§ 11. Українська державність і питання національних меншин

1. Міжнаціональні відносини на теренах Наддніпрянської України

Українські діячі розуміли чутливість національного питання. З перших днів революції керівники Центральної Ради запевнювали національні меншини в тому, що українська держава стане для них рідною і приязною домівкою. У статті М. Грушевського «Народностям України» стверджувалося: «Оборонці української національності не будуть націоналістами». Представників національних меншин (росіян, поляків, євреїв, молдаван, німців, татар, білорусів, чехів і греків) запрошено до роботи в Центральній Раді, де вони отримали близько 25 % мандатів. У Генеральному секретаріаті діяло секретарство з національних справ на чолі з С. Єфремовим з трьома підсекціями - для російських, єврейських і польських справ. Третім Універсалом Центральної Ради було визнано право цих народів на національно-персональну автономію. У грудні 1917 р. ухвалено закон про утворення єврейських громадських рад.

Національний склад Української Центральної Ради (у %)

9 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон «Про національно-персональну автономію».

У ньому визнано право кожного народу самостійно облаштувати життя через власний Національний союз. Такий союз міг об’єднувати людей незалежно від місця проживання. Одразу це право надано росіянам, полякам і євреям. Інші народи могли також ним скористатися, подавши до Генерального суду заяву з підписами 10 тис. громадян. Закон про національно-персональну автономію було включено в конституцію УНР. У світовій юридичній практиці він був унікальним явищем, однак втілити в життя його не вдалося.

У період Гетьманату закон скасовано. Законодавчі акти того часу акцентували на рівності всіх громадян та уникали національних розрізнень. Директорія відновила закон «Про національно-персональну автономію», передусім щодо євреїв, але теж не змогла його реалізувати.

Ставлення національних меншин до української державності важко звести до схеми. Найменш схильними до співпраці з українською владою на умовах національно-персональної автономії були росіяни, які не вважали себе меншиною. Неоднозначно складалися стосунки з поляками, які мали національно-культурні, громадські й політичні організації, пресу. Лише в Києві в 1917 р. проживало близько 80 тис. поляків. Після Лютневої революції поляки в Україні створили Польський виконавчий комітет Об’єднання польських організацій на Русі, який підтримав Центральну Раду. На демонстраціях поряд із синьо-жовтими прапорами піднімалися й польські червоно-білі знамена, лунало гасло «За нашу і вашу свободу». Однак згодом ставлення поляків до української влади змінилося на гірше, передусім через конфіскацію поміщицьких землеволодінь.

Після Лютневої революції пожвавився єврейський рух. З національних меншин у Малій Раді євреї мали найбільше представництво - 16 осіб (24 %). Створювали єврейські навчальні заклади, підручники для яких друкували державним коштом. Мовою навчання обрано ідиш, нею ж вели діловодство, друкували пресу. Контакти між українською владою та єврейськими організаціями почали згортатися після Жовтневого перевороту. Єврейські діячі сприймали українську владу як сегмент загальноросійського політичного простору і не були готові відкрито підтримати українську державу. Серед євреїв популярною була ідея «третього шляху» - нейтралітету в протистояннях між слов’янами. Під час Гетьманату євреї провели вибори до тимчасового парламенту. Утім низька явка на них свідчила про намагання більшості єврейського населення залишитися поза політикою.

Однією з трагічних сторінок стали єврейські погроми. Перші з них в Україні зафіксовано в 1917 р. Найбільшого розмаху вони сягнули в 1919 р. на тлі присутності кількох армій і непідконтрольних збройних формувань. В основі погромів лежала як психологічна агресія через воєнні дії, злидні й утрату близьких, так і те, що чимало євреїв входило до більшовицького керівництва. Тому на них почали покладати відповідальність за політику більшовиків. В Україні зафіксовано понад тисячу єврейських погромів, жертвами яких стали десятки тисяч осіб. Найбільшими були погроми в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені, Бахмачі. Причетними до них були всі війська, що діяли в Україні.

Важливим є питання про відповідальність за погроми вищих посадових осіб і воєначальників. Безчинства не творилися за їхніми розпорядженнями. У серпні 1919 р. Петлюра видав наказ, у якому називав зрадником і ворогом кожного причетного до погромів бійця Армії УНР. Деякі ініціатори єврейських погромів опинилися під судом і навіть були страчені. Та зупинити насильство не вдавалося. У багатьох містах і містечках більшовицькі провокатори підбурювали місцевих мешканців до збройних виступів проти українського війська, провокуючи тим самим сутички на міжетнічному ґрунті.

Запитання і завдання

1. Назвіть основні принципи політики Центральної Ради щодо національних меншин в Україні. Для обґрунтування своїх думок використайте статтю М. Грушевського «Народностям України».

2. Яким було ставлення до української державності з боку національних меншин? Підготуйте повідомлення про з’їзд представників народів Росії, що відбувся 8-15 вересня 1917 р. у Києві.

2. Питання національних меншин у ЗУНР

У ЗУНР вирішення питання національних меншин спиралося на досвід врегулювання міжнаціональних відносин у Габсбурзькій монархії загалом і українсько-польських відносин зокрема. Тут поляки одночасно виступали як національна меншина і як ворог зі зброєю в руках. Політика ЗУНР щодо національних меншин полягала у спробі узалежнити рівноправність від лояльного ставлення до української держави. Уже в перших офіційних актах Української Національної Ради йшлося про громадянську, національну й релігійну рівноправність та закликалося національні меншини — поляків, євреїв та німців — направити своїх представників до УНРади. Становище національних меншин визначало кілька законів, ухвалених УНРадою в 1919 р. Закон про мову встановив держаною мовою українську, а меншинам гарантував право використовувати у відносинах з владою рідну мову. Відповідно до закону про громадянство громадянами ЗУНР були ті, хто належав до місцевої громади. Хто не бажав приймати українського громадянства, мав подати заяву про набуття громадянства іншої держави.

Державні службовці, які відмовилися присягнути українській владі, але хотіли зберегти громадянство, повинні були скласти заяву вірності УНР. Таку присягу поляки складати здебільшого не хотіли. Тож у державних установах ЗУНР їх працювало мало. Більше вдалося залучати євреїв. Виразником проукраїнськи налаштованої частини єврейського населення Галичини був Ізраїль Вальдман, який співпрацював з урядом ЗУНР. В УГА діяв єврейський курінь під командуванням Соломона Ляйнберґа, сформований під час Чортківської офензиви з єврейської міліції Тернополя. У лавах УГА воювали також етнічні німці, уродженці Галичини, як-от командир бригади Альфред Бізанц і начальник штабу Альфред Шаманек. Українським патріотом став і Вільгельм Габсбурґ, відомий як Василь Вишиваний. Закон про скликання сейму ЗОУНР передбачав квоти для представництва основних національностей Галичини. Сейм, до виборів якого так і не дійшло, мав складатися з 226 депутатів: 160 українців, 33 поляків, 27 євреїв і 6 німців.

Національний склад населення ЗУНР

Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний)

Налагодження відносин з представниками інших національностей стало головним завданням органів влади ЗУНР на місцях. Поляки в провінції по-різному реагували на українську владу.

Дехто зберігав спокій і намагався співпрацювати.

Українці ніколи не приховували наміру домогтися національної автономії Східної Галичини, тож не можна сказати, що їхні дії були для поляків несподіваними. Інші вичікували. Робітники й селяни сподівалися на соціальні реформи, які більше пов’язували з українською державністю, ніж з польською. Були серед поляків і ті, хто відкрито обурювався і готувався до опору. Єврейське населення намагалося зберігати нейтралітет у польсько-українському конфлікті. УНРада в інструкціях повітовим комісарам наголошувала на потребі забезпечити приязні стосунки з місцевими євреями й не допускати антиєврейських і антинімецьких погромів. Однак повністю уникнути цього не вдалося. При уряді за зразком УНР мали бути створені три секретаріати для національних справ — польський, єврейський і німецький, але цей намір не було реалізовано. Компромісним кроком української влади стало збереження повноважень довоєнних міських рад, де було багато євреїв і поляків. Особливі взаємини між українцями й поляками складалися вздовж лінії фронту. Тут питання вирішували приватно, спираючись на довоєнні зв’язки. Так вдавалося допомагати пораненим, військовополоненим та інтернованим.

Запитання і завдання

1. Спираючись на попередні знання з історії та матеріал параграфа, поясніть особливості становища польської національної меншини в ЗУНР.

2. Проаналізуйте законодавчі акти ЗОУНР, які стосувалися врегулювання відносин українців з національними меншинами.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Порівняйте політику УНР і ЗУНР щодо національних меншин. Поясніть, чому для української влади національне питання було важливим?

2. Проаналізуйте положення закону УНР про національно-персональну автономію. Як ви гадаєте, чи була можливою його практична реалізація і які труднощі при цьому могли виникнути?

3. На основі матеріалу параграфа й додатково зібраних відомостей підготуйте інформацію про становище єврейського населення на території України в 1917-1919 рр.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно