Гетьман продовжив і розширив торговельно-економічні відносини з Центральними державами. Україна мала експортувати 1/3 урожаю й 1/3 метало продукції, 10 % цукру та ін. За це отримувала позику на 1 млрд марок, постачання сільськогосподарської техніки та промислового устаткування.

Гетьманський уряд доклав багато зусиль, щоб до складу Української держави включити Південну та Північну Бессарабію, які окупувала Румунія, а також Холмщину й Підляшшя, проти чого активно виступали польські організації. Український уряд вів активні перемовини з урядом Кубанського краю, який прагнув об’єднання з Україною. На перешкоді цьому стали більшовики й генерал А. Денікін. Для боротьби з ними гетьманська Україна надавала кубанському уряду велику кількість зброї, боєприпасів, амуніції, готувала десантування Запорозької дивізії через Азовське море на Кубань.

Революція в Німеччині та розпад Австро-Угорщини змусили П. Скоропадського 14 листопада 1918 р. переорієнтувати зовнішню політику на співпрацю з Антантою та її союзником — білогвардійською Росією. Гетьман навіть заявив про встановлення федерації з майбутньою небільшовицькою Росією.

Політика уряду П. Скоропадського

3. Зародження повстанського руху

Аграрна політика гетьмана призвела до вибуху селянського повстанського руху. На початку червня 1918 р. 30 тис. селян Звенигородського й Таращанського повітів Київської губернії розпочали повстання, очолене лівими есерами. За ними повстали селяни Чернігівщини, очолені більшовиками, а в серпні — селяни Катеринославщини, очолені анархістом Н. Махном.

Антигетьманський повстанський загін. Миргородщина. Фото. 1918 р.

Проти політики гетьмана організовану страйкову боротьбу повели залізничники. Майже 200 тис. страйкарів із середини липня до середини серпня перешкоджали вивезенню продукції з України. Отже, гетьманові не вдалося врівноважити інтереси суспільних верств. У суспільстві назрівав новий соціальний вибух.

4. Кримські крайові уряди. Спроби приєднати Крим до України

Протягом 1917-1921 рр. Крим прагнули захопити російські більшовики та денікінці. Німеччина дивилася на Крим як на плацдарм для наступу в Азію, а кримські татари прагнули перетворити півострів на незалежну державу.

Уряд П. Скоропадського бачив Україну сильною державою, що міцно стоїть на Чорноморському узбережжі. Тому повідомив Центральним державам, що бачить Крим у складі України на правах автономії. Німецьке командування обрало політику стримування Гетьманату й у травні 1918 р. визнало чинність курултаю та посприяло створенню національного уряду Дж. Сейдамета. Однак в опозицію до нього стали нетатарські сили півострова. Тому в червні німецьке командування доручило генералу С. Сулькевичу створити новий крайовий уряд з колишніх царських урядовців. Уряд узяв курс на відокремлення Криму. У внутрішній політиці відновлювалася чинність усіх законів Російської імперії. Курултай було позбавлено прав національного парламенту, водночас розпочалося переслідування й українського руху.

У відповідь гетьманський уряд оголосив економічну блокаду півострова. Було припинено торгівлю, залізничний і морський зв’язок. Це завдало відчутних ударів по кримській економіці. Кримський уряд погодився на політичну та культурну автономію в складі України. Однак до реального об’єднання справа не дійшла. Німецькі війська залишили Крим, гетьманська держава була знищена під натиском повстанців.

Щоб не допустити повернення більшовиків, у Крим прийшли сили Антанти. У листопаді 1918 р. влада в Криму перейшла до нового проросійського крайового уряду, очоленого С. Кримом. Невдовзі півострів зайняла Добровольча армія.

5. Антигетьманське повстання та відновлення УНР

Ослаблення влади П. Скоропадського через падіння Німецької імперії заохотило його опонентів до повстання, яке очолив колегіальний орган — Директорія. До її складу ввійшли: В. Винниченко (голова), С. Петлюра (обоє — соціал-демократи), професор Ф. Швець (есер), адвокат П. Андрієвський (соціаліст-самостійник), А. Макаренко (профспілковий лідер).

Директорія відразу ж здобула широке визнання, а грамота гетьмана про федеративний союз з Росією викликала обурення серед патріотів та українських військових. На сторону Директорії перейшли січові стрільці, запорожці П. Болбочана, «сірожупанна» дивізія, Чорноморський козацький кіш та ін. Вірність гетьману зберігали тільки сердюки. Але 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою, за 30 км від Києва, вони були розгромлені січовими стрільцями. Опівдні 14 грудня 1918 р. січові стрільці ввійшли до Києва, а гетьман П. Скоропадський зрікся влади.

Директорія УНР — сформований Українським національним союзом колективний орган для керівництва антигетьманським повстанням; «тимчасова верховна влада» відновленої УНР; колективний верховний державний орган УНР, якому Трудовий конгрес народу України доручив виконувати функції верховної влади.

18 грудня 1918 р. Київ урочисто зустрів Директорію, яка проголосила відновлення Української Народної Республіки. З цього приводу були влаштовані військовий парад і святкове богослужіння. Відновлена УНР мала суттєві відмінності від попередньої. УНР до квітня 1918 р. уособлювала Центральна рада — революційний парламент. Тепер владу сконцентрували п’ять осіб.

Революційна Директорія. Державне будівництво. Після перемоги над П. Скоропадським Директорія проголосила себе «тимчасовою верховною владою революційного часу» і зобов’язувалася передати владу скликаному в майбутньому Трудовому конгресу народу України.

Директорія утворила уряд — Раду народних міністрів УНР на чолі з українським соціал-демократом В. Чехівським. Міністерські портфелі отримали представники партій, що входили до Українського національного союзу. Уряд був підпорядкований Директорії й чітко виконував її директиви.

У «Декларації Української Директорії» - від 26 грудня 1918 р. основою державотворення проголошувався «трудовий принцип». За ним органи влади всіх рівнів мали формуватися як «трудові ради», поєднуючи переваги як парламентської, так і радянської систем. У «трудових радах» право на владу отримували лише «трудові класи» — робітники та селяни. «Нетрудові класи» позбавлялися права голосу в управлінні державою. Цей принцип відштовхнув від Директорії українську інтелігенцію, фахівців різних галузей.

Багато уваги Директорія приділяла розбудові збройних сил. Життя вимагало комплектувати армію шляхом масової мобілізації чоловіків від 20 до 35, а офіцерів — до 43 років, які раніше перебували на військовій службі. Загальна мобілізація залучила до армії значну частину декласованих й аморальних типів. Щоб підтримувати дисципліну, у травні 1919 р. було ухвалено Закон «Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях».

Загалом процес державотворення за часів Директорії постійно ускладнювався воєнними подіями.

Національна політика. Уряд Директорії УНР мав набагато слабший зв’язок з національними меншинами, ніж Центральна рада. Директорія відновила національні міністерства. Однак в її складі працював лише міністр єврейських справ А. Ревуцький — член Єврейської соціал-демократичної робітничої партії. Призначення міністрів польських і російських справ було відкладене «до вияснення політичних відносин між Україною та Совітською Росією й Польщею». Таке зауваження було цілком обґрунтованим в умовах війни з державами, які намагалися використати національні меншини для руйнування Української держави зсередини. Разом з тим Директорія відновила чинність Закону УЦР «Про національно-персональну автономію».

Трудовий конгрес. 5 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила про скликання Трудового конгресу народу України. Передбачалося обрати 593 делегати. З них: 377 — від селянства, 118 — від робітників і лише 33 — від трудової інтелігенції. 65 мандатів отримували делегати від Західної України (Західноукраїнської Народної Республіки, ЗУНР).

Через складну воєнно-політичну ситуацію та стислі строки на конгрес 23 січня 1919 р. в приміщенні Київського оперного театру зібралися майже 400 делегатів, тобто понад 60 %. Вони розділилися на три фракції. До найменшої ввійшли представники правих поглядів — соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, трудовики та делегація ЗУНР. Найчисленнішою була фракція центристів, сформована з представників УСДРП, правої та центристської течії УПСР. Фракцію лівих сил утворили делегати від лівих есерів («боротьбисти» — за назвою їхнього друкованого органу «Боротьба»), незалежників (лівої фракції УСДРП) і представників від лівих партій національних меншин України.

Головна дискусія на Трудовому конгресі розгорілася між лівими та центристами. Ліві вбачали завдання Трудового конгресу в тому, щоб передати владу з рук Директорії радам робітничих і селянських депутатів, оголосити Україну незалежною соціалістичною республікою, утворити робітничо-селянський уряд, який би був утворений на засадах диктатури пролетаріату, і розпочати мирні перемовини з урядом радянської Росії.

Перемогу здобули центристи й праві. Вони відхилили більшовицький принцип диктатури пролетаріату, висловилися проти радянської форми правління. Натомість підтримали встановлення демократичного ладу в Україні. 28 січня конгрес висловив повну довіру Директорії УНР і, зважаючи на обставини воєнного часу, надалі доручив їй здійснювати владу.

6. Військова присутність Антанти на півдні України

Після залишення України німецькими силами роль гаранта стабільності вирішила взяти на себе Антанта. Її керівництво планувало у взаємодії з білогвардійським рухом відтіснити сили більшовиків за Харків. Одесу було визначено як суходільну, а Севастополь як віськово-морську базу військ союзників. З кінця листопада 1918 р. до кінця січня 1919 р. на південь України було введено понад 55 тис. військових, переважно французів. Вони опанували територію по лінії Тирасполь-Бірзула-Веселий Кут-Миколаїв-Херсон.

Перебування військ Антанти виявилося недовгим. Зрозумівши неможливість опанувати революційну Україну таким обмеженим контингентом, а також, бачачи розлад стомлених війною та більшовицькою пропагандою своїх військ, Рада Антанти вирішила вивести їх з півдня України. Останні французькі підрозділи залишили Одеський порт 3 квітня 1919 р.

7. Реорганізація Директорії УНР

Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Директорія вступила в переговори з Антантою. Французьке командування виставило ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій — В. Винниченка та С. Петлюру; відмовитися від соціалістичної соціально-економічної політики; довести чисельність армії до 300 тис. і підпорядкувати її командуванню Антанти, нарівні з Добровольчою армією генерала А. Денікіна.

В. Винниченко подав у відставку, а С. Петлюра залишився в складі Директорії, заявивши про припинення свого членства в УСДРП. Подав у відставку й голова уряду соціал-демократ В. Чехівський. Йому на зміну прийшов прихильник порозуміння з Антантою економіст С. Остапенко.

Отже, Директорія формально функціонувала й надалі, фактично ж влада сконцентрувалася в руках Симона Петлюри.

Особистості

Симон Петлюра (1879-1926) народився в м. Полтаві. Освіту здобував у Полтавській духовній семінарії, з якої був виключений за революційні настрої. Під час Української революції — голова Українського військового комітету Західного фронту.