Виробництво тканин, одягу, взуття у світі та Україні
- 7-01-2022, 11:51
- 337
9 Клас , Географія 9 клас Бойко
§ 31. ВИРОБНИЦТВО ТКАНИН, ОДЯГУ, ВЗУТТЯ У СВІТІ ТА УКРАЇНІ
• Пригадайте, які сільськогосподарські культури є сировиною для виробництва тканин.
• Що є сировиною для виробництва взуття?
ОСОБЛИВОСТІ ВИРОБНИЧОГО ПРОЦЕСУ ТА ЧИННИКИ РОЗМІЩЕННЯ. Виробництво тканин, одягу, взуття є чи не найдавнішими видами промислової діяльності людини. Вони належать до легкої промисловості, яка виготовляє товари народного споживання і охоплює: текстильне (тканин та інших текстильних матеріалів), швейне (одягу), хутрове, взуттєве, галантерейне (споживчих товарів: валіз, сумок, ременів тощо) виробництва (мал. 136).
Мал. 136. Склад легкої промисловості
Подорож у слово
Текстиль (з лат. — плести, тканина) — м'який матеріал, утворений щільною мережею природних або штучних волокон чи ниток.
Текстильну промисловість поділяють на кілька складових частин залежно від використаної сировини та способу отримання готової продукції. Сировина може бути природного походження — рослинного (бавовник, льон, коноплі, джут, кенаф, рамі — китайська кропива), тваринного (вовна, шовкова нитка з коконів гусіні метелика-шовкопряда) або хімічного виробництва (штучні й синтетичні волокна). Кінцевою продукцією текстильної промисловості є тканини, трикотаж і неткані матеріали. Тканини отримують ткацьким способом — шляхом переплетення ниток на спеціальному ткацькому верстаті. Натомість трикотаж (полотно й готові вироби — панчохи, шкарпетки, рукавиці, спідній і верхній одяг) отримують з’єднанням ниток у петлі. Тканини і трикотаж можуть бути однорідними (виготовленими з волокон і ниток одного виду — бавовняних, лляних, шовкових, вовняних чи хімічних) і змішаними (наприклад, із суміші бавовняного і синтетичного волокна). Неткані матеріали зовні можуть нагадувати тканини чи трикотажне полотно, але для їх виробництва використовують інші технології (наприклад склеювання, зв’язування, прошивання, пресування вихідної сировини тощо). Їх широко застосовують у побуті та виробництві.
Процес виготовлення тканин охоплює кілька стадій: 1) первинна обробка сировини → 2) прядіння → 3) ткацтво → 4) оздоблення (мал. 137). Перша стадія характерна для виробництв, що використовують природну сировину, і полягає в очищенні сировини від домішок і насіння, отриманні з неї волокнистої маси. Первинну обробку здебільшого здійснюють у місцях виробництва сировини на бавовноочисних, льонопереробних, шовкомотальних чи вовномийних фабриках. У результаті прядіння отримують пряжу — безперервну нитку певної товщини і міцності зі скручених волокон. На стадії ткацтва з пряжі виробляють так звану сурову тканину сірого кольору, яка ще непридатна для кінцевого споживання. Лише після завершальної стадії текстильного виробництва — оздоблення і кінцевої обробки тканини (відбілювання, фарбування, набивання малюнка) — тканина набуває необхідного вигляду і властивостей: щільності, м’якості, блиску тощо. Інколи всі стадії виробництва тканини поєднують на одному підприємстві — текстильному комбінаті. Функціонують також окремі підприємства, на яких зосереджено одну або кілька стадій виготовлення тканин: прядильні, ткацькі, прядильно-ткацькі, оздоблювальні чи ткацько-оздоблювальні фабрики.
Мал. 137. «Текстерно» — єдине в Україні підприємство з повним технологічним циклом виробництва бавовняних тканин (Тернопіль)
Розміщення підприємств легкої промисловості визначається різними чинниками. Природно-сировинний чинник (сільськогосподарське виробництво) суттєво впливає на розміщення майже всіх виробництв текстильної промисловості, насамперед підприємств із первинної обробки льону, бавовнику, вовни, джуту, волокна шовкопряда, а також обробки шкур для взуттєвої і шкіргалантерейної промисловості, хутряних шкур. Натомість виробництва завершальних стадій текстильної промисловості, швейне і взуттєве тяжіють до споживача й наявності трудових ресурсів.
ВИРОБНИЦТВО ТКАНИН У СВІТІ. Саме з текстильної промисловості розпочався промисловий переворот в Англії у ХVIII ст., що започаткував індустріальну еру. Тривалий час виробництво тканин залишалося провідним промисловим виробництвом у більшості держав за вартістю виробленої продукції та зайнятістю робочої сили. Лише у ХХ ст. ситуація змінилася на користь важкої промисловості.
Протягом другої половини ХХ ст. відбулися кардинальні зміни в сировинній базі текстильної промисловості світу: хімічна сировина поступово витісняла природну в загальному виробництві тканин (табл. 8). Тепер понад 2/3 усіх тканин світу виготовляють з хімічних волокон, серед яких синтетичні (отримані з нафти, газу чи вугілля) суттєво переважають штучні (з целюлози рослинного походження).
Таблиця 8
Структура світового виробництва текстильних товарів за видами волокон (1950-2015 рр.)
Основними тканинами, які виробляє сучасна промисловість світу, є: змішані з різних видів штучних волокон, трикотажні (в основному синтетичні) й бавовняні. Вовняні та лляні тканини становлять близько 10 % світового ринку тканин. Однак попит на натуральні тканини у світі великий.
Упродовж останніх десятиріч відбулися суттєві зрушення в розміщенні світової текстильної промисловості: центри виробництва тканин перемістилися з економічно розвинених країн у країни, що розвиваються. Цьому сприяли наявність у останніх дешевої робочої сили і масового споживача, а також сировинний чинник. Адже саме ці країни є найбільшими виробниками природної текстильної сировини (насамперед бавовни), а низка країн, що розвиваються, досягла значних успіхів у виробництві хімічних волокон.
За обсягами виробництва тканин усіх видів загалом і кожного виду зокрема провідні світові позиції утримує Китай. За сумарним виробництвом усіх тканин він значно випереджає Індію, США, Туреччину, Республіку Корея, Японію. Провідним регіоном світу з виготовлення тканин стала Азія, у якій, крім згаданих країн, великими виробниками є Тайвань, Індонезія, Бангладеш, В’єтнам, Пакистан. Лідерами в інших регіонах, зокрема з виробництва бавовняних тканин, є Італія, Бразилія, Єгипет. Найбільшими експортерами бавовняних тканин, крім Індії та Китаю, є Пакистан, Гонконг, Тайвань і Єгипет.
Коло країн, які виготовляють штучні, синтетичні, бавовняні та вовняні тканини, доволі широке, тоді як виробників лляного і джутового текстилю у світі значно менше. Лляне виробництво поширене у кількох десятках країн здебільшого помірного поясу обох півкуль (найбільше льоноволокна і тканин з нього виробляють у Китаї, Франції, Білорусі, Росії, Великій Британії), а джутове — у кількох країнах Південної Азії (Індія, Бангладеш). Продукція обох виробництв має високу міцність. Із лляних тканин виготовляють постільну білизну, одяг, взуття, вироби технічного призначення (брезент, пожежні рукави тощо). Із джутової грубої тканини шиють міцний спецодяг, а з мішковини — добротні мішки для цукру (у них цукор «дихає», оскільки мішковина не пропускає вологу). Із джутового волокна виробляють також мотузки, канати, шпалери.
Світ у просторі й часі
Розкішний шовк
У давнину легкий і водночас міцний шовк вважали предметом розкоші. Його використовували як прикрасу і лише згодом почали шити з нього одяг. Секрет одержання шовкової нитки, яку виділяє гусінь тутового (шовковичного) шовкопряда і яку китайці навчилися виготовляти ще в ІІІ тис. до н. е., європейці відкрили лише у V ст.
Натуральний шовк і сировину для нього найбільше постачають на світові ринки країни Азії (Китай, Індія, Узбекистан, В’єтнам та ін.), давні традиції виробництва шовкових тканин мають європейські країни (Франція, Італія). Загальносвітовою тенденцією є заміна шовку дешевшими синтетичними тканинами з подібними властивостями.
ВИРОБНИЦТВО ОДЯГУ І ВЗУТТЯ У СВІТІ. Ці види діяльності дуже поширені, їх підприємства є в усіх країнах. Проте в розвинених країнах, де праця робітників коштує доволі дорого, практично немає великих фабрик масового виробництва одягу. Спеціалізація розвинених країн — виробництво модних, елітних виробів. Світовим «швейним цехом» з масового пошиття одягу стали країни Азії з їх дешевою працею найманих робітників.
Центрами «індустрії моди» в сучасному світі традиційно залишаються Париж з його домами моди Versace («Версаче»), Dior («Діор»), Valentino («Валентіно»), NinaRicci («Ніна Річчі»), Chanel («Шанель»); Рим і Мілан із всесвітньо відомими компаніями Gucci («Гуччі»), Prada («Прада»), Dolce & Gabbana («Дольче і Габбана»); Нью-Йорк з домами моди Mihael Kors (Майкл Корс), Calvin Klein (Келвін Кляйн), Ralph Lauren (Ральф Лорен), Donna Karan New York («Донна Каран Нью-Йорк»); Лондон, що спеціалізується на молодіжній моді. До них долучаються Лос-Анджелес (США), Мадрид і Барселона (Іспанія), Шанхай (Китай), Гонконг, Токіо та інші міста.
Подібні тенденції розвитку характерні й для світової взуттєвої промисловості: переміщення масового виробництва продукції в країни, що розвиваються (азійські, латиноамериканські), зі збереженням за економічно розвиненими країнами лідерства в модельному бізнесі. Серед визнаних «законодавців мод» — італійські, французькі, німецькі, англійські, данські, американські компанії. Найбільшими виробниками взуття серед країн є Китай, Індія, Італія, Республіка Корея, Росія, Бразилія.
ВИРОБНИЦТВО ТКАНИН, ОДЯГУ І ВЗУТТЯ В УКРАЇНІ. Виробництва легкої промисловості розміщені по всій території України. У другій половині ХХ ст. це були комбінати-гіганти, великі й середні фабрики, заводи і цехи, що виготовляли тканини, нитки, пряжу, трикотажні вироби, одяг, хутро, взуття, галантерею. Їх розвиток і розміщення визначали такі чинники: споживчий, трудових ресурсів, сировинний (власне виробництво льону, вовни, хімічних волокон, хутра, шкур, а також привізна бавовняна, вовняна, джутова сировина). Тому підприємства легкої промисловості працювали в усіх обласних, майже всіх районних центрах, інших містах і селищах. Особливо поширеним було швейне виробництво.
В умовах переходу економіки України на ринкові механізми господарювання чимало великих підприємств зазнали реформувань і скоротили виробництво або взагалі перестали функціонувати. До цього призвели: відсутність великих обсягів замовлень, залежність від дорогої імпортної сировини, застаріле обладнання, нестача власних обігових коштів і дорогі комерційні кредити, конкуренція з боку зарубіжних (насамперед азійських) виробників дешевої продукції тощо. Водночас низка малих і середніх підприємств швейної та взуттєвої промисловості почали працювати, орієнтуючись на зовнішні ринки і використовуючи іноземні капіталовкладення (устаткування й сировину). У великих містах з’явилися нові невеликі підприємства з дизайну і пошиття одягу, які зорієнтовані на заможного споживача.
Нині у вітчизняній текстильній промисловості з понад півтори сотні колишніх підприємств реально працює близько трьох десятків, і ті у своїй діяльності постійно стикаються з проблемами. Серед виробників бавовняних тканин залишився один комбінат з повним технологічним циклом — Тернопільське об’єднання «Текстерно». Основну частку вовняних тканин в Україні виробляє Чернігівський комбінат, невеликі підприємства є у Харкові, Сумах, Богуславі (Київська область). Шовкові тканини з натуральної сировини (шовку-сирцю) виробляв Київський шовковий комбінат, а з хімічних волокон — Черкаський.
Ще донедавна в Україні діяв повний цикл виробництва та переробки льону: на Поліссі працювали десятки льонозаводів і два великі льонокомбінати. На місці колишніх промислових гігантів створюють нові технологічно досконаліші підприємства, які більш пристосовані до глобалізованого світу: заводи з виробництва льоноволокна, технічних лляних тканин та переробки конопель (Житомирська і Чернігівська області). На кошти зарубіжних інвесторів будують льонозаводи у Костянтинівці Рівненської області, Глухові Сумської області. Продукція лляної промисловості здебільшого зорієнтована на експорт. На Волині відроджують техніку виготовлення серпанку — повітряно-ніжного лляного полотна. Сукні із з нього завжди дуже цінувалися, їх могли дозволити собі лише знатні панянки (мал. 138).
Україна у просторі й часі
Відродження льонарства
Нащадок відомих українських меценатів Мішель Терещенко вирішив відродити льонарство в Україні. Його французько-українська компанія LinenofDesna — одне з найбільших підприємств України повного циклу виробництва: вирощування льону-довгунцю, первинна переробка та виробництво лляних шпагатів і мотузок. Спеціалізація компанії — технічне льонарство, виробництво льоноволокна для потреб машинобудування.
Мал. 138. Вбрання із серпанку
Україна у просторі й часі
Волинський серпанок
Серпанок виготовляли з особливого низькорослого сорту льону-лущику. Тільки з нього отримували тоненьку нитку, з якої ткали напрочуд тонке, майже прозоре й водночас міцне полотно. Українські дослідники довго вивчали, як можна досягти такої прозорості домотканої тканини і водночас міцного переплетіння. Мистецтво ткати серпанкове полотно, яке було відоме в Україні з XVI ст., практично зникло на початку ХХ ст., а про сорт льону-лущику майже забули. Наразі волинський серпанок хочуть внести до списку культурної спадщини ЮНЕСКО.
В Україні працює чимало підприємств трикотажної промисловості. Вони виготовляють полотно, верхній одяг, білизну, панчішно-шкарпеткові вироби. Найбільшими центрами трикотажного виробництва є Київ, Харків, Львів, Житомир, Миколаїв, Чернівці, Ужгород, Мелітополь (Запорізька область), Червоноград (Львівська область).
Виробництво одягу добре розвинене в обласних центрах і великих містах країни, а найпотужнішими осередками швейної промисловості та модельного бізнесу в Україні є Львів і Київ. Швейні фабрики на закордонній сировині працюють і в менших населених пунктах, зокрема в Бердичеві (Житомирська область), Балті (Одеська область), Тульчині (Вінницька область), Бродах (Львівська область) та ін.
Схожим чином розміщені виробництва взуття. Провідними центрами є найбільші міста: Київ, Харків, Одеса, Дніпро, Львів, Запоріжжя та ін. Водночас взуттєві фабрики працюють також у Кременчуці (Полтавська область), Вознесенську (Миколаївська область), Білгород-Дністровському (Одеська область), Умані (Черкаська область), Теребовлі (Тернопільська область).
НАРОДНІ ПРОМИСЛИ. В усіх регіонах України здавна були розвинені традиційні ткацькі промисли. З волокон льону, коноплі, а також вовни ткали одяг, покривала, ліжники, налавники, доріжки, скатертини, рушники, килими, торби тощо. Центрами народного ткацтва сьогодні є художні фабрики і майстерні в Кролевці (Сумська область) (мал. 139), Богуславі й Переяславі-Хмельницькому (Київська область), Решетилівці й Нових Санжарах (Полтавська область), Дігтярях (Чернігівська область), Косові (Івано-Франківська область) та інших осередках. У Карпатах ще й сьогодні практикують кустарне виробництво тканин для власних потреб.
Мал. 139. Кролевецькі рушники (Сумська область)
Відомими регіонами килимарства є Волинь, Поділля, Гуцульщина, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Львівщина (мал. 140).
Мал. 140. Килими українських майстрів
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Які виробництва охоплює легка промисловість?
2. Назвіть чинники, що впливають на розміщення виробництва тканин, одягу та взуття.
3. Які країни є найбільшими у світі виробниками бавовняних тканин? Покажіть їх на карті.
4. Які вам відомі світові центри «індустрії моди»? У яких країнах вони виникли?
5. Які виробництва текстильної промисловості розвинені в Україні?
6. Доведіть, що виробництво лляних тканин в Україні може бути перспективним.
7. Яких заходів, на вашу думку, слід вжити, щоб українські швейні вироби стали конкурентоздатними на світовому ринку?
8. Якими народними промислами славиться Україна? Покажіть на карті регіони і центри ткацтва та килимарства.
Дізнайтеся, чи збереглися у вашому краї народні промисли, пов'язані з виготовленням тканин, одягу, килимів, рушників тощо. Підготуйте презентацію про одне з таких виробництв.
ПРОВЕДІТЬ ДОСЛІДЖЕННЯ
З'ясуйте, чи є у вашому регіоні підприємства швейного виробництва. Проведіть економіко-географічне дослідження одного з них: дізнайтеся, яку продукцію випускає; яку використовує сировину і звідки вона надходить; які має перспективи розвитку.
ШУКАЙТЕ В ІНТЕРНЕТІ
На світовому ринку крім продукції з традиційної текстильної сировини також представлені вироби з абаки, агави та рамі. Дізнайтеся, що це за сировина, у який спосіб її отримують, яку продукцію з неї виготовляють.
Коментарі (0)