§ 33. Нацистський окупаційний режим

1. Нацистський «новий порядок» в окупованій Європі: загальна характеристика

Політичний режим, який керівники Третього рейху хотіли встановити на окупованих територіях, отримав назву новий порядок. Плани великих територіальних перетворень у Європі Гітлер виклав в автобіографічній книжці «Моя боротьба» («Майн Кампф»), першу частину якої написав у в’язниці в 1924 р. їхнє втілення почалося задовго до Другої світової війни, хоча публічно Гітлер заявив про це в 1941 р. «Новий порядок» передбачав створення пангерманської держави на основі націонал-соціалістичної ідеології. Це повинно було забезпечити панування арійської раси, територіальну експансію в Східній Європі, а також проведення плану «Ост».

Згідно з уявленнями нацистів про майбутнє Європи до Німеччини мали бути приєднані населені німцями території прилеглих держав. Так у центрі Європи планували утворити «сталевий блок». Навколо нього мали гуртуватися близькі до німців неарійські раси - тобто держави-сателіти, позбавлені незалежної фінансово-економічної системи, армії, структури управління. Відтак до Рейху було приєднано демілітаризовану Рейнську зону, Саар, згодом інтегровано Австрію, Судетську область, Мемельський край. Залишки незалежної Чехії стали «протекторатом». Із захопленням Польщі до Рейху повернулися землі, відтяті від Німеччини Версальським договором. Данія позбулася Шлезвіг-Гольштейну, а Франція - Ельзасу й Лотарингії. Від Югославії до Рейху відійшла Словенія, Штирія й деякі інші іллірійські землі колишньої Австро-Угорської монархії.

Великі територіальні прирощення дістали найактивніші союзники Німеччини - Угорщина, Болгарія, Італія. У подальші плани входив новий розподіл колоніальних володінь. На територіях окупованих країн, які оточували Третій рейх, встановлено маріонеткові режими або так звані протекторати. Економічні, фінансові й трудові ресурси як інтегрованих, так і окупованих країн повністю підпорядковано інтересам німецьких військових відомств. Нацистська пропаганда подавала «новий порядок» як побудову справжнього, а не спотвореного комунізмом соціалізму.

Німецькі війська на вулицях Парижа. 1940 р.

Запитання і завдання

1. У зв’язку з подіями Другої світової війни поясніть зміст поняття «новий порядок». Зібравши додаткову інформацію, з’ясуйте далекосяжні плани нацистів щодо держав і народів Європи.

2. Які пропагандистські заяви використовували нацисти, обґрунтовуючи потребу встановлення в Європі «нового порядку»? Поясніть призначення цих пропагандистських шаблонів.

2. План «Ост». Зони окупації України: особливості режиму

Генеральний план «Ост», розроблений у 1941 р. під керівництвом Генріха Гіммлера (фактично це був комплекс різних документів, частина з яких не збереглася), містив програму німецької колонізації Польщі, країн Балтії, Білорусі, України й частини європейської Росії. План розроблено з метою реалізації гітлерівської ідеї про «життєвий простір» для німців у Східній Європі. Йшлося про ліквідацію, депортацію або германізацію місцевого населення. На українських чорноземах колонізатори мали намір розмістити поміщицькі й фермерські господарства ветеранів вермахту.

Окуповану територію України адміністративно було поділено на кілька частин. Галичину підпорядковано так званій Генеральній губернії, або Генерал-губернаторству (яке об’єднувало також більшу частину польських земель включно з Варшавою).

Генеральну губернію було створено в жовтні 1939 р., а дистрикт (округ) «Галичина» приєднано до неї в серпні 1941 р. Адміністративний центр губернії містився в Кракові. Генерал-губернатором призначено Ганса Франка. Німецький окупаційний режим у Галичині був трохи ліберальніший, ніж на решті українських територій, що було пов’язано з тривалим перебуванням краю у складі Австро-Угорщини.

Правобережжя, більша частина Лівобережжя й південні райони, що прилягали до Криму, утворили рейхскомісаріат «Україна» із цивільною адміністрацією із центром у Рівному. Рейхскомісаріат «Україна» був одним з п’яти, що мали бути створені в європейській частині Радянського Союзу.

Призначений рейхскомісаром 45-річний Еріх Кох мав репутацію жорстокої людини. В Україні його завданням була експлуатація ресурсів і депопуляція. Концепція рейхскомісаріату трактувала Україну винятково як географічну область, а не як політичне чи національне утворення.

Східні райони України до узбережжя Азовського моря, як і Кримський півострів, перебували під військовою адміністрацією. Там німецька політика й ставлення до українців були м’якшими.

Частину українських територій влітку 1941 р. Гітлер віддав диктатору Румунії Іону Антонеску як винагороду за надання в розпорядження вермахту мільйонної армії, що воювала на півдні України і в Криму. З Одеської області, південних районів Вінницької й західних районів Миколаївської областей було сформовано румунську провінцію Трансністрію (Задністров’я) із центром у Одесі. Румуни, які ніколи не претендували на Одесу, просто грабували південну Україну, вивозячи звідти все, що можливо. Чернівецьку та Ізмаїльську області теж було передано Румунії. Тут створено губернаторства: Буковинське із центром у Чернівцях і Бессарабське (що включало територію Молдови з Ізмаїльською областю) із центром у Кишиневі.

Ганс Франк

Еріх Кох

Історичний документ

Основні вказівки [вермахту] про поводження з українським населенням

[вересень 1941 р.]

1. Фюрер зберігає за собою право приймати рішення про державно-політичне оформлення території, де проживає українське населення. Військові органи влади принципово не повинні займатися цими питаннями.

На всі скарги українців щодо віддання певних територій України під управлінням генерал-губернатора чи Румунії і на всі подібні скарги треба відповідати, що Україна була врятована завдяки німецькій крові і що з тієї причини Німеччина зберігає за собою право розпоряджатися цими територіями згідно із загальними політичними потребами.

2. У разі необхідності в майбутньому буде допущена участь деяких українців в управлінні країни на рівні повітів і регіонів у формі комітетів довіри. У вищих органах влади поодинокі достойні довіри українці можуть бути запрошені тільки для консультацій, без того, щоб із цього випливали будь-які домовленості чи зобов’язання політичного характеру.

3. Кінцева економічна мета - це природний розвиток України як житниці Європи. З іншого боку, весь східноєвропейський простір повинен стати головним ринком промисловості Західної Європи...

4. Відповідно до цієї кінцевої мети, до українського населення так довго, як воно передусім у сільському господарстві покірно співробітничає, треба ставитися з доброзичливістю. Але дуже поширені серед німців прагнення залишити доступними для чужоземного населення їх власні звичаї, форми, навіть лише з повсякденного життя і в цей спосіб підняти життєвий рівень, мають бути категорично заборонені.

Вживання усної та письмової української мови не треба обмежувати.

Дозволяється українська преса за умови, що вона утримується в обмеженому об’ємі і підлягає суворій цензурі.

Нічого не слід чинити проти найнижчого шкільництва.

5. Українська Автокефальна Церква, так само, як і конфесійні об’єднання, дозволена з тим, що вони не займаються політикою...

6. Участь членів вермахту в українських національних святах повинна обмежуватись винятково випадками, безпосередньо пов’язаними з окупацією німецьких військ. Німецькі органи влади ні в якому разі не повинні брати на себе організацію цих свят.

Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. С. 529-530.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте сутність німецького генерального плану «Ост». Поміркуйте, чому цей план зберігали в таємниці.

2. Використовуючи карту, назвіть і схарактеризуйте адміністративно-територіальні одиниці, що було створено на окупованих нацистами теренах України.

3. Становище військовополонених і цивільного населення на окупованих територіях. Остарбайтери

До кінця 1944 р. сумарна кількість радянських бранців сягнула 5,7 млн. У перші місяці війни їхня доля мало цікавила як німецьке, так і радянське військове й політичне керівництво. Посилаючись на те, що СРСР не підписав Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими (1929 р.), нацисти не згодилися поширити на радянських бранців права, які мали військовополонені західних держав. Йшлося передусім про медичну допомогу й можливість отримувати посилки з їжею та одягом. Та й у полон брали не всіх: комісарів і політпрацівників, співробітників НКВС і євреїв розстрілювали на місці. Траплялося, особливо на початку війни, що полонених місцевого походження відпускали по домівках (з пропагандистською метою). Концтабори для радянських бранців часто влаштовували просто неба - на відкритій місцевості, огородженій колючим дротом.

Однак після провалу бліцкригу в Німеччині через постійні мобілізації почала відчуватися нестача робочих рук. Нацистські керівники знайшли вихід у завезенні робочої сили з окупованих територій. Як робочу силу почали використовувати й військовополонених. Найбільшим постачальником людей на примусову працю до Німеччини була Україна. У січні 1942 р. перші потяги з так званими остарбайтерами (тобто східними робітниками) вирушили до Німеччини з Харкова і Києва. Вони везли молодих українців, приваблених обіцянками роботи, хороших життєвих умов і можливістю побачити Європу. Загальна кількість і доля остарбайтерів з Радянського Союзу за підрахунками істориків були такими (у тис.):

Остарбайтери, які працювали на заводах, жили в спеціальних таборах і мали пришитий до одягу розпізнавальний знак «OST». Вони швидко вичерпували здоров’я через недоїдання, непосильну працю, погане житло, брак медичної допомоги, приниження. Трохи кращим було становище остарбайтерів у приватних сільськогосподарських маєтках так званих бауерів. Там принаймні було легше втамувати відчуття голоду, та й режим утримання був стерпним. Щойно звістки про справжнє становище остарбайтерів досягли України, як німецькій владі стало важче переконувати мешканців окупованих територій добровільно виїздити на роботу до Рейху: на людей почали влаштовувати облави й вивозити силою. Після війни Нюрнберзький військовий трибунал кваліфікував практику примусової праці військовополонених, цивільних робітників і в’язнів концентраційних таборів як воєнний злочин і злочин проти людяності.

Німецький агітаційний плакат

Остарбайтери перед виїздом до Німеччини

Напередодні війни війська вермахту отримали вказівки щодо поведінки на території СРСР. У них наголошувалося на необхідності нещадних і рішучих заходів проти «агітаторів, партизанів, саботажників, євреїв» і повної ліквідації будь-якого активного й пасивного опору. Це був документ, який фактично знімав із солдатів і офіцерів відповідальність за вбивство цивільного населення. Мірою того як становище німецьких військ ускладнювалося, поняття опору в розумінні німецьких солдатів розширювалося. Особливо це стосувалося конфліктів, які виникали під час вилучення продовольства.

Сподівання українських селян на те, що нова влада розпустить колгоспи й відновить приватну власність, не справдилися. Колгоспи були зручним інструментом для експлуатації селянської праці. Німецькі окупанти наклали на селян продовольчу данину - так званий контингент. Збір «контингенту», особливо в рейхскомісаріаті «Україна», здійснювали жорстокими засобами. Тих, хто чинив опір, відправляли на примусові роботи до Німеччини, а якщо опір був активним, то розстрілювали на місці. Соціальної напруги в селах додавали містяни. Позаяк німецька влада розглядала Україну як аграрний придаток, забезпечення продовольством міських жителів гранично скорочено. Рятуючись від голоду, містяни були змушені продавати по селах те, що мали, передусім одяг, а точніше обмінювати на продовольство, бо гроші втратили всяку цінність.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте становище військовополонених і цивільного населення на окупованих територіях. Використовуючи додатковий матеріал, підготуйте повідомлення про долі українських остарбайтерів.

2. Прокоментуйте твердження історика: «Україна під німецькою окупацією стала великомасштабною моделлю концентраційного табору. Як і в таборах, лінія між опором та співпрацею, роллю жертви та співучастю в злочинах режиму стала розмитою і непомітною. Кожен робив особистий вибір, і тим, хто вижив, довелося жити зі своїми рішеннями після війни, декому в гармонії, а декому в муках совісті. Але майже всі страждали від провини за те, що вижили» (С. Плохій). Як ви розумієте ці слова?

4. Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму

З німецьким наступом влітку 1941 р. багато хто в Україні живив надії на поліпшення ситуації. Очікували на повалення сталінського режиму не тільки в Західній Україні. У центральних і східних областях ще свіжими в пам’яті були жахи колективізації й Голодомору. У ставленні до німецької влади на початку війни українці керувалися переважно спогадами із часу Першої світової війни й Української революції, коли німці підтримували прагнення українців до державності, привносили в суспільне життя організацію і порядок. Однак у випадку з нацистами ці сподівання швидко розбилися об повсякденну реальність.

Керуючись расовою теорією, вище німецьке військове й політичне керівництво негативно ставилося до ініціатив створення у складі вермахту національних (особливо зі слов’ян) військових формувань. Однак воно не виключало ситуативних можливостей для цього. Ще до початку німецько-радянської війни у складі німецьких сил було створено укомплектовані українцями батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Вони стали єдиними формуваннями зі східних європейців, які брали участь у нападі на СРСР у червні 1941 р. Однак це не були звичайні військові підрозділи, а сили спеціального призначення. Вони мали вчиняти диверсії у стані противника під час наступу регулярних військ, роззброювати залишки військ, охороняти ешелони.

Роман Шухевич

Набір добровольців до батальйонів проведено навесні 1941 р. у Кракові, а військову підготовку - на території Австрії та Німеччини. Командирами батальйонів стали Роман Шухевич і Ріхард Ярий.

Зусилля щодо створення українських військових частин у складі вермахту були пов’язані з намаганням керівництва Організації українських націоналістів мати власні збройні формування. Оунівці сподівалися, що ці підрозділи стануть ядром майбутньої української армії й допоможуть наблизити незалежність України. Загалом військовий вишкіл тоді пройшли близько 700 осіб. Згодом більшість цих бійців справді влилася в Українську повстанську армію. Однак німці мали власні цілі - використати українців як інформаторів і перекладачів, а також для виконання карально-поліцейських функцій. Створення батальйонів було результатом домовленості тільки зацікавлених осіб з двох боків (зокрема, абвера - німецької військової розвідки), досягнутої без відома вищого керівництва Третього рейху.

Проти національних частин у складі вермахту виступали А. Гітлер і, особливо, рейхскомісар Е. Кох, який вважав, що єдиним призначенням окупованих територій є постачання продовольства й робочої сили. Про негативне ставлення німецького військового й політичного керівництва до українських збройних формувань свідчив розпуск батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» улітку 1941 р. Особовий склад було переправлено до Франкфурта-на-Одері, де замість двох організовано один підрозділ, який отримав назву 201-й батальйон охоронної поліції. Навесні 1942 р. його відправили не в Україну (як сподівалися бійці), а в Білорусь. Це була гірка місія: забезпечувати охорону шляхів сполучення й виконувати каральні функції.

Батальйон «Нахтігаль» у передмісті Львова. 30 червня 1941 р.

З кінця 1941 р. у складі вермахту існували дрібні відділи добровольців різних національностей. Тоді Гітлер дозволив створити з радянських військовополонених козацькі, вірменські, туркестанські і кавказькі мусульманські загони. Полонених українців і білорусів залучали до служби в так званих добровільних допоміжних загонах, які не допускали до лінії фронту й оперували ними в тилу. Загалом на весну 1943 р. вони налічували 400-600 осіб. Винятком були власне російські формування: їх було багато і вони були значно чисельніші. Поразка німецьких військ під Сталінградом змусила німецьке військове й політичне керівництво повернутися до думки про утворення ненімецьких військових частин. Найбільшим таким формуванням стала Російська визвольна армія під керівництвом генерала Андрія Власова. У квітні 1945 р. вона налічувала 120-130 тис. бійців.

Погляди істориків

Колабораціонізм - це відносини двох сторін, одна з яких служить іншій всупереч інтересам своєї держави і власного народу. Щоб колабораціонізм мав місце, не досить готовності підлеглої сторони співробітничати. Потрібна і готовність панівної сторони прийняти цю співпрацю. Такої готовності в нацистів не було аж до Сталінграда...

Ті, хто називає оунівців колабораціоністами, не може звинуватити їх у державній зраді. Вони були громадянами Польської держави, хоча боролися з нею від її народження до загибелі. Встановлену в Західній Україні радянську державність вони не визнали, маючи для цього всі підстави.

Ідейна близькість німецьких нацистів і українських націоналістів часто абсолютизується. Самі оунівці, інколи визнаючи цю близькість, ще не знали, що турбота про інтереси власного народу перетвориться в гітлерівців на хворобливу ненависть до інших народів, особливо тих, хто населяв територію майбутньої, як вони сподівалися, Великої Німеччини.

Виходячи з того, що нацисти не бажали створювати у Східній Європі національні держави і дозволяти існування місцевих політичних організацій, тим більше - з бойовиками при них, співробітництво українських націоналістів із Третім рейхом на інституційному (державному або партійному) рівні було неможливим за визначенням. А тільки таке співробітництво можна назвати колабораціонізмом.

Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Київ. 2013. Кн. 3. С. 66-67.

Потрібно відрізняти колаборацію вимушену і добровільну. З огляду на жорстокий воєнний час, коли грабунки стали нормою і людське життя девальвувалось, для мешканців України постало питання: як вижити. Колаборація збільшувала можливості на виживання. Мотиви добровільної співпраці з гітлерівцями були складнішими: одні колабораціоністи це робили знову ж таки заради порятунку життя, інші з жадоби до збагачення, з кар’єристських міркувань, або задля досягнення політичних цілей, що не мали нічого спільного з нацистським режимом... ще інші - з ідейних позицій. Міра добровільної української колаборації має ще й різний територіальний вимір. Найзначнішою вона була в Галичині. Однак тут колаборація мала відносний характер. В умовах вехгерівського експерименту вона поселяла надію, що можна домогтися реалізації національних інтересів через співробітництво з існуючим режимом. Частка української добровільної колаборації була найменшою в рейхскомісаріаті «Україна». У цьому регіоні німецький уряд не виявив жодної готовності толерувати українців.

Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років XX століття: ідеологія та практика. Львів. 2003. С. 94.

На початку 1943 р. виникла думка створити український військовий підрозділ. Активно в цьому напрямі діяв Отто Вехтер, губернатор дистрикту «Галичина». Задум підтримував і В. Кубійович, голова УЦК. Українські політики сподівалися, що повториться ситуація Першої світової війни, коли легіон Січових стрільців, що воював на боці Австро-Угорщини, став основою збройних сил ЗУНР. Стрілецька слава приваблювала й надихала галицьку молодь. Чимало галичан вірило, що більшовики не повернуться. До дивізії зголосилися більше як 80 тис. осіб. Однак німецькі задуми, зокрема наміри використати дивізію як гарматне м’ясо, цілковито відрізнялися від українських. Та й чимало галичан з недовірою ставилося до німецької затії, розуміючи сутність нацистських порядків. Створенню дивізії протистояли й крайові проводи ОУН(б). Підрозділ отримав назву 14-та гренадерська дивізія зброї СС «Галичина». Восени 1943 р. її чисельність становила близько 13 тис. вояків. У липні 1944 р. дивізію розбили радянські війська під Бродами.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте діяльність національних військових формувань у складі німецької армії. Чому дії цих підрозділів викликали суперечливі міркування сучасників і залишаються предметом дискусій серед істориків?

2. Спираючись на попередні знання історії, наведені погляди істориків і додаткову інформацію, поясніть явище колабораціонізму під час Другої світової війни.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Визначте місце України в уявленнях і планах нацистів про «новий порядок» у Європі.

2. На прикладі України схарактеризуйте німецький окупаційний режим. Спробуйте знайти можливості для порівняння німецького окупаційного режиму на території України й територіях інших європейських держав.

3. Поміркуйте про різні виміри війни: державний, національний, соціальний, людський. Визначте відмінності між ними.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно