§ 34. Українські землі у складі Польщі.

• Унаслідок яких подій українські землі приєднали до Польщі?

• Яку позицію щодо ЗУНР зайняли країни Антанти?

• Назвіть українські землі, які потрапили під владу Польщі.

1. Правовий статус українських земель.

Після завершення Першої світової війни й українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. під владою Польщі опинилася частина етнічних українських земель: Східна Галичина і Західна Волинь. їхня належність до Другої Речі Посполитої була закріплена міжнародними угодами. Західна Волинь відійшла до Польщі за умовами Ризького договору 1921 р. Питання щодо статусу Східної Галичини врегулювала Рада послів Антанти у 1923 р. Західні держави, насамперед Велика Британія і Франція, погодилися на те, щоб цей край залишився у складі Польщі за умови надання йому автономії і поважання національних прав українського населення. Українці стали найчисельнішою національною групою в країні після поляків: близько 5 млн мешканців (15%) від усього населення.

Українське населення в Польщі складалось із двох окремих громад, і уряд робив усе можливе, щоб підкреслити відмінність між ними. Влада встановила адміністративну межу між Галичиною та українськими північно-західними землями — Волинню і Холмщиною, умовно названу «сокальським кордоном» (від міста Сокаль на Львівщині). Більшість українців проживало на території Східної Галичини, що у довоєнний період належала до Австро-Угорщини. У 1920 р. тут утворили три воєводства: Львівське, Тернопільське, Станіславське. Понад три мільйони галицьких українців, головно греко-католиків, були добре організованими, національно свідомими, мали досвід відстоювання своїх прав.

Решта українців населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину, землі, що до Першої світової війни належали до Російської імперії. Тут проживали приблизно 2 млн осіб, переважно православного віросповідання. На цих територіях польський уряд утворив два воєводства: Волинське і Поліське. Місцеве населення не вирізнялося високим рівнем політичної активності, адже у Російській імперії, на відміну від Австро-Угорщини, практично неможливо було набути досвід громадсько-політичної діяльності.

1. Назвіть міжнародні угоди, що юридично закріпили приєднання українських земель до Польщі.

2. Який адміністративно-територіальний поділ встановили поляки на українських територіях?

3. У чому була різниця між українцями Галичини й українцями Волині й Холмщини?

2. Національна політика польського уряду.

Польський уряд неодноразово обіцяв забезпечити належним чином права українського населення і надати автономію українським землям. Українські політичні сили пропагували ідею відновлення колишньої Галицько-Волинської держави, вважаючи її основою, від якої почнеться розбудова соборної України. Але в правлячих колах Другої Речі Посполитої переважали унітаристські настрої, і свої зусилля вони спрямовували на посилення контролю над українськими територіями. Дискримінаційна політика проявилася вже при комплектуванні органів місцевого самоврядування, на керівні посади в яких призначали головно поляків. Влада створювала такі умови, що українці майже не могли займати їх у державних установах, а також не могли стати вищими офіцерськими чинами в армії, поліції, таємних службах.

Одержимий ідеєю створення національно однорідної держави, польський уряд прагнув асимілювати українців. У 1920 р. для Східної Галичини офіційно запропонували назву «Східна Малопольща». Українські імена та прізвища замінювали на польські. Польська мова витіснила українську з усіх державних і муніципальних установ. Головним засобом ополячення влада визначила освітню політику, що була відверто дискримінаційною. Крім закриття українських шкіл, 31 липня 1924 р. польський уряд затвердив «кресовий» закон про освіту, за яким основним типом школи ставала утраквістична, тобто двомовна. Такі навчальні заклади фактично перетворювалися на польські, бо в них запроваджували обов’язкове вивчення польської мови, нею викладали польську історію та інші навчальні дисципліни. До того ж серед учителів утраквістичних шкіл переважали поляки, які не знали української мови. До західноукраїнських земель часто відряджали вчительство із центральної Польщі, а вчителям-українцям рекомендували роботу в центральних воєводствах країни. Наслідки такої політики були невтішними для української школи. Якщо напередодні Першої світової війни у Східній Галичині працювало 2420 українських початкових шкіл, то в 1930-х рр. — лише кілька сотень. Докорінно була реорганізована система освіти у Волинському та Поліському воєводствах, де українські школи заснували усуси в роки Першої світової війни. Рівень освіченості населення цих регіонів був одним із найнижчих у державі. Згідно із переписом 1921 р., 75% місцевих жителів не мали навіть початкової освіти. У селах частка неписьменних була удвічі більшою, ніж у містах. І хоча за міжвоєнний період чисельність початкових шкіл у цьому регіоні зросла, у них зберігалася велика диспропорція не на користь українців. Якщо серед дітей поляків початковою освітою було охоплено 95,5%, то цей показник серед українців становив близько 70%. Не кращою була ситуація з національним складом учителів початкових шкіл, серед яких майже 80% становили поляки, і лише трохи більше 10% — українці.

У ще гіршому становищі була середня і фахова освіта. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини у 1939 р. працювали тільки п’ять українських державних шкіл, у яких навчалося 2050 учнів, та 18 приватних з 3571 учнем. У 1928/29 навчальному році серед 22 середніх навчальних закладів Волині не функціонувало жодного державного з українською мовою навчання. Українці могли здобувати середню освіту лише в трьох приватних закладах такого типу. їх утримували коштом батьків і благодійних установ. Загалом 16,2% учнівства української національності, котрі навчалися в середніх школах, представляли майже 70% населення Волині. Ще меншим був відсоток учителів-українців, які працювали в системі середнього шкільництва. Вищу освіту можна було здобути в чотирьох вищих навчальних закладах: Львівському університеті, Політехніці, Академії ветеринарної медицини та Вищій школі закордонної торгівлі. Для українців можливість навчатись у середніх і вищих навчальних закладах залишалася недосяжною через високу плату. Крім того, діяла відсоткова норма прийому до вишів молоді української національності, яка становила, наприклад, у Львівському університеті 5%. Отже, шкільництво виявилося суттєвим питанням у польсько-українському протистоянні з огляду на те, що українці бажали, аби школи, крім надання знань, забезпечували підвищення національної свідомості та культури населення. Натомість поляки сподівалися, що система шкільництва виховуватиме з неполяків відданих громадян Польської держави.

1. Чи забезпечував польський уряд права українців?

2. Навіщо польський уряд прагнув асимілювати українців? Які заходи для цього здійснював?

3. Стисло охарактеризуйте стан української середньої і фахової освіти в Польській державі.

3. Економічне і соціальне становище населення. Українська кооперація.

На початку 1920-х рр. Польщі майже вдалося ліквідувати наслідки Першої світової війни в економічній сфері. На відбудову та пожвавлення економічного життя позитивно вплинуло приєднання нових територій. Влада перетворила їх на аграрно-сировинні придатки, ринки збуту й джерела сировини та дешевої робочої сили. Основою економіки західноукраїнських земель і надалі залишалося сільське господарство. Аграрні реформи, що здійснив уряд, практично зберігали велике землеволодіння. У власності держави, церкви та великих землевласників перебували близько половини орної землі, майже всі ліси, значна кількість луків. Лише частину їх розподілили між селянами. Відтак і надалі зберігалося малоземелля та безземелля. Водночас заохочувалася колонізація українських земель, тобто переселення сюди вихідців з корінних польських територій. У колонізаційний фонд Східної Галичини,

Волині та Західного Полісся було виділено 445 тис. га землі. Тих поляків, які переселялися до Східної Галичини, і особливо до Волині й Західного Полісся, де густота населення була значно меншою, називали осадниками. Держава всіляко сприяла осадникам, особливо військовим. Право на безплатне отримання землі мали солдати, які відзначились у боях. Решта колишніх вояків і цивільних отримували землю в кредит на тридцять років, який могли почати погашати через п’ять років після набуття права власності. Крім того, осадникам на пільгових умовах надавали кредити як готівкою, так і сільгоспінвентарем, і збіжжям. Максимальний розмір земельних ділянок осадників мав не перевищувати 45 гектарів. Ті, хто вирішив не обробляти землі, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників та дрібних чиновників. Стосунки між місцевим українським населенням і осадниками складалися по-різному: від приязних до конфронтаційних. Улітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що зводилася до підпалів. У відповідь на це уряд вдався до масових та жорстоких дій. У вересні 1930 р. на українські села налетіли великі підрозділи поліції і кавалерії, розпочавши кампанію пацифікації (умиротворення). Озброєні загони руйнували осередки українських громад, церкви, закривали «Просвіти» з читальнями і бібліотеками, народні доми, українські кооперативи, конфісковували майно і продукти, фізично карали тих, хто протестував. Було заарештовано близько 2 тис. осіб, кожного третього із яких ув’язнили. Українських депутатів польського сейму посадили під домашній арешт, щоби не допустити їхньої участі у виборах, а виборців змушували голосувати за польських кандидатів. За даними українських істориків, пацифікації було піддано близько 750 сіл, 250 із яких зазнали важких матеріальних втрат і руйнувань. Офіційні польські джерела підтверджували пацифікацію лише щодо 450 сіл (10% усіх сіл Галичини). Кампанія «умиротворення» викликала міжнародний резонанс, і її засудили європейці. Вона ще більше посилила незадоволення населення краю діями влади.

Пацифікація українців. 1930 р.

Читальня «Просвіти» у с. Княгиничі Рогатинського повіту після пацифікації

Промислова політика була дискримінаційною щодо жителів українських земель. Уряд поділив країну на дві території — Польщу «А» і Польщу «Б». До першої належали корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. Сприяючи розвиткові промисловості у Польщі «А», уряд свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі «Б». Так, у Польщі «Б» утруднювали видачу дозволів на підприємницьку діяльність, а високі залізничні тарифи, що встановив уряд, обмежували її зв’язки з ринками Польщі «А». Внаслідок такої політики в Польщі «А» сконцентрували понад 80% металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної і паперової галузей, виробництво цегли, вапна та цукру. Умови життя і праці робітників також бажали бути кращими. Реальна заробітна плата збільшувалася повільно і не забезпечувала потреб сім’ї, а із сільськогосподарськими робітниками нерідко розраховувалися продуктами. Тривалість робочого дня на українських землях Польщі становила до десяти і навіть більше годин. Широко використовували жіночу та дитячу працю. Значним був також відсоток безробітних.

Українське населення намагалося протистояти польському економічному впливу. «Спираймося на власні сили», або ж «Свій до свого по своє» — такими були їхні гасла. Розуміючи, що українцям у їхніх починах польський уряд не допоможе, вони закликали допомогти самим собі, вбачаючи один із кращих способів у досягненні такої мети в кооперативах. За добу міжвоєння була сформована розгалужена мережа кооперативів, яка охоплювала кредитні спілки, об’єднані в асоціацію «Центробанк», сільські споживчі й торгові спілки, діяльність яких координував «Центросоюз», молочні кооперативи, об’єднані спілкою «Маслосоюз». Зокрема, вплив «Маслосоюзу» поширювався далеко за межі Польщі. Об’єднання експортувало продукцію до Австрії, Чехо-Словаччини, Швеції. Міську торгівлю представляла мережа кооперативів «Народна торгівля». Загалом чисельність українських кооперативів у Східній Галичині зросла з 580 у 1921 р. до 4000 напередодні Другої світової війни. Вони об’єднували до 700 тис. осіб. Польська влада намагалася стримати розвиток української кооперації, надаючи пільги польським кооперативам, обмежуючи діяльність українців другорядними господарськими формами. Шукаючи кращої долі, українці виїздили в інші країни, головно до США, Канади, країн

Латинської Америки. У міжвоєнний період зі Східної Галичини емігрувало 190 тис. осіб, Західної Волині й Західного Полісся — приблизно 50 тис. мешканців. Еміграція західноукраїнського населення супроводжувалась інтенсивним заселенням краю іноземцями. Упродовж міжвоєнного періоду на українських територіях Польщі оселилося близько 300 тис. поляків, із яких 200 тис. у селах, 100 тис. у містах. Отже, становище населення у міжвоєнній Польщі не відповідало очікуванням українців. Політика влади щодо них була відверто дискримінаційною.

1. Поясніть мету і суть політики осадництва і пацифікації.

2. Яку промислову політику на українських землях провадили поляки?

3. Як українці протистояли польському економічному впливу?

Коли в Україні польський уряд почав впроваджувати «кресовий» закон про освіту, спрямований на асиміляцію українців, ...

у Греції уряд прийняв рішення про депортацію з країни 50 тис. вірмен.

Фільм «Польські осадники»: https://www.youtube.com/watch?v=0HfkTlsmU0g

Фільм «Пацифікація Галичини»: https://www.youtube.com/watch?v=etUSTl1LIGY

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- 31 липня 1924 р. — польський уряд затвердив «кресовий» закон про освіту;

- вересень 1930 р. — розпочато кампанію пацифікації.

2. Поясніть значення понять: «сокольський кордон», утраквістична школа, осадництво, пацифікація.

3. Напишіть есей «Українці в умовах польської окупації».

4. «Завдання польського уряду — це створення національно однорідної держави». Спростуйте або підтвердіть цю тезу, навівши аргументи.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно