§ 55—56. Українські землі у складі Польщі

У грудні 1919 р. держави Антанти визнали право Польщі тимчасово встановлювати власну адміністрацію до східного кордону Польського королівства, утвореного Віденським конгресом 1815 р. Цей кордон увійшов в історію як лінія Керзона. Він майже цілком обмежував територію відроджуваної Польщі польськими етнографічними землями. Східній Галичині, що була окупована військами Ю. Пілсудського, Антанта надала статус міжнародної території, майбутнє якої мала вирішити Ліга Націй.

Тим часом Польща домоглася відмови УНР від Східної Галичини за Варшавським договором (квітень 1920 р.) і відповідно відмови УСРР і РСФРР за Ризьким договором (березень 1921 р.). Незабаром британський посол у Варшаві дав зрозуміти, що його країна разом з Італією погодиться визнати фактичні східні кордони Польщі. Після цього польський сейм офіційно звернувся до країн Антанти з проханням затвердити положення Ризького договору 1921 р. як «необхідної умови стабільності в Європі». Одночасно уряд В. Сікорського урочисто пообіцяв захищати права й задовольняти потреби українського населення.

14 березня 1923 р. Рада послів Антанти в Парижі надала Польщі право володіти Східною Галичиною.

Проаналізуйте карту, встановіть, у складі яких держав перебували 1) Східна Галичина; 2) Північна Буковина; 3) Закарпаття; 4) Хотинщина; 5) Західна Волинь; 6) Південна Бессарабія.

Західноукраїнські землі в 1921-1938 рр.

Зауважте

Масив українських земель міжвоєнної Польщі охоплював 130 тис. кв. км (тодішня територія УРСР становила близько 450 тис. кв. км). На цих землях проживало понад 10 млн осіб, або майже 30 % сукупного населення Польщі. У містах подеколи переважало польське та єврейське населення. Наприклад, у 200-тисячному Львові у 1918 р. налічувалося лише 27 тис. українців.

Понад 3 млн українців Східної Галичини (з Лемківщиною) належали до греко-католицької церкви. Понад 2 млн українців, які населяли землі, що належали раніше Російській імперії (Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям), сповідували православ’я. Контакти між обома українськими громадами з різною історичною долею були слабкими. Польські політичні діячі усіляко намагалися цю роз’єднаність зберігати.

На початку 1920 р. у складі Польщі перебували Лемківщина, Полісся, Холмщина, Західна Волинь і Підляшшя, від 1923 р. - Східна Галичина з центром у Львові. .Західноукраїнські й західнобілоруські землі, так звані східні крсси1, становили майже половину території Польщі.

1 Від польськ. kres границя, кінець, край.

1. Чим вирізнялася політика польської адміністрації на українських землях

Внутрішня політика Польщі була спрямована на поглинення «східних кресів». Воно мало бути поетапним: спочатку державним, потім - етнічним. Державна колонізація передбачала підпорядкування непольського населення установам, обов’язкам і правилам, які існували в усій Польщі, а також витіснення на периферію суспільного життя або й цілковиту ліквідацію організацій, створених українцями на попередньому історичному етапі. Етнічна полонізація була розрахована на тривалий період і передусім мала впливати на дітей і молодь.

Напис на стіні школи в с. Ценів Тернопільської обл. Вересень 1933 р.

Школа в м. Підволочиськ, що на Тернопільщині. На стінах - атрибутика: карта і герб польської держави, старі й нові маршали та президент Другої Речі Посполитої

У 1924 р. сейм ухвалив закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. Історію і географію у них викладали польською мовою. Вивчення польської мови як окремої навчальної дисципліни ставало обов’язковим. У багатьох школах учителів-українців звільняли і замість них брали на роботу поляків, які не володіли українською мовою. У такий спосіб утраквістичні (двомовні) школи поступово полонізувалися «знизу». Про те, щоб учителі не знали української мови, польський уряд потурбувався окремо.

Єдиним у Польщі легальним вищим навчальним закладом з українською мовою навчання була Греко-Католицька Львівська богословська академія, створена на базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита Андрея Шептицького у 1928 р. У середині 30-х рр. в академії навчалося понад 600 студентів. Без дозволу й проти волі польського уряду у Львові виникло два заклади вищої освіти: Український університет і Вища політехнічна школа. У цих «катакомбних» закладах працювали вчені, які втратили роботу після ліквідації українських кафедр у Львівському університеті. Студенти одержували дипломи, які визнавали в Німеччині. Чехо-Словаччині, Австрії, вільному місті Данциг (Гданськ). Український університет у Львові існував майже чотири роки, до 1925-го.

Митрополит Андрей Шептицький (праворуч) на львівському летовищі перед вильотом до Варшави

У 1921/22 навчальному році у Східній Галичині українських і польських народних шкіл налічувалося приблизно по дві тисячі. У 1937/38 році кількість українських шкіл зменшилася до 360, а кількість польських залишилася майже на попередньому рівні. Натомість з’явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. Тобто двомовні школи створювали здебільшого на базі українських, а не польських.

Полонізація народної освіти найактивніше відбувалася у воєводствах, які раніше належали Російській імперії. їхнє населення не мало досвіду політичної боротьби, який здобули українці Східної Галичини, тому не могло успішно протистояти полонізаторському завзяттю місцевого начальства. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українських шкіл, а в 1932/33 - тільки 4.

Економічна занедбаність західноукраїнських земель була особливо разючою. Основою промисловості залишалися сировинні галузі - нафтова, озокеритна й лісова, а також із перероблення сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 р., більшість найманих робітників працювали в сільському господарстві. Підприємства належали здебільшого польському або іноземному капіталу. Українцям дали таку-сяку змогу господарювати тільки в кооперативній сфері.

У 1929 р. Польща зазнала руйнівного впливу світової економічної кризи. Реальна заробітна плата робітників і до того не досягала рівня передвоєнного часу.

Криза ж спричинила дальше падіння рівня життя. Безробіття серед робітників набуло на початку 1930-х рр. катастрофічних обсягів.

На селі становище було зовсім тяжким. Чимало селян гостро відчували земельний голод. Змушені працювати на невеличких клаптиках землі, вони не могли використовувати машини й передову агротехніку. Більшість господарств була нерентабельною. Держава обкладала їх непосильними податками.

1920 р. сейм затвердив закон, який передбачав планомірне заселення «східних кресів» польськими військовими й цивільними осадниками. Упродовж 1921-1922 рр. осадникам на Волині було виділено 112 тис. гектарів, на Поліссі - 113 тис., у Східній Галичині - близько 200 тис. гектарів. Така політика уряду спричинила колосальну соціальну й національну напруженість. Нерідко самі осадники не витримували ворожого ставлення і поверталися додому. Ще частіше вони не справлялися з господарством і змушені були відмовлятися від наділів. Хоч політика осадництва тривала весь міжвоєнний період і підтримувалася майже всіма впливовими політичними силами польського суспільства, її підсумки не були істотними. На кінець 30-х рр. у Західній Україні збереглися тільки 47 тис. осадницьких господарств. Цього було замало, щоб істотно вплинути на національний склад населення «кресів». Панівні кола Другої Речі Посполитої досяглії протилежного: розхитали внутрішню стабільність держави й посилили міжнаціональну напруженість у суспільстві.

Дискримінаційний характер аграрного законодавства призводив до того, що багато українських селян змушено емігрували за океан. Вони не могли прогодуватися з тих клаптиків землі, що їм належали. У Канаду та США виїхало майже 200 тис. осіб.

За текстом пункту та уривком джерела підготуйте повідомлення, у якому аргументуйте, чому політика осадництва не досягла бажаних результатів.

Документ 1

З часопису «Нове життя» (24 лютого 1929 р.): «На північноукраїнських землях, зокрема на Волині та Поліссі, протягом перших п'яти років після прилучення тих земель до Польщі осаджено понад вісім тисяч родин військових осадників. Дано їм найкращі землі і то в досить великій кількості... від 20 до 80 гектарів. Дістали осадники і дерево на відбудову, і грошей чимало. Щорічно у державному бюджеті чималі кошти передбачено на осадництво. Така опіка осадництвом цілком зрозуміла».

2. Якою була роль УНДО в суспільно-політичному житті українських земель

Польща не була тоталітарною державою. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вона не суперечила законам. Однак ліворадикальні (комуністи) і праворадикальні (націоналісти) політичні течії не бажали обмежувати себе рамками польської конституції, тож діяли в підпіллі. Легально інтереси українців обстоювали націонал-демократи.

Українська національно-демократична партія утворилася ще 1899 р. У березні 1919 р. її перейменували на народно-трудову. Представниками цієї партії були президент ЗУНР Є. Петрушевич і прем’єр-міністри К. Левицький та С. Голубович.

У травні 1923 р. на з’їзді трудовиків вирішили домагатися від польського сейму автономії для всіх українських земель.

Однак Варшава дотримувалася наступальної тактики на українських землях і не йшла на компроміси в національному питанні. Тому трудовики відмовилися від діалогу. У квітні 1924 р. черговий з’їзд трудовиків висловив «тверду віру в рішаючу волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами українських земель». Погляд на «золотоверхий Київ» аж ніяк не був орієнтацією на Москву і на радянську Україну зі столицею в Харкові.

Частина трудовиків утворила у квітні 1924 р. Українську партію національної роботи. Оскільки вони гуртувалися навколо журналу «Заграва», який редагував Д. Донцов, їх часто називали загравистами. Завдяки зусиллям останніх виникло ширше угруповання політичних партій - Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). На установчому з’їзді в липні 1925 р. головою УНДО став Д. Левицький. Ця впливова політична сила складалася як з галичан, так і з волинян.

Від 1925 до 1939 р. УНДО було провідною політичною силою серед українців у Польській державі. Воно ставило за мету утвердження державних прав українського народу, забезпечення його права жити власним життям, не підпорядковуючись наказам з Варшави або з Москви.

За умов зростання загрози з боку нацистської Німеччини панівні кола Польщі дозріли до компромісу в національному питанні. Польський уряд обіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО - антиурядову пропаганду.

На думку нового лідера УНДО Василя Мудрого, польсько-українське замирення становило необхідну умову для ймовірного перетворення Західної України в державотворчий чинник. Надій на Велику Україну після Голодомору більше не залишалося. Від поліпшення відносин, названих нормалізацією, виграли обидві сторони. Однак місцеві чиновники під гаслом «зміцнення польськості на кресах» поводилися на українських землях як завойовники.

Василь Мудрий (1893-1966)

Співзасновник і заступник голови УНДО (1928-1935), голова УНДО (1935-1939), обраний послом (депутатом) до сейму Польщі (1935). Співробітник референтури зовнішніх зв’язків Проводу українських націоналістів (1943-1944).

Порівняйте засади діяльності УНДО та ОУН, задекларовані в програмних документах, за критеріями: 1) мета; 2) методи її реалізації. Зробіть висновок, чому відбулася радикалізація українського національного руху.

Документ 2

З програми УНДО, схваленої 19 листопада 1926 р.:

«І. Політичні справи

1. Політичною метою УНДО є здобуття Соборної і Незалежної Демократичної Української Держави, і тому партія обстоює політичне самоозначення українського народу на всіх його етнографічних землях...

3. УНДО бореться за суверенні права українського народу, обстоює конституцію - парламентський устрій та загальне, рівне, безпосереднє, тайне і пропорціональне виборче право до всіх законодавчих і самоуправних установ.

4. УНДО обстоює рівність усіх громадян перед законом без різниці статі, національності і віри, свободу осідки і заняття, слова і друку, зборів і товариств, станових організацій і страйків, забезпечення правної особистої свободи, незайманості домівки, право на приватну власність і таємницю листування, незалежність суддів і умовність засудів».

Документ 3

З програми Організації українських націоналістів (1929):

«Устрій Організації Українських Націоналістів

А. Загальні означення

1. Український націоналізм є духовний і політичний рух, зроджений з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави й цілі творчого буття...

9. Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава...

11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо лише у державній формі свого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного розвитку...

13. Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулатом є створення політично-правової організації, означеної [як] Українська Самостійна Соборна Держава.

Б. Державний устрій

2. В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, може забезпечити внутрішню силу Української Нації та найбільшу її відпорність назовні.

4. На чолі упорядкованої держави стане покликаний представницьким органом голова держави, що визначить виконавчу владу, відповідну перед ним та найвищим законодавчим тілом».

3. Що визначало діяльність ліворадикальних (комуністичних) сил

Після захоплення Польщею західноукраїнських земель Комінтерн підпорядкував місцевих комуністів політично й організаційно Комуністичній робітничій партії Польщі, внаслідок чого в КПСГ відбувся розкол. Так само під впливом Комінтерну у червні 1923 р. відбулося об’єднання місцевих комуністів у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Попри скромну чисельність (близько 4 тис, членів у середині 30-х рр.), вона була політично активною.

Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 1920-1930-х рр., коли Польща переживала глибоку економічну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівники КПЗУ утворили Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сельроб).

Улітку 1930 р. набули нових форм протести селян проти тяжкого податкового тиску. У Львівському, Станіславівському, Тернопільському й Волинському воєводствах комуністи підняли їх на збройну боротьбу. Кульмінацією селянського руху стало Ліське повстання у червні - липні 1932 р. У ньому брало участь близько 30 тис, селян. Поліція й армія жорстоко розправилися з повстанцями. Такі розправи називали пацифікацією (умиротворенням).

Словник

Пацифікація (від лат. pacificatio - умиротворення, замирення, заспокоєння) - офіційна назва репресій щодо населення Західної України, запроваджуваних урядом Польщі восени 1930 р.

Погромлена польськими жандармами під час пацифікації читальня «Просвіти». Княгиничі Рогатинського повіту

Восени 1930 р. відбувалися масові побиття й арешти, руйнування кооперативів і відділень «Просвіти», закриття шкіл тощо.

У другій половині 1930-х рр. вплив КПЗУ помітно послабшав.

4. Що було характерним для українського праворадикального (націоналістичного) руху

Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували Січові стрільці - найбоєздатніша формація Армії УНР. У 1920 р. вони утворили Українську військову організацію (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польської окупації. Організацію очолив колишній командир Січових стрільців Євген Коновалець.

Після санкціонування Антантою польської окупації Східної Галичини більшість членів УВО зневірилася в перспективах боротьби. Організація скоротилася, у ній залишилися тільки ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю.

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла в лютому 1929 р. у Відні. До її створення були причетні УВО та студентські угруповання.

ОУН не була політичною партією парламентського типу. З одного боку, вона виникла як політичний рух із власного ідеологією, яка, втім, ще потребувала розвитку. З іншого боку, вона була суворо законспірованою організацією військового типу. Військова організація постала з УВО. Власне, УВО не одразу розчинилася в ОУН. До середини 1930-х рр. вона зберігала організаційну самостійність, виконуючи роль бойової фракції ОУН.

Націоналісти не переоцінювали можливості індивідуального терору. Вони обстоювали ідею, що шлях до самостійності України прокладуть тільки дії мас, спрямовані на розхитування й знищення окупаційних структур. Водночас Є. Коновалець та його однодумці вважали терор корисним для досягнення поставлених цілей.

Євген Коновалець (1891-1938)

Під час боїв на г. Маківка у червні 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917-му таємно прибув із Царицина до Києва. З січня 1918 р. - беззмінний командир полку Січових стрільців. У Армії УНР 1918-1919 рр. командував дивізією, корпусом Січових стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких та денікінських військ.

Один з організаторів Української військової організації (УВО, 1920), співзасновник Організації українських націоналістів (ОУН, 1929), перший голова її Проводу. Убитий агентом НКВС у Роттердамі (Нідерланди).

Найвідомішою терористичною акцією ОУН стало вбивство у Варшаві в червні 1934 р. польського міністра внутрішніх справ генерала Б. Перацького. Його знищили у відплату за пацифікацію 1930 р. Реакцією влади на цей теракт було створення концентраційного табору в Березі Картузькій.

Упродовж 1935-1936 рр. у Варшаві й Львові відбулися процеси над учасниками замаху на Б. Перацького та членами Крайової екзекутиви1 ОУН на Західній Україні. На лаві підсудних країна побачила молодих революціонерів, переконаних у правоті своєї справи. Серед них привертали увагу С. Бандера, який з січня 1933 р. очолював Крайову екзекутиву ОУН, і організатор замаху на Б. Перацького М. Лебідь. Варшавський і львівський процеси сприяли популяризації ОУН серед української молоді.

Між закордонним Проводом українських націоналістів (ПУН) і Крайовою екзекутивою від початку склалися напружені стосунки. Поширилися чутки, що польські слецслужби отримували інформацію від деяких членів закордонного проводу ОУН. Це не відповідало дійсності, але відчуженість між молодими бойовиками в Західній Україні та старшими за віком функціонерами в еміграції почала стрімко наростати.

У травні 1938 р. радянський агент убив Є. Коновальця. ОУН залишилася без керівництва напередодні вирішальних в історії Європи подій і незабаром розкололася.

1 Від лат. executio - виконавчий орган.

Молоді революціонери, члени ОУН. 1930-ті рр.

Порівняйте подані уривки з опрацьованими раніше джерелами про політичні процеси в СРСР. » 1. Що ви вважаєте найістотнішою відмінністю? » 2. Як сприймали ці процеси в суспільстві? Чи однаковою була реакція преси? Чому?

Документ 4

Львівська газета «Новий час» про Варшавський процес і935 р.: «Преса цілого світу вислала до Варшави своїх кореспондентів. Як-не-як, а на лаві підсудних було 12 здогадних членів широко розгалуженої революційної організації. Всі відчули і зрозуміли, що Варшавський процес - це не тільки сенсація, але й історична подія».

Документ 5

Зі статті Ксаверія Прушинського в «Літературних відомостях» (15 грудня 1935 р.): «Ті люди вбили, бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова "український", протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про "гайдамаків" сьогодні соромляться тієї дурної банальщини. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польськості, прищеплюванням любові до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи... Вчили нас, що ціла та "Україна" є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом - це та "Україна" своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів... Треба, щоб усі в Польщі замислилися над загадкою тих контрастів».

Документ 6

Про те, як тримався на львівському процесі С. Бандера, писав у своїх мемуарах член ОУН Микола Климишин: «Він не мав змоги належно виявитися на варшавському процесі, зате у Львові він виступив у всій своїй особовості, як революціонер-провідник.

Це вже не був молодий хлопець. Це був провідник революційної організації, який не тільки знав, що він зробив і чому, а й умів це гідно, по-державницькому вияснити, згідно з рацією поневоленого українського народу, який в безкомпромісовій боротьбі з окупантами української землі революційним шляхом іде до своєї державної самостійності».

ПЕРЕВІРТЕ, ЧОГО НАВЧИЛИСЯ

1. Установіть хронологічну послідовність подій: » Створення Організації українських націоналістів (ОУН) » Визнання країнами Антанти входження Східної Галичини до складу Польщі » Проведення польською владою акції пацифікації » Заснування Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).

2. Покажіть на карті українські воєводства Польщі. Встановіть території, де розгорталася пацифікація.

3. Складіть речення, використавши поняття, терміни, назви організацій: «східні креси», утраквістичні школи, осадники, пацифікація, Українське національно-демократичне об’єднання, Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання, Українська військова організація, Організація українських націоналістів.

4. Схарактеризуйте одним реченням історичних діячів залежно від їхньої ролі в подіях Західної України в міжвоєнний період: А. Шептицький, В. Мудрий, Є. Коновалець, С. Бандера.

5. Підтвердіть фактами або спростуйте слушність тверджень.

» УНДО категорично заперечувало будь-яку співпрацю з державною адміністрацією. » Польський уряд гальмував розвиток народної освіти, перетворював українськомовні школи на утраквістичні. » КПЗУ виступала ініціатором консолідації всіх національних сил. » Підтримка переважною частиною населення центристської політичної сили - УНДО. » ОУН прагнула демократичним шляхом домогтися незалежності та соборності України. » Легальність політичних партій, діяльність яких не суперечила польському законодавству. » Отримання українцями широких національно-культурних прав і високих адміністративних посад у державних органах влади.

6. Прокоментуйте події (або явища), про які йдеться у фрагменті джерела.

«Окруживши село зі всіх сторін та розставивши сторожі на всіх дорогах, около години 5 вечора кінні патрулі уланів в'їхали в передмістя Яворова: Наконечне, Наконечне-Кінець і с. Поруденко... Задержаних зібрано в гуртки, яких патрулі гнали до будинку читальні "Просвіти". Кінний конвой змушував проваджених бігти, а коли деякі старі люди... не могли бігти, то бито їх палками по голові та де попало... Перевіривши виписаних на листі громадян та замкнувши їх в одному з приміщень читальні, коло години 9 ввечері улани розпочали биття. Викликували одного за другим по імені до другої кімнати, де при столі сидів поручик та кілька підстаршин, а біля них стояла лавка та кілька жовнірів, які виконували екзекуції...»

7. Поміркуйте, що дає підстави для запропонованого нижче висновку.

«Результатом політики "зміцнення польськості на кресах" було тотальне відчуження українців від польської держави. Замість того, щоб наблизити українців до себе, наочно демонструючи їм переваги демократії, і спонукати до активної творчої ролі у державному житті, польський уряд постійно застосовував репресії» (сучасний український історик Я. Грицак).

скачать dle 11.0фильмы бесплатно