Революції 1917—1919 рр. Утворення національних держав у Центрально-Східній Європі
- 2-07-2022, 15:23
- 489
10 Клас , Історія: Україна і світ 10 клас Гісем (інтегрований курс, рівень стандарту, нова програма)
§ 20. Революції 1917—1919 рр. Утворення національних держав у Центрально-Східній Європі
МЕТА
• визначати причини революційних подій 1918—1919 рр. у Центрально-Східній Європі
• дізнатися про створення нових держав Центрально-Східної Європи
• визначити, який вплив на цей процес мали революційні події в Німеччині та Росії
ДАТИ
6 жовтня 1918 р. — створення Держави СХС
1 грудня 1918 р. — створення Королівства сербів, хорватів і словенців
1921 р. — Видовданська конституція
1929 р. — проголошення Королівства Югославія
У 1917—1923 рр. Європу охопив потужний революційний рух, який був спричинений:
• втомою народів Європи від безглуздої війни, що несла лише втрати, страждання й падіння життєвого рівня;
• загостренням усіх соціальних проблем, масовим невдоволенням;
• розчаруванням у структурах влади, що не змогли усунути загрозу війни й забезпечити справедливий демократичний устрій;
• ослабленням і, зрештою, розвалом Російської, Австро-Угорської, Османської та Німецької імперій;
• потужним національно-визвольним рухом пригноблених народів;
• післявоєнним спадом виробництва та структурною перебудовою економіки під впливом змін технологій;
• несправедливістю Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних договорів;
• спробою російських більшовиків розпалити полум’я світової революції.
Усі ці причини по-різному вплинули на країни Європи. В одних спалахнули революції, у других були здійснені серйозні реформи, у третіх встановилися диктаторські режими. Тобто світ не став знову таким, яким він був ще кілька років тому.
Революції охопили переважно країни Центрально-Східної Європи, Близького й Середнього Сходу. Це пояснюється тим, що саме в цих регіонах були країни, що зазнали поразки у війні, і тут вкрай загострилися соціальні й національні проблеми.
Під час революцій переважало прагнення створити демократичні республіки зі справедливим соціальним устроєм. Разом із тим у всіх країнах, крім Австрії, залишалися сильними тенденції, спрямовані на докорінний злам не лише тогочасного ладу, але й самого суспільства.
Національна держава — вища форма національного самовизначення народу; держава із чітко вираженими національними ознаками (національна мова, національна економіка, етнічна домінанта тощо).
Комінтерн (III Комуністичний Інтернаціонал) — міжнародна організація комуністичних партій, заснована в березні 1919 р. у Москві з ініціативи В. Леніна замість II Інтернаціоналу. У 1920—1930-х рр. став інструментом впливу СРСР на суспільно-політичне життя інших країн світу. Основною метою було поширення комуністичних ідей. Був розпущений у травні 1943 р. на вимогу західних союзників — США та Великої Британії.
• Утворення національних держав у Європі
• Пропагандистський плакат. Початок XX ст.
• Неофіційний символ III Інтернаціоналу
Під впливом більшовицького перевороту в Росії почали висуватися вимоги здійснення соціалістичної революції, встановлення диктатури пролетаріату у формі влади рад. Однак ця тенденція не стала панівною.
Також важливим стало прагнення домогтися національного визволення та створити власну державу.
Таким чином, революції в 1917—1919 рр. у Європі можна охарактеризувати як національні (для Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусії, України, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, південнослов’янських народів), соціальні й демократичні (крім вищезазначених держав, ще для Росії, Австрії, Німеччини, Болгарії).
Особливістю революцій у цих країнах стало те, що для них було характерним поєднання міждержавних конфліктів (російсько-українського, польсько-українського, радянсько-польського, румунсько-чесько-угорського тощо) та громадянських війн (у Росії, Угорщині тощо).
У революційному русі 1917—1923 рр. можна виділити два етапи. На першому (1917—1921 рр.) революції були викликані впливом Першої світової війни й боротьбою поневолених народів за національне визволення. На другому етапі (1921—1923 рр.) революційні події переважно відбувалися з ініціативи та за підтримки Комінтерну, який прагнув розпалити світову революцію.
Відновлення Польської держави
Польський народ, втративши незалежність унаслідок трьох поділів кінця XVIII ст., постійно боровся за відновлення своєї державності. У роки Першої світової війни виникли два політичні табори, які у своїй боротьбі покладали надії на одну з ворогуючих сторін. Сили, що гуртувалися навколо Партії народної демократії (ендеки), очолюваної Романом Дмовським, спиралися на підтримку Антанти. Інші на чолі з Юзефом Пілсудським виступали за співробітництво із Центральними державами.
Втративши в 1915 р. польські землі, російський цар Микола II 5 листопада 1916 р. пообіцяв, що «після перемоги» Царству Польському буде даровано автономію. У відповідь Австро-Угорщина й Німеччина заявили, що теж «після перемоги» створять Польську державу, та дозволили сформувати Тимчасову державну раду (ТДР), до якої і увійшов Ю. Пілсудський. Щоб перехопити ініціативу, цар заявив, що Польська держава буде створена з усіх польських земель, які перебувають під владою Німеччини, Австро-Угорщини та Росії. Цю позицію підтримали й країни Антанти.
Після повалення царизму в Росії Тимчасовий уряд у березні 1917 р. «визнав право Польщі на незалежність». На території Росії почалося формування Польського корпусу. У відповідь у вересні 1917 р. Німеччина й Австро-Угорщина заявили про утворення незалежного Королівства Польського на відвойованих у Росії польських землях. На чолі Королівства стала Регентська рада, яка мала діяти до обрання короля. Німецьке командування почало формувати польську армію, але Ю. Пілсудський відмовився включити польський легіон до її складу, за що й опинився у в’язниці.
Поразка Австро-Угорщини та Німеччини прискорила утворення Польської держави. У листопаді 1918 р. ліві партії в Любліні сформували уряд на чолі з Ігнацієм Дашинським. Він оголосив про утворення Польської республіки, але не зміг поширити свою владу на всі польські землі. Тим часом до Варшави повернувся звільнений
• Регентська рада. 1918 р.
• Юзеф Пілсудський
Юзеф Пілсудський — перший керівник незалежної Польщі у XX ст. Народився в 1867 р. у давній литовсько-польській шляхетській родині в маєтку Зулув поблизу Вільно (Вільнюс). Навчався в Харківському університеті. Проти своєї волі був втягнутий у підготовку замаху на царя, за що був засланий до Сибіру. Заслання перетворило Ю. Пілсудського на революціонера. Він став членом Польської соціалістичної партії (ПСП), її литовської секції. Як людина амбітна, Ю. Пілсудський швидко став лідером. Проте ідеї соціалізму цікавили його настільки, наскільки вони здатні були мобілізувати польське населення на боротьбу проти Росії. У роки Російської революції 1905—1907 рр. Ю. Пілсудський фактично очолив Бойовий відділ ПСП. Коли в 1906 р. керівництво ПСП відкинуло терор як метод боротьби, Ю. Пілсудський створив нову політичну організацію — ПСП-революційну фракцію. Напередодні Першої світової війни Ю. Пілсудський емігрував до Австро-Угорщини, де сформував 10-тисячний польський легіон для боротьби проти Росії. Перебуваючи на фронті, Ю. Пілсудський не забував і про політику. На захопленій у Росії території Польщі прихильники Ю. Пілсудського створювали організації, які мали поширювати вплив їхнього лідера. У результаті Ю. Пілсудський став найбільш впливовою особою в польському національно-визвольному русі.
із в’язниці Ю. Пілсудський, якому Регентська рада передала владні повноваження. Він оголосив себе «тимчасовим вождем держави». Спочатку уряд Варшави поширював свою владу лише на територію, що входила до складу Росії (Королівство Польське), та Західну Галичину (Мала Польща), що належала Австро-Угорщині. Також Польща розпочала війну із ЗУНР за Східну Галичину. Наприкінці грудня 1918 р. внаслідок народного повстання з-під влади Німеччини було звільнено частину західних польських земель (Велика Польща).
У січні 1919 р. було проведено вибори до Установчого сейму, на яких більшість здобули ендеки. Ю. Пілсудський залишився «вождем держави». Установчий сейм прийняв низку соціально-економічних законів: було закріплено 8-годинний робочий день, розроблялася земельна реформа, що передбачала обмеження землеволодіння 180 га.
Паризька мирна конференція визначила західний кордон Польщі, а щодо східного кордону питання залишилося відкритим. Міністр закордонних справ Англії Дж. Керзон запропонував визначити його лінією розселення етнічних поляків, що й було затверджено Верховною радою Антанти в грудні 1919 р. («лінія Керзона»).
Проте невизначеність становища на землях колишньої Російської імперії дала можливість польському уряду претендувати на землі, які колись входили до складу Речі Посполитої. У результаті війни із ЗУНР (листопад 1918 — липень 1919 р.) та радянською Росією (квітень 1920 — березень 1921 р.) Польща закріплювала за собою територію Волині, Полісся, Холмщини, Галичини та інших земель Північно-Західної України, а також Західної Білорусії. У 1920 р. Польща захопила в Литви Віденську область. У жовтні 1921 р. до Польщі було передано третину Силезії (протягом 1919—1921 рр. поляки тричі піднімалися тут на збройну боротьбу). Проте Польща не змогла приєднати території Вармії та Мазури, де населення на плебісциті виступило проти приєднання.
Остаточно кордони держави склалися в 1923 р. Завдяки територіальним придбанням близько 35 % населення Польщі становили національні меншини, щодо яких здійснювалася політика полонізації. За своїм розвитком Польща була переважно аграрною країною.
Конституційне оформлення нової держави відбулося в 1921 р.
Утворення незалежних держав Латвії, Литви, Естонії та Фінляндії
У 1915 р. Литва й половина території Латвії були окуповані німецькими військами. Німеччина розглядала ці землі як об’єкт колонізації, ураховуючи те, що тут проживала значна кількість німецького населення. Щоб затримати просування німецьких військ, російське командування пішло на створення підрозділу латиських стрільців, який мужньо захищав Ригу.
Революція 1917 р. у Росії призвела до згуртування національних рухів у країнах Балтії (Латвія, Литва, Естонія). Спочатку лідери рухів виступали за автономію у складі Росії. Однак Тимчасовий уряд Росії категорично відмовив. Тоді лідер литовського національного руху Антанас Сметона, зважаючи на окупацію Литви Німеччиною, запропонував створити Литовську державу під її зверхністю. 16 лютого 1918 р. було проголошено незалежність Литви. Країна ставала монархією, трон мав посісти німецький принц.
У Латвії демократичні сили прагнули створити демократичну державу, більшовики — встановити радянську владу. Спираючись на латиських стрільців та антинімецькі настрої, більшовики 16—18 грудня 1917 р. проголосили в Латвії радянську владу. Проте проіснувала вона кілька місяців. За Брестським миром Латвія й Естонія були повністю окуповані німецькими військами.
• Антанас Сметона
Схожі події розгорталися і в Естонії. За часів Тимчасового уряду Росії естонські землі були об’єднані в одну адміністративну одиницю й тут було дозволено створити естонські збройні формування. У жовтні 1917 р. більшовики на короткий час встановили в Естонії свою владу. Проте за день до вступу німецьких військ у її столицю Таллінн підпільний Комітет національного порятунку на чолі з К. Пятсом проголосив незалежність Естонії. Однак Німеччина її не визнала та включила землі Естонії і частини Латвії до створеного Балтійського герцогства.
Поразка Німеччини в Першій світовій війні започаткувала новий етап у боротьбі за незалежність країн Балтії. 16 листопада 1918 р. Народна рада в Ризі проголосила створення Латвійської республіки на чолі з К. Ульманісом, яку підтримали країни Антанти. Проте латвійцям довелося ще рік боротися за незалежність. Противниками 'її були місцеве німецьке населення та більшовики. Німецькі частини були розгромлені за допомогою естонських військ у грудні 1919 р., а більшовиків витіснено в січні 1920 р. 11 серпня 1920 р. радянська Росія визнала незалежність Латвії.
Литовцям також доводилося відстоювати свою незалежність у боротьбі з радянською Росією та Польщею. Після скасування Брестського миру більша частина Литви була захоплена Червоною армією. На цих та білоруських землях була проголошена Білорусько-Литовська Соціалістична Радянська Республіка. Проте вже навесні 1919 р. більша частина Литви опинилася під управлінням уряду президента А. Сметони. У 1922 р. Установчі збори прийняли Конституцію Литовської Республіки. Нова республіка не об’єднувала всі литовські землі, у 1920 р. Віленська (Вільнюська) область була окупована польськими військами. Натомість Литва в 1923 р. окупувала Клайпедську область, яка, згідно з Версальським миром, перебувала під управлінням Ліги Націй.
Революція в Німеччині призвела до падіння німецького окупаційного режиму і в Естонії. 11 листопада 1918 р. у Таллінні було проголошено створення Тимчасового уряду на чолі з К. Пятсом. Проте більшовики, захопивши Нарву, проголосили Естонську Трудову Комуну. За підтримки Англії, добровольців зі Швеції, Фінляндії, Данії було створено естонську армію, яка завдала поразки більшовикам і до лютого 1919 р. звільнила всю територію Естонії. У країні були проведені вибори до Установчих зборів, які проголосили Естонську демократичну республіку та прийняли конституцію. У 1920 р. було укладено мирний договір із радянською Росією.
Фінляндія входила до складу Російської імперії, але мала митну автономію і власну валюту. Із 1899 р. імперський уряд розпочав політику русифікації Фінляндії, що сприяло виникненню національного руху. Революція 1917 р. створила умови для здобуття незалежності. У грудні 1917 р. було створено уряд Фінського королівства. У відповідь більшовики намагалися захопити владу. Не маючи збройних сил, фінський уряд звернувся по допомогу до Німеччини та Швеції. У квітні 1918 р. війська цих держав розгромили більшовиків. У грудні 1918 р. на чолі держави став Карл Маннергейм, якого призначили регентом. У травні 1919 р. Фінляндія була проголошена республікою.
• Карл Маннергейм
Карл Маннергейм (1867—1951) походив зі шведського дворянського роду. За традицією він здобув військову освіту, служив у гвардії російського імператора. Під час Першої світової війни генерал обіймав командні посади в російській кавалерії. Після виникнення незалежної Фінляндії він створив її збройні сили, які придушили виступ більшовиків. К. Маннергейм став першим президентом країни, заклавши основи ЇЇ внутрішньої та зовнішньої політики.
• Латиські стрільці з національним прапором. 1917 р.
• К. Пятс під час святкування 20-ї річниці створення Естонії. 1938 р.
Утворення Чехословаччини
В умовах розпаду Австро-Угорщини 6 січня 1918 р. збори чеських депутатів австрійського рейхстагу й земських сеймів прийняли декларацію, у якій, посилаючись на принцип національного самовизначення, зажадали утворення суверенної, демократичної та соціально справедливої держави «у межах історичних чеських земель і своєї словацької парості».
Влітку 1918 р. Чехословацький національний комітет у Парижі, очолюваний найавторитетнішим лідером чехів Томашем Масариком, визнали Франція, а згодом Велика Британія та США як «першооснову майбутнього чехословацького уряду». Зв’язок із цим комітетом установив Національний комітет у Празі, який об’єднав усі чеські політичні партії. Наприкінці вересня Національний комітет було створено і в Словаччині. Отже, з’явилися структури, які у сприятливий момент проголосили б утворення Чехословацької республіки.
Восени 1918 р. правлячі кола Австро-Угорщини, передчуваючи свою поразку, почали вивозити із чеських земель продовольчі товари, промислове обладнання, транспортні засоби. Це пограбування торкнулося інтересів усього населення. Національний комітет оголосив страйк протесту. Його учасники влаштовували сутички з військами та поліцією, проголошуючи гасло «Хай живе Чехословацька республіка!». 28 жовтня 1918 р., коли стало очевидним, що монархія Габсбургів припиняє своє існування, Національний комітет оголосив про створення Чехословацької республіки. 30 жовтня Словацька національна рада заявила про відділення Словаччини від Угорщини й визнала право словацького народу вирішувати свою долю на основі повної незалежності. Одночасно вона проголосила словацьку націю частиною єдиної чехословацької нації в культурному та мовному відношенні.
Провідну роль у боротьбі за незалежність Чехословаччини відіграв Томат Гарріг Масарик (1850—1937).
Т. Масарик писав у своїх спогадах, що у 1907 р. він остаточно переконався, що Австро-Угорщину реформувати неможливо, і висунув ідею боротьби за незалежність чехів і словаків. У цій боротьбі він закликав спиратися не на Росію, як робив майже весь попередній чеський рух, а на країни Заходу (Францію, Англію, США). Поступово його ідеї стали панівними серед чеської політичної еліти та населення. Також Т. Масарику належить ідея єдиної Європи, у якій ураховуватимуть інтереси великих і малих націй, а кожен народ зберігатиме свою національну ідентичність, водночас залишаючись європейським.
Авторитет Т. Масарика був настільки високим, що 6 червня 1915 р. він від імені чеського й словацького народів оголосив війну Австро-Угорщині та її союзникам. Чеські солдати почали масово тікати з лав австро-угорської армії і приєднуватися до свого народу.
Своєю активною діяльністю в еміграції Т. Масарик зумів домогтися позитивного ставлення Франції, Англії та США до чеського й словацького національних рухів. Саме його ідеї про самовизначення поневолених народів Європи лягли в основу «14 пунктів» В. Вільсона. Т. Масарик також переконав провідні чеські політичні сили, що майбутня чеська держава має базуватися на демократичних засадах.
• Прапор і герб Чехословаччини
• Т. Масарик обходить стрій чехословацьких легіонерів. 1918 р.
Перший уряд республіки сформувався на основі «всенародної коаліції» чеських і словацьких правих і націоналістичних партій та соціал-демократів. Він обіцяв провести «соціалізацію» промисловості, запровадити 8-годинний робочий день, визнати право на страйки. В умовах піднесення селянського руху Національні збори прийняли закон про аграрну реформу, що встановив максимум земельного володіння у 250 га, або 150 га ріллі.
Конституція, прийнята Національними зборами 20 лютого 1920 р., закріпила утворення ЧСР як демократичної республіки. У її основу було закладено принцип захисту приватної власності. Усі громадяни отримали рівні права. Вищим законодавчим органом ставали двопалатні Національні збори, вибори до яких здійснювалися на основі загального виборчого права. Національні збори обирали президента на сім років. Він мав широкі повноваження. Першим президентом обрали Т. Масарика.
Виходячи з тези про єдину «чехословацьку націю», конституція відкидала самобутність словаків. Рівноправність націй трактувалася лише як мовно-культурна. Отже, Чехословаччина стала унітарною державою, що в подальшому і стало причиною розгортання сепаратистських рухів. Так, із 13,5 млн населення чехи становили 7 млн, німці — 3 млн, словаки — 2 млн, угорці — 750 тис., українці (русини) — 450 тис., поляки — 100 тис. осіб.
У квітні 1920 р. у Чехословаччині відбулися перші парламентські вибори, на яких перемогли соціал-демократи й соціалісти. Кордони республіки було визначено післявоєнними (1919—1920 рр.) мирними договорами країн Антанти з Німеччиною, Австрією та Угорщиною. До складу нової держави за Сен-Жерменським договором було включено й Закарпатську Україну (на правах автономії). У Чехословаччині її називали Підкарпатською Руссю.
Утворення Королівства СХС (Югославії)
Восени 1918 р. південнослов’янські землі Австро-Угорщини були охоплені селянським рухом, а в армії та на фронті відбувалися революційні виступи. За такої ситуації 5—6 жовтня 1918 р. у Загребі (Хорватія) на нараді представників різних партій з усіх південнослов’янських земель Австро-Угорщини було утворено Народне віче словенців, хорватів і сербів. Воно проголосило своєю метою «об’єднання всіх словенців, хорватів і сербів у народну, вільну й незалежну державу». Повідомлялося про розрив усіх відносин із Габсбурзькою монархією й створення суверенної Держави словенців, хорватів і сербів (Держава СХС). Народне віче стало верховним органом влади.
Нова держава була в скрутному становищі. Під гаслами розподілу поміщицької землі посилювався селянський рух, тривали воєнні дії. Італія прагнула захопити не тільки південнослов’янські землі на узбережжі Адріатичного моря, обіцяні їй державами Антанти, а й значно більшу територію. У цій ситуації реальну допомогу Державі СХС могла надати Сербія, яка направила свої війська на узбережжя Адріатики, що нейтралізувало дії італійських військ.
Сербія, у свою чергу, претендувала на об’єднання всіх південнослов’янських земель під владою династії Карагеоргієвичів (це було проголошено ще в липні 1917 р. у Корфській декларації, яку підписали представники всіх південнослов’янських народів). Унаслідок переговорів між делегацією Народного віча та урядом Сербії 1 грудня 1918 р. було підписано угоду про створення єдиної південнослов’янської держави — Королівства сербів, хорватів і словенців (Королівства СХС). До його складу згодом увійшла Чорногорія.
• Етнічний склад Югославії в 1920-х рр., тис. осіб
• Король Александр Карагеоргієвич
Королівство СХС було парламентською монархією. 28 червня 1921 р., у день святого Вида (Видовдан) — день пам’яті битви на Косовому полі, Установча скупщина (парламент) прийняла конституцію. Королю надавалися значні права, у тому числі право разом зі скупщиною здійснювати законодавчу владу. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав прем’єр-міністра, міг увести в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Король був не підзвітним ні перед скупщиною, ні перед народом. Верховний законодавчий орган країни — Народна скупщина — складався з однієї палати та обирався на чотири роки. Усупереч поділу на національні області, що сформувався історично, держава була розділена на 33 жупанії (губернаторства). їх очолював великий жупан, якого призначав король і який мав повноваження припиняти рішення виборних органів самоврядування. Отже, було закріплено унітарний устрій Королівства СХС. Домінуюче становище в країні здобула сербська еліта, якій належали майже всі адміністративні посади в країні. Таке становище стало причиною головної проблеми країни — національної. Королем Королівства СХС став Александр Карагеоргієвич (1921—1934 рр.). Із 1929 р. Королівство СХС почало називатися Югославія.
Утворення Австрії
Розпад Австро-Угорщини, складовою якої була Австрія, призвів до безкровного повалення монархії та проголошення 12 листопада 1918 р. Австрії республікою.
Спочатку домінуючою політичною силою в країні стала соціал-демократична партія, що підтвердили вибори до Установчих зборів. Новий режим ухвалив демократичні й соціальні закони, здійснив часткову націоналізацію промисловості.
Сен-Жерменський договір перетворив Австрію на невелику країну, на яку ще були накладені обмеження та репараційні зобов’язання. Втрата традиційних економічних зв’язків підірвала економіку держави. Панувало безробіття. Особливо загострилися паливна і сировинна проблеми. У кращі часи промислові потужності Австрії були задіяні на 50 %. Країні довелося звертатися до США по фінансову і продовольчу допомогу, що дещо стабілізувало ситуацію.
У 1920 р. Установчі збори затвердили конституцію Австрії, згідно з якою вона ставала федерацією земель. На перших виборах перемогу здобула Християнсько-соціалістична партія, яка й сформувала уряд.
У 1921 р. ситуація в країні погіршилася. Уряд попросив підтримки у країн Антанти. 4 жовтня 1922 р. було підписано так звані Женевські протоколи, згідно з якими молода республіка отримувала фінансову допомогу, відтермінування виплати репарацій на 20 років, але мала скоротити державні витрати й віддати фінанси країни під контроль Ліги Націй.
У 1923 р. завдяки отриманим кредитам і проведеній у країні грошовій реформі становище вдалося стабілізувати, а Рурська криза сприяла пожвавленню металургії та загалом економічного життя Австрії. Саме цього року відбулися вибори до парламенту й місцевих органів влади. Вони засвідчили домінування в політичному житті Християнсько-соціалістичної партії Австрії (ХСПА), Соціал-демократичної партії Австрії (СДПА) і Німецько-національної партії, яка виступала за об’єднання Австрії з Німеччиною.
• Карл Зейц — перший федеральний президент Австрії (1919—1920 рр.), лідер СДПА
• М. Карої та отець Янош Хок проголошують республіку. 1918 р.
• Б. Кун виступає на мітингу в Будапешті. 1919 р.
Створення незалежної Угорської держави. Спроба встановлення радянської влади
31 жовтня 1918 р. в Угорщині відбулася «революція айстр» («революція осінньої троянди»), керована Угорською Національною радою на чолі з Міхаєм Карої. 13 листопада 1918 р. була проголошена Угорська Народна Республіка. Уряд М. Карої декларував запровадження свободи спілок і зборів, створення політичних організацій, загальне виборче право; заявив про надання автономії всім національним меншинам та розробку земельної реформи; запровадження 8-годинного робочого дня.
Однак діяльності уряду заважали деякі чинники. 24 листопада 1918 р. виникла Комуністична партія Угорщини (КПУ). Її основу становили угорські військовополонені, які повернулися з радянської Росії. Серед них було чимало учасників більшовицького перевороту та громадянської війни. Комуністи всіляко намагалися дискредитувати діяльність уряду М. Карої і прагнули встановити в Угорщині радянську владу.
Держави Антанти ігнорували спроби М. Карої здобути їхню підтримку, натомість вимагали від Угорщини розпустити армію і передати 2/3 території сусідам. Тоді М. Карої подав у відставку й запропонував соціал-демократам сформувати новий уряд. Ті, у свою чергу, звернулися до комуністів, лідери яких висловили бажання об’єднатися й створити єдину партію на основі програми комуністів та спертися на допомогу радянської Росії. Соціал-демократи погодилися. 21 березня 1919 р. в результаті об’єднання цих двох політичних сил утворилася Соціалістична партія Угорщини (СПУ). Того ж дня було проголошено Угорську Радянську Республіку (УРР). Для відсічі агресії почалося створення Угорської червоної армії (УЧА). Проте через спробу розгорнути соціалістичне будівництво за прикладом радянської Росії підтримку значної частини населення було втрачено. Для утримання влади комуністи почали застосовувати «червоний терор». Також владі комуністів сприяла антиугорська політика Антанти, яка продовжувала наполягати на передачі земель. Зрештою румунські й чеські війська перейшли в наступ. Незважаючи на героїчний опір УЧА, відстояти землі не вдалося. Вона була змушена відступати. Довелося погодитися на ультимативні вимоги Антанти.
Румунські війська, які вступили в Будапешт, роззброїли УЧА. Комуністичні лідери втекли до радянської Росії, де взяли участь у «червоному терорі». Зокрема, Б. Кун керував масовим терором у Криму в 1920—1921 рр.
Тим часом західну частину Угорщини захопила «угорська національна армія» під командуванням адмірала Міклоша Горті. Він представляв уряд, який засідав у Сегеді. На цій території розпочалися переслідування прибічників радянської влади, було ліквідовано її перетворення й відновлено законодавство дореволюційного періоду.
Міхай Карої дотримувався ліберальних поглядів. Він виступав за рівні права для всіх націй у складі Австро-Угорщини. У період Першої світової війни М. Карої створив опозиційну «партію незалежності», орієнтовану на Антанту. Він вимагав розриву з Німеччиною, укладення сепаратного миру й демократизації країни з метою недопущення перемоги «санкюлотів, або більшовиків», висував гасло незалежності Угорщини в її історичних кордонах. Під час Угорської революції 1918 р. М. Карої очолив перший уряд проголошеної Національною радою республіки. У січні—березні 1919 р. був президентом Угорської республіки. У березні 1919 р., коли держави Антанти ультимативно зажадали від Угорщини погодитися на значні територіальні поступки на користь сусідніх країн, М. Карої подав у відставку. Після проголошення Угорської Радянської Республіки він емігрував із країни. Перебуваючи за кордоном, М. Карої виступав проти режиму М. Горті, очолював «рух за демократичну Угорщину». У 1946 р. він повернувся на батьківщину й працював на дипломатичній роботі.
Регент — у монархічних державах тимчасовий правитель, який виконує обов'язки глави держави замість монарха.
10 листопада 1918 р. у залізничному вагоні, прикрашеному коронами, у напрямку містечка Спа останній німецький імператор Вільгельм II із Берліна вирушив до нейтральних Нідерландів. На кордоні він передав свою шпагу голландському офіцеру-прикордоннику зі словами: «Перед вами приватна особа — Вільгельм Гогенцоллерн». Цим символічним актом завершилося правління династії Гогенцоллернів, яка з 1701 р. очолювала Прусське королівство, а в 1871 — 1918 рр. — Другий рейх.
14 листопада 1919 р. 50-тисячна армія урочисто увійшла до Будапешта. М. Горті тоді представляв єдину реальну загальнонаціональну силу в країні. Незабаром він сформував коаліційний уряд і провів вибори до парламенту — Національних зборів. 1 березня 1920 р. вони прийняли рішення про відновлення в країні монархії. Антанта й держави-спадкоємиці Австро-Угорщини (Румунія, Чехословаччина, Королівство СХС) заперечували відновлення влади Габсбургів в Угорщині. У цих умовах завдяки підтримці армії регентом країни парламент обрав М. Горті, який фактично встановив свою одноосібну владу.
У 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, за яким вона зберігала лише 33 % своєї довоєнної території.
Листопадова революція в Німеччині. Утворення Веймарської республіки
Революція в Німеччині 1918—1919 рр., яка отримала назву Листопадової, розпочалася 3 листопада повстанням військових моряків у місті Кілі. Вони були обурені спробою командування кинути флот в останній бій, пожертвувати ним і домогтися вигідніших умов перемир’я. Повстання підтримали в усій країні. Влада вислизнула з рук уряду Макса Баденського, який, заявивши про зречення кайзера Вільгельма II, передав владу соціал-демократу Фрідріху Еберту для підготовки скликання Установчих зборів. Однак під тиском радикальних лідерів робітничого руху, які виступали за перетворення на зразок більшовиків Росії, Ф. Еберт негайно проголосив республіку. Від імені тимчасового уряду Ф. Еберта Німеччина підписала Комп’єнське перемир’я.
Ліворадикальні сили (група «Спартак») не бажали, щоб майбутнє країни визначали Установчі збори. їхні дії спричиняли подальше посилення політичного насильства. На початку 1919 р. за допомогою армії, поліції, загонів добровольців-фронтовиків усі виступи лівих було придушено й проведено вибори до Установчих зборів. Вони розпочали роботу в місті Веймар. Влітку 1919 р. Установчі збори прийняли так звану Веймарську конституцію, якою заклали основи створення в Німеччині президентсько-парламентської республіки з федеральним територіальним устроєм.
Основним дестабілізуючим чинником для розвитку тогочасної Німеччини став Версальський мирний договір. Його умови виявилися справжньою катастрофою для режиму Веймарської республіки, що намагався створити нову Німеччину.
• Ф. Еберт вітає німецьких солдатів, що повернулися з фронту. 1919 р.
Фрідріх Еберт був одним із лідерів Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), а з 1912 р. — депутатом рейхстагу. Із 1913 р. він очолював СДПН. Був противником насильницьких революційних дій. У період Листопадової революції 1918 р. Ф. Еберт був одним із керівників тимчасового революційного уряду — Ради народних уповноважених. Діяч постійно лавірував між революцією та контрреволюцією. Так, він уклав таємну угоду з генштабом німецької армії про допомогу в придушенні комуністичного руху (повстання «спартанців» у 1919 р. та комуністів у 1923 р.). У той самий час за допомогою армії були ліквідовані заколоти правих сил (Каппівський путч 1920 р., «Пивний путч» 1923 р.). Після прийняття Веймарської конституції Ф. Еберт став першим президентом (1920—1925 рр.) Німецької республіки. Після розправ із комуністами він втратив підтримку лівих сил, а після підписання Версальського мирного договору — і правих.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. У результаті розпаду яких імперій утворилися нові національні держави в Центрально-Східній Європі? 2. Які держави утворилися й відстояли свою незалежність на землях колишньої Російської імперії? 3. Що спільного було в процесі утворення держав Балтії? Які чинники сприяли здобуттю ними незалежності? 4. У створенні якої держави відіграв головну роль Т. Масарик? 5. Які з новоутворених держав зазнали більшовицької агресії? 6. У яких із них відбувалися громадянські війни? 7. У які роки відбулося конституційне оформлення новоутворених держав? Чому їм довелося вести збройну боротьбу за незалежність? 8. Завдяки чому новоутвореним державам вдалося відстояти свою незалежність? 9. Складіть хронологію формування нових незалежних держав.
Коментарі (0)