

в) Загроза тероризму та мафії. Наприкінці 1960-х рр. в окремі верстви суспільства, особливо в молодіжне середовище, почали проникати ліві настрої. Ліві угруповання створили терористичну організацію - «Червоні бригади», представники якої вбивали політичних діячів, чиновників, офіцерів поліції, суддів, журналістів, університетських професорів - усіх, хто мав владу чи вплив. Насильство вони виправдовували «відновленням справедливості». Одночасно діяли неофашистські терористичні угруповання, які намагалися залякати владу, викликати дестабілізацію в суспільстві й установити диктатуру. Іншим чинником дестабілізацій в країні стала мафія. Спроби влади відновити законність виявилися марними.

Свідчать документи

З промови Роберто Россо, бойовика «Червоних бригад».

«Не думаю, що пролита нами кров чому-небудь послужила!»

Мафія - це таємна злочинна організація, яка діє методами шантажу, насильства, убивств; вона заснована на беззаперечному підпорядкуванні, круговій поруці, тісному зв'язку з корумпованими державними чиновниками.

А. Моро - жертва «Червоних бригад»

У 1973-1975 рр. Італію, як і інші країни Заходу, охопила глибока економічна криза. Різко загострилися соціальні протиріччя. У 1976 р. лівоцентристська коаліція вичерпала свої можливості.

У результаті дострокових парламентських виборів у липні 1976 р. був сформований однопартійний кабінет ХДП на чолі з Д. Андреотті. Незважаючи на певний успіх комуністів на виборах, лідери ХДП відмовилися допустити їх в уряд. Значна частина депутатів-комуністів разом з іншими лівими силами сформували в парламенті блок, що виступав на підтримку уряду Андреотті. Це дало можливість уряду проводити політику «національної солідарності».

У цей період італійські комуністи почали критично ставитися до досвіду КПРС, переосмислили догмати марксизму-ленінізму і стали на шлях «єврокомунізму», який передбачав демократизацію суспільства і захист прав людини.

Однак ліві терористичні групи прагнули порушити стабільність. У березні 1978 р. група терористів викрала голову ХДП А. Моро, який був прихильником співробітництва з лівими партіями. У травні його труп з ознаками насильницької смерті було знайдено в автомобілі в центрі Рима, на рівній відстані від будинків, де розміщалися керівні органи ХДП та ІКП.

Так це було

1979 року «Червоні бригади» переходять від тактики індивідуального терору до нальотів. У січні 1979 р. було вбито комуніста Гундо Росса. Загалом за 1979 р. було здійснено 2 150 нападів, з них - 133 - на виші, 110 - на профспілки, 106 — на секції ХДП, 91 - на секції Компартії, 90 - на поліцейські відділи та казарми карабінерів. У листопаді 1979 р. «Червоні бригади» оголосили кампанію полювання на поліцейських та карабінерів.

Активність «Червоних бригад» після вдалого 1979 р. різко пішла на спад. Ще під час кампанії, пов’язаної з викраденням Альдо Моро, італійській поліції вдалося відловити близько 12 000 лівих екстремістів, у тому числі багатьох членів «Бригад». Ті, хто лишився, емігрували в інші країни (у першу чергу до Франції), щоб якось пересидіти облави. Однак повністю ліквідувати «Бригади» не вдалося.

Чи можна терористичними методами досягти позитивних змін? Чи існують сьогодні ефективні форми і методи боротьби з тероризмом?

До влади в ХДП прийшли противники співробітництва з комуністами, а ІКП вийшла з парламентської більшості. Її вплив у країні почав зменшуватися.

г) Італія в 1980 - 90-ті рр. Політична нестабільність у 1980-ті рр. виявлялася в частій зміні урядів, політичних скандалах, зростанні злочинності і тероризму. У 1981 р. уряд сформував республіканець Дж. Спадоліні, але вже в 1983 р. йому на зміну прийшов кабінет соціаліста Б. Краксі, який очолив уряд лівого блоку. Зменшення впливу ХДП було очевидним.

На початку 1980-х рр. Італію приголомшили вибух на залізничному вокзалі в м. Болонья, у результаті якого загинуло 84 особи, і замах на главу католицької церкви Іоанна Павла II. Розуміючи небезпеку розгулу реакції і тероризму, влада перейшла в наступ проти злочинного світу. У 1986 р. у столиці Сицилії - м. Палермо - відбувся найбільший в історії країни судовий процес над мафіозними структурами. На лаві підсудних опинилися близько 500 чоловік. Однак повністю узяти під контроль ситуацію в країні не вдалося.

У 1989-1992 рр. вищий виконавчий орган влади знову очолив лідер ХДП Д. Андреотті. Уряди ХДП почали здійснювати неоконсервативний курс. Економіка поступово відновлювалась і повертала втрачені позиції.

3.4. Італія наприкінці XX - на початку XXI ст.

а) Італія на початку 1990-х рр. стала ареною великих політичних скандалів. У 1992 р. італійська поліція почала широкомасштабну операцію «Чисті руки». У скандалах, пов’язаних з хабарами і зв’язками з мафією, виявилися замішаними практично всі найбільш впливові політичні сили.

Криза охопила і політичні партії. ХДП розкололася, і її колишнє ядро стало називатися Народною партією Італії (НПІ). На тлі краху комуністичного блоку втратила свій вплив ІКП, яка була перетворена на Демократичну партію лівих сил (ДПЛС), що виступала за розвиток ринкової економіки.

16 січня 1994 р. парламент країни був розпущений. Це означало закінчення історії Першої Республіки в Італії, що проіснувала майже півстоліття.

На політичній арені з’явилися нові партії та політичні рухи, серед них: «Уперед, Італіє!», очолювана фінансовим магнатом С. Берлусконі; сепаратистська «Ліга Півночі» на чолі з У. Боссі; неофашистський «Національний альянс» (лідер - Д. Фіні). Нові партії та рухи почали об’єднуватися у великі політичні блоки. У результаті виборів 1994 р. перемогу одержали представники «Полюса свободи», а С. Берлусконі очолив новий уряд, до складу якого вперше за довгі роки ввійшли неофашисти. Однак незабаром С. Берлусконі змушений був піти у відставку. У країні знову вибухнула глибока криза.

На парламентських виборах у квітні 1996 р. новий уряд очолив відомий економіст Р. Пробі. Уряду Проді багато в чому вдалося стабілізувати фінансовий і економічний стан країни, але невдовзі вибухнула чергова урядова криза.

57-й уряд в історії післявоєнної Італії сформував національний секретар ДПЛС М. Д’Алемо. Розбіжності щодо бюджетної політики, виборчої реформи і соціальних проблем спричинили в квітні 2000 р. відставку і цього уряду.

Новий уряд очолив соціаліст Дж. Амато, але він зумів протриматися при владі тільки до весни 2001 р. Італійські виборці все більше розчаровувалися в політиці лівоцентристських сил.

б) Італія після 2001 р. На парламентських виборах у 2001 р. перемогу здобув консервативний блок «Дім Свободи», де провідна роль належала партії «Уперед, Італіє!» на чолі з її засновником і незмінним лідером С. Берлусконі.

Берлусконі Сільвіо - політичний і державний діяч Італії, один з найбільших фінансових магнатів країни. Народився в Мілані 29 вересня 1936. Його батько був банківським службовцем, мати - домогосподаркою. Освіту Сільвіо здобув на юридичному факультеті Міланського університету. У 1965 29-річний Берлусконі одержав кредит на купівлю земельної ділянки на окраїні Мілана і зайнявся будівельним бізнесом. Згодом Берлусконі відкрив величезний торговий центр «Соняшник». У 1977 він купив 32% акцій впливової газети «Джорнале» і незабаром придбав свій перший телевізійний канал. Надалі йому вдалося створити цілу «імперію» засобів масової інформації. У 1986 Берлусконі купив футбольний клуб «Мілан», сприяв переходу до клубу з київського «Динамо» Андрія Шевченка. На початку 1990-х він створив нову політичну організацію - партію «Уперед, Італіє!». У березні 1994 виборці повірили Берлусконі, який «зробив сам себе». Однак перше перебування Берлусконі на чолі уряду було короткотривалим. Через 7 років, у 2001, він знову став прем’єр-міністром. Черговий раз став главою уряду у 2008. Капітал Берлусконі оцінюється в 12 млрд дол.

У 2001-2005 рр. соціально-економічна політика уряду С. Берлусконі була спрямована на скорочення державних витрат, подальше зменшення частки державного сектору в економіці, приватизацію банків. Поступово почали приносити свої плоди боротьба з корупцією й організованою злочинністю.

У 2001-2005 рр. різко зріс приплив у країну нелегальних іммігрантів, що спричинило активізацію політичного екстремізму, ріст злочинності. З іншого боку, існує необхідність прийняття в країну іммігрантів на законній основі, тому що низький рівень народжуваності змушує покладатися на приїжджу робочу силу, якій надається ключова роль у некваліфікованій праці.

На чергових парламентських виборах у 2006 р. перемогу одержали лівоцентристи на чолі з Р. Пробі, який сформував новий уряд. Втім йому було складно зберігати єдність лівоцентристської коаліції, у яку входили десятки партій - від «зелених» до комуністів. Крім того, загальні економічні показники Італії стали одними з гірших у Євросоюзі.

У 2008 р. С. Берлусконі отримав перемогу на виборах до парламенту Італії. На його новий прихід до керівництва країною випало випробування світовою економічною кризою. У країні тільки з квітня по липень 2009 р. збанкрутіло 2 750 тисяч компаній. Рекордних показників досягло безробіття. Але вже з другого кварталу 2010 р. в Італії спостерігається економічне піднесення.

3.5. Українсько-італійські відносини. Італія однією з перших визнала незалежність України й установила з нею дипломатичні відносини. У травні 1995 р. був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між двома країнами. На початку XXI ст. ефективно діють понад 200 спільних українсько-італійських підприємств. Серед них - підприємства з виготовлення італійського взуття в Україні. Італійські фірми виявляють велику цікавість до розробок природних ресурсів нашої держави. Наприклад, у наш час ведуться спільні роботи з освоєння родовищ лицювального каменю в Житомирській області.

Італія посідає друге місце (після Німеччини) у загальному обсязі товарообігу з нашою країною серед держав Західної Європи. Україна, у свою чергу, протягом останніх років залишається на другому місці за обсягом товарообігу Італії з країнами СНД, поступаючись Російській Федерації.

Україна та Італія активно розвивають міжрегіональне співробітництво.

В Італії працюють понад 200 тис. українців. Зусилля України спрямовані на законодавче оформлення становища наших співвітчизників в Італії.

ПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

I. Для перевірки знань

1. У чому полягала сутність «плану Маршалла»?

2. Які країни були учасниками «плану Маршалла»?

3. Назвіть країни, які брали участь у створенні ЄС.

4. Визначте передумови італійського «економічного дива».

II. Для систематизації навчального матеріалу

1. Яку роль відіграв «план Маршалла» у відродженні економіки країн Західної Європи?

2. Чому США були зацікавлені в реалізації «плану Маршалла»? За яких умов надавалася допомога європейським країнам?

3. Які основні принципи були покладені в основу діяльності ЄЕС?

4. Якою була розстановка політичних сил в Італії після закінчення Другої світової війни? Розкажіть про встановлення республіканської влади в країні.

5. Назвіть основні особливості Конституції Італії. У чому проявився її демократизм?

III. Для обговорення в групі

1. Охарактеризуйте особливості розвитку країни в 1960-1980-ті рр. У чому було розходження в здійсненні внутрішньополітичного курсу лівоцентристів і правоцентристів у цей період?

2. Які є можливості для розвитку економічних та культурних зв'язків між Італією та Україною?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Всесвітня історія 11 клас Щупак (Новітній період 1939 - 2011 рр.)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)