§ 24. Країни Африки

АКТУАЛІЗАЦІЯ ПРЕДМЕТНИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ

Чому країни Африки залишались колоніями? У чому виявлялися негативні наслідки такого становища для населення? Чому демократичні держави мали колонії?

1. Деколонізація Африки. До Другої світової війни в Африці існувало тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Африканський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії.

Країни центральної та південної частини Африканського континенту особливо гостро відчули на собі наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на душу населення вироблялось у 10-20 разів менше, ніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена у традиційному секторі - сільському господарстві, де панували родоплемінні й напівфеодальні відносини. Корінне населення в більшості своїй було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила менше ніж 30 років.

Пік боротьби за незалежність в Африці припав на період із 1957 по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму. У 1957 р. незалежність дістали Лівія, Марокко, Туніс, Судан, британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. - Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвиненої частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов’язаний з Єгиптом.

У 1960-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: Нігерія - 1960 р., Танганьїка - 1961 р., Уганда - 1962 р., Кенія - 1963 р., Занзібар - 1964 р. Того ж року відбулось об’єднання Танганьїки й Занзібару в нову державу - Об’єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній - Гвінея, 1960 р. набули суверенітету колишні французькі володіння - Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Республіка Буркіна Фасо), Берег Слонової Кості (Кот-д’Івуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар).

У ряді країн, які були визволені від колоніального гніту, розпочалася громадянська війна. Так було, зокрема, у Конго, Анголі та Мозамбіку. В першій у внутрішній конфлікт грубо втрутилися війська ООН, за безпосередньої участі яких був убитий прем’єр-міністр Патріс Лумумба.

Наприкінці 1970-х рр. хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотилися до останніх оплотів колоніалізму на півдні - Південної Родезії (Зімбабве) та Південно-Західної Африки (Намібії).

У Південній Родезії - колишній британській колонії - мешкало близько 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених будь-яких прав. Расисти на чолі з Яном Смітом заявили про проголошення незалежності й перебрали всю повноту влади до своїх рук. Але чорна більшість розгорнула боротьбу за справжнє визволення під керівництвом Патріотичного фронту. Британський уряд намагався оволодіти ситуацією в країні, однак його зусилля виявились марними. Лондон був змушений скликати конференцію всіх сторін, що протиборствували. На основі досягнутого компромісу в лютому 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве. Внаслідок виборів абсолютну більшість здобув Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один із його лідерів Роберт Мугабе. У квітні 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве.

Драматично розвивалася доля Намібії (так, за рішенням ООН, з 1968 р. почало називатися колишнє колоніальне володіння Південно-Західна Африка). ПАР практично перетворила територію Намібії на колонію, анексувавши її 1949 р. Наприкінці 50-х рр. у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). З 1966 р. поряд із політичними формами боротьби СВАПО вдавалася до збройного опору. У 1973 р. ООН визнала цю організацію «єдиним справжнім представником народу Намібії». У 1978 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію, яка передбачала припинення вогню між ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР з країни, проведення виборів до Установчих зборів під контролем ООН, ухвалення конституції, проголошення незалежності Намібії. Але ПАР за підтримки США затягла виконання резолюції більш як на 10 років.

Тільки в березні 1990 р. було проголошено Республіку Намібії, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО.

2. Крах апартеїду на півдні Африки. З 1948 р. расистський режим Південно-Африканського Союзу офіційно запровадив політику апартеїду, що означає «роздільне існування» рас. Понад 300 законів, ухвалених різними урядами ПАС (з 1961 р. - ПАР), створили систему апартеїду. Особливе обурення викликало ухвалення закону «Про розвиток», який обґрунтовував створення за межами території, зайнятої білою меншиною, маріонеткових «національних держав», де повинні були жити окремі етнічні групи. Планувалося створення 10 таких територій.

Перейшовши за цим кодом або посиланням https://bit.ly/2Lj7kag, ви зможете переглянути презентацію, присвячену рокам апартеїду.

У країні існували два ворогуючі політичні угруповання чорних - Африканський національний конгрес (АНК) і зулуський рух «Інката».

У 1961 р. АНК і компартія, яка також діяла в підпіллі, створили збройне формування «Спис нації», однак діяльність його паралізували масові арешти, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув’язнення.

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів і впродовж десятиріч обстоювала режим апартеїду.

Після приходу до влади Фредеріка де Клерка, лідера націоналістичної партії, який став 1989 р. президентом країни, розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. Було скасовано обмеження для чорного населення, анульовано закон про заборону змішаних шлюбів. Де Клерк і його прихильники виступали за активне залучення до економічного й політичного життя небілого населення. Було легалізовано всі опозиційні політичні партії, амністовано багатьох політичних в’язнів.

У квітні 1994 р. в ПАР уперше відбулися вибори до парламенту без расової дискримінації. За підсумками виборів, АНК, за якого проголосувало 62,55 % виборців, здобув більшість місць у нижній палаті парламенту (національна асамблея), у верхній (сенат) і відповідно посади президента ПАР і першого виконавчого віце-президента (Табо Мбекі). Його представники очолили 18 із 27 міністерств. Першим президентом ПАР був Нельсон Мандела.

Н. Мандела.

3. Країни регіону на зламі XX—XXI cт. Однією з найгостріших проблем для країн Африки є дешевизна робочої сили та відтік її за кордон унаслідок слабкого рівня індустріального розвитку. Залучаючи іноземний капітал, тут намагаються створити нові виробництва і, відповідно, робочі місця. Триває, хоч і в дещо інших формах, хижацька експлуатація природних ресурсів регіону.

Ще одна важлива проблема - монокультурність сільського господарства. Чимало країн спеціалізуються на вирощуванні кави, цитрусових, бавовни та інших культур, які відправляють на експорт. Вони дуже мало вирощують сільськогосподарської продукції для задоволення потреб свого населення. У разі неврожаїв, зміни кон’юнктури на світовому ринку або за інших несприятливих чинників народи цих країн опинялись у стані хронічного голоду і залежали від постачання продуктів харчування міжнародними благодійними організаціями. До цієї проблеми додається демографічна проблема: населення більшості африканських країн швидко зростає, більшу частину його становить молодь у віці до 20 років. Молодь необхідно навчати, працевлаштовувати, а коштів на це нові незалежні держави не мають.

Крім того, існують соціальні труднощі, пов’язані з незавершеністю процесу структурування африканських суспільств, етнічні та культурні проблеми.

Усе це призвело до того, що багато країн Африки, за даними ООН, вважаються найвідсталішими у світі в економічному аспекті.

Однак політична ситуація в багатьох регіонах континенту стабілізувалася: зокрема припинилися міжетнічні війни, знайшли порозуміння сусідні народи, почали вирішуватися расові проблеми. Велика заслуга в цьому належить Організації африканської єдності, створеній ще 1963 р., яка останнім часом значно активізувала свою діяльність.

ЗАПАМ'ЯТАЙМО ДАТИ

1961 р. - проголошено роком Африки

1990 р. - звільнення останньої колонії Намібії

1994 р. - перші демократичні вибори у ПАР, президентом стає Нельсон Мандела

НАБУВАЄМО КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ

Хронологічну. Зробіть хронологічний ланцюжок дат звільнення африканських країн у 50-80-х рр. XX ст.

Просторову. Покажіть на карті країни Південної Африки, де існували проблеми апертеіду.

Інформаційну. Використавши додаткові джерела, складіть історичний портрет Нельсона Мандели.

Логічну. 1. Як відбувалося звільнення африканських країн від колоніальної залежності? 2. Чим, на вашу думку, пояснюються спалахи громадянських війн у країнах, що звільнилися від колоніальної залежності? 3. Поясніть причини падіння режиму апартеїду.

Аксіологічну. Висловте свою думку щодо відповідальності європейців за свої колишні колонії.

Мовленнєву. У класі обговоріть проблему, чому африканські країни залишаються найвідсталішими.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Всесвітня історія 11 клас Ладиченко, Заблоцький (профільний рівень)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)