§ 27. «Українське питання» на Паризькій мирній конференції

МЕТА

• визначати суть «українського питання», що постало під час роботи Паризької мирної конференції, і те, як воно було розв'язано

• пояснювати, чому українству не вдалося відстояти свої права на конференції

ДАТИ

1919—1920 рр. — діяльність українських делегацій на Паризькій мирній конференції

25 червня 1919 р. — визнання права Польщі на окупацію Східної Галичини

8 грудня 1919 р. — визначення «лінії Керзона»

Народи, які до 1914 р. не мали власної державності, покладали великі надії на справедливе вирішення національного питання державами-учасницями Паризької мирної конференції. Особливо вони сподівалися на проголошені принципи прав націй на самовизначення і проведення кордонів згідно з етнічною межею розселення народів.

У Париж разом з іншими прибула українська делегація, яка була спільною від УНР та ЗО УНР (до січня 1919 р. ЗУНР). Делегацію очолив Григорій Сидоренко, а заступником був Василь Панейко (свого часу він був міністром закордонних справ ЗУНР). Протягом року її склад доповнювався і змінювався. У серпні замість Г. Сидоренка делегацію очолив граф Михайло Тишкевич, який до цього працював послом України у Ватикані. Українська делегація, відповідно до отриманих інструкцій, наполягала на визнанні незалежності УНР, виведенні з українських земель іноземних військ (Польщі, Румунії та Антанти), наданні Україні допомоги державами-переможницями в боротьбі проти більшовицької Росії і Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Навесні 1919 р. до Парижа прибула окрема делегація від Державного Секретаріату ЗО УНР, яка поставила питання про припинення агресії Польщі проти ЗО УНР. Також на конференцію прибула делегація від Кубані, яка орієнтувалася на «білу» Росію. Були представники і кримськотатарського народу.

Окремо «українське питання» на конференції не розглядалося. Воно виникало під час розгляду польського та російського питань. Справа Східної Галичини була єдиною проблемою, щодо якої Паризька мирна конференція офіційно зверталася до дипломатів УНР. Делегацію УНР було допущено як спостерігача на засідання тих робочих органів, де розглядали цю проблему.

У ставленні до «українського питання» позиції делегацій держав-переможниць суттєво відрізнялися. При цьому на них значно впливала антиукраїнська кампанія польської делегації й міністрів колишнього Тимчасового уряду Росії, що зображували делегатів України як колишніх німецько-австрійських союзників або пробільшовицьки налаштованих політиків. Спочатку США підтримували УНР. Навіть було дозволено закуповувати у кредит зброю і спорядження (було придбано на 11 млн доларів). Проте згодом ситуація змінилася.

Американська делегація виступала за надання українству лише автономії у складі новоутворених держав. У складі американської делегації були громадяни США українського походження, тому їм був зрозумілий зміст «українського питання». Саме українське населення (русини), що проживало в США, відіграло ключову роль у передачі Закарпаття на правах автономії до складу Чехословаччини.

Жорстку позицію щодо України займали французькі представники. Ж. Клемансо, заперечуючи можливість визнання української державності, планував створити в післявоєнній Європі «санітарний кордон» із держав, що мали стати союзниками Франції проти Німеччини і перешкодою для поширення більшовизму. Тому він підтримував намагання польської, чехословацької і румунської делегацій включити якомога більше українських земель до складу своїх держав. Усі позитивні контакти представників П. Скоропадського, Директорії УНР із Францією взимку 1918—1919 рр. були втрачені після швидкої поразки Директорії від більшовиків. До того ж Франція робила головну ставку на «білий рух» у Росії, який виступав за «Велику і неподільну Росію». До того ж французька делегація активно допомагала Польщі у війні з українцями. У поїзді французької місії Ж. Вертелемі було привезено зброю, що допомогло Польщі утримати Львів під час українського наступу в лютому 1919 р. Саме польська армія Ю. Галлера, сформована у Франції, відіграла ключову роль у захопленні Галичини.

«Українське питання» — неврегульованість міжнародним співтовариством права українців на самовизначення.

«Санітарний кордон» — у геополітиці вживають як термін, що означає систему держав, об'єднаних для створення бар'єру між державами, взаємодія яких є загрозою для інших. «Лінія Керзона» — умовна назва східного кордону Польщі, визнаного Антантою 8 грудня 1919 р. після завершення Першої світової війни та розпаду Російської імперії. Назва походить від імені автора пропозиції британського дипломата Дж. Керзона.

• Д. Ллойд Джордж (Велика Британія), Ж. Клемансо (Франція), В. Вільсон (США). 1919 р.

• Григорій Сидоренко (ліворуч) і граф Михайло Тишкевич (праворуч) — керівники української делегації на Паризькій мирній конференції

• «Лінія Керзона»

Британська делегація займала більш виважену позицію. Д. Ллойд Джордж категорично заперечував анексію західноукраїнських земель Польщею. У дискусіях щодо майбутніх кордонів Польщі з Ж. Клемансо він запропонував дотримуватися принципу «непольські території Польщі не віддавати». Щодо її прагнення отримати Галичину Д. Ллойд Джордж вважав, що «Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не бажає бути польським».

8 грудня 1919 р. з ініціативи британської делегації було прийнято «Декларацію Верховної ради союзних і об’єднаних держав із приводу східного кордону Польщі», за якою її кордон на сході визначався за етнічним принципом («лінія Керзона»). Відповідно до нього Польщі залишалися землі, заселені переважно поляками, за винятком частини українських територій — Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини.

Проте поразка ЗО УНР у боротьбі з Польщею стала визначальною у рішенні конференції. 25 червня 1919 р. за Польщею було визнано право окупувати Галичину та запровадити там свою адміністрацію, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Однак Рада послів Антанти не погоджувалася на включення Галичини до складу Польщі. Умовою дозволу на окупацію Галичини було забезпечення автономії краю, політичної, релігійної та особистої свободи населення. Проте умова країн Антанти залишилася тільки на папері, вона ніколи не була виконана польським урядом.

Долю Закарпаття й Буковини визначили договори з державами-союзницями Німеччини. Чехословаччині передали Закарпатську Україну, а Буковину отримала Румунія.

• Міністр закордонних справ Великої Британії в 1919—1924 рр. Джордж Керзон

Член Директорії, міністр земельних справ у першому її уряді М. Шаповал про позицію Антанти щодо України (вересень 1919 р.)

За цей час Антанта не хоче говорити з українцями, Галичину віддала полякам, а Буковину і частину «Руської Країни» (Закарпаття) та Бессарабію — румунам, другу частину «Руської Країни» — чехам, поляки ще самі зайняли половину Волині і заявляють претензії на Поділля, простягають руки по Житомир і навіть Київ, захопили більшу частину Білорусі і йдуть на Литву і Латвію. З українцями Антанта поводиться так, як із ворогами, і трактує їх гірше Туреччини і Болгарії.

Чим було зумовлене таке ставлення до України? Чи могло воно бути іншим?

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. На Паризькій мирній конференції Україна виступала суб'єктом чи об'єктом міжнародних відносин? 2. Які чинники впливали на рішення Паризької конференції щодо українських земель? 3. Чи справедливим є твердження, що поразка армії тягне за собою і поразку на дипломатичному фронті? 4. Чому відбувся розкол в українській делегації? 5. Які рішення щодо українських земель були ухвалені на конференції? 6. Підготуйте презентацію про «українське питання» на Паризькій мирній конференції.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Історія: Україна і світ 10 клас Гісем (інтегрований курс, рівень стандарту, нова програма)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)