Країни Латинської Америки
- 2-07-2022, 15:50
- 382
10 Клас , Історія: Україна і світ 10 клас Гісем (інтегрований курс, рівень стандарту, нова програма)
§ 57. Країни Латинської Америки
МЕТА
• характеризувати розвиток країн Латинської Америки у 1920—1930-ті рр.
• розповідати про видатних історичних діячів цього періоду
ДАТИ
15 серпня 1914 р. — початок судноплавства через Панамський канал
1922—1924 рр. — рух тенентистів
1920-ті рр. — антиолігархічні революції
1928—1929, 1932—1935 рр. — війна Чако
1933 р. — початок урядом США політики «доброго сусіда»
1933—1934 рр. — революція на Кубі
У 1920-ті рр. у країнах Латинської Америки стало популярним гасло зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших держав. Це спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Ліберальний реформізм у Латинській Америці формувався під впливом європейських і північноамериканських ліберальних ідей, але він вирішував дещо ширше коло питань: демократизація політичного життя, розвиток національних економік і послаблення залежності від провідних країн світу й транснаціональних корпорацій. Найбільш радикальні реформи в першій чверті XX ст. були проведені в Аргентині, Чилі, Уругваї та Мексиці.
Так, в Аргентині президент Іпполіто Іригоєн (1916—1922, 1928—1930 рр.) підвищив заробітну плату, дозволив діяльність профспілок, запровадив 8-годинний робочий день, двотижневу оплачувану відпустку і пенсійне забезпечення. Було обмежено працю підлітків і дітей.
Уряд наважився на проведення земельної реформи, згідно з якою з державного фонду селянству було передано 7,6 млн га землі. Реформа також захищала права орендарів. Крім того, відкривалися школи в сільській місцевості, було проведено університетську реформу.
Схожу політику в 1920-ті рр. проводив президент Чилі Артуро Алессандрі. Більшою мірою вона стосувалася робітничого законодавства.
В Уругваї реформи розпочалися ще на початку XX ст. за президентства Хосе Батльє-і-Ордоньеса. Завдяки своєчасним змінам у країні вдалося стабілізувати ситуацію й забезпечити сталий демократичний розвиток.
Було створено значний державний сектор економіки. Приватні підприємці мали відраховувати частину прибутків на соціальні потреби. Держава стала проводити протекціоністську політику. Було запроваджено 8-годинний робочий день, встановлено офіційний мінімум заробітної плати, введено пенсійне забезпечення, допомогу з безробіття, безкоштовну освіту. Розгорнулося будівництво дешевого житла, шкіл, медичних установ.
Крім того, у країні було проведено демократичну реформу виборчої системи, обмежено права президента, забезпечено права опозиції. Церква була відділена від держави, скасовано смертну кару.
У Мексиці внаслідок революції 1910—1917 рр. до влади прийшла нова політична еліта. В умовах формального збереження демократичних свобод у країні було встановлено режим «революційного каудилізму» (каудиліо — вождь).
У 1920 р. у результаті повстання та наступних президентських виборів країну очолив Альваро Обрегон — колишній революційний генерал. Він пообіцяв реалізувати всі завоювання революції, які були закріплені в конституції країни. Селяни отримали 700 тис. га поміщицьких земель. Було підвищено заробітну плату. Держава суворо контролювала дотримання робітничого законодавства.
Ліберальний реформізм початку 1920-х рр. натрапив на опір правих сил, які були представлені земельною аристократією. Під їхнім тиском відбувся деякий відхід від здобутих позицій.
Перша світова війна безпосередньо не торкнулася країн Латинської Америки, проте мала значні наслідки для їхнього розвитку. Збільшення споживання сільськогосподарської продукції та сировини в країнах, що брали участь у війні, призвело до зростання цін на них. Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, які були використані для розвитку промисловості. У країнах формувалися національний капітал і робітничий клас, який відверто заявляв про свої права. До невирішеного аграрного питання додалися проблеми, властиві промислово розвиненим країнам. Війна також призвела до згортання капіталовкладень європейських держав, чим негайно скористалися Сполучені Штати. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, який став їхньою власністю, посилився вплив США.
• Іпполіто Іригоєн
В Аргентині президент Марсело Торквато де Альвеар (1922—1928 рр.) пішов на компроміс із правими силами, згорнувши реформи. Повернення на президентську посаду І. Іригоєна та нова хвиля реформ були перервані переворотом генерала Фелікса Урибуру, який правив протягом 1930—1932 рр.
У Чилі діяльність президента А. Алессандрі в 1924 р. була перервана військовими. Заколотники, виступаючи під гаслом створення сильної національної держави, згорнули демократичні реформи й жорстоко розправилися з робітничими організаціями. Натомість запровадили: 8-годинний робочий день, пенсійне забезпечення, створення профспілок й укладення колективних договорів.
Наступного року було відновлено конституційний порядок. Нова конституція закріпила в країні президентську форму правління.
Проте лідер заколотників Карлос Ібаньєс домігся перемоги на президентських виборах і в 1927—1931 рр. установив свою особисту диктатуру. У своїх діях він наслідував політику Б. Муссоліні в Італії.
У Мексиці наступником А. Обрегона став генерал Плутарко Еліас Кальєс (1924—1928 рр.). Він виступав за продовження революції. За час його президентства між селянством було додатково розподілено 3,2 млн га землі. Під гаслом боротьби з імперіалізмом він пішов на конфлікт з американськими корпораціями, особливо нафтодобувними. Щоб показати «революційність» свого уряду, П. Е. Кальєс наважився на конфлікт із католицькою церквою. Це ледь не розв’язало в країні нову громадянську війну. У 1926—1927 рр. у країні діяли збройні загони крістерос — прихильників церкви, яких активно підтримувала земельна аристократія.
Зрозумівши, що подальша «революційність» може призвести до нового внутрішнього конфлікту, уряд П. Е. Кальєса поступово згорнув свої реформи. Таким чином, «революційний каудилізм» вичерпав себе, забезпечивши поступовий перехід від революції до стабільного життя.
На Кубі, яка після тривалої національно-визвольної війни лише формально стала незалежною республікою, панували революційні настрої. На цій хвилі в 1925 р. на посаду президента країни було обрано героя війни генерала Херардо Мачадо-і-Моралеса. Проте він виявився жорстоким диктатором, який намагався наслідувати Б. Муссоліні. Скориставшись економічним піднесенням, X. Мачадо-і-Моралес став ініціатором широкої кампанії будівельних робіт, які мали знизити безробіття та створити на острові сучасну інфраструктуру. Через стрімкий розвиток будівництва будівельні компанії швидко збагатіли, країною почала ширитися масштабна державна корупція. Це призвело до революції 1933—1934 рр.
Прикладом боротьби із засиллям олігархів та американських компаній стала збройна боротьба в Нікарагуа під проводом Августе Сандіно. У 1926 р. під час повстання, організованого ліберальною партією проти земельних олігархів, він очолив один зі збройних загонів. У події втрутилися США, які окупували країну й примусили лібералів припинити виступи. Проте А. Сандіно відмовився скласти зброю і з 30 прихильниками розпочав збройну боротьбу проти окупантів. Незабаром його загін уже налічував декілька тисяч бійців. Повсталі проголосили своєю метою вигнання окупантів, відновлення справжнього суверенітету країни, встановлення демократичної влади. Здійснивши рейди плантаціями американських компаній, повсталі за підтримки народу оточили столицю. Проамериканський уряд був змушений погодитися на переговори. У 1933 р. з країни були виведені американські війська, а А. Сандіно розпустив свою армію. Однак плантатори не бажали поступатися владою. А. Сандіно було підступно вбито, а владу в країні захопила родина Анастасіо Самоси. Він установив диктаторський режим, що проіснував до 1979 р. і був повалений у результаті народної революції.
• Повстання в Ріо-де-Жанейро, яке започаткувало в Бразилії рух тенентистів. 1922 р.
• Фелікс Урибуру
• Жетуліо Варгас
За роки правління Ж. Варгаса у Бразилії було здійснено індустріалізацію, введено протекціоністські митні податки, розвідано й розпочато експлуатацію природних родовищ (боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювалися нові землі. У соціальній сфері було запроваджено страхування й трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день, пенси і відпустки, визначено розмір мінімальної заробітної плати тощо. Значні кошти було виділе но на розвиток освіти і культури. У країні проводили соціальні реформи й водночас придушували робітничий рух.
Не всі країни Латинської Америки пережили період ліберального реформізму. Так, у Бразилії кавові плантатори не бажали поступатися владою та що-небудь змінювати. За таких умов ініціативу в боротьбі за демократизацію життя країни взяли на себе молоді офіцери — тенентисти (від порт. tenente — лейтенант). У 1922 р. вони здійснили заколот у Ріо-де-Жанейро, але він був жорстоко придушений. Не змирившись із поразкою, тенентисти в 1924 р. захопили головний промисловий центр країни Сан-Паулу. Проте не маючи програми змін і не залучивши населення, вони опинилися в оточенні урядових військ. Прорвавши блокаду, тенентисти рушили в рейд країною. У цей час відбулося повстання у військових гарнізонах на півдні Бразилії, яке очолив Луїс Карлос Престес. Об’єднавшись із повстанцями із Сан-Паулу, Л. К. Престес повів країною «непереможну колону», завдаючи поразки урядовим військам. За два роки вона подолала 25 тис. км. Проте нечисленність «колони» (1,5—4 тис. бійців), маневрений характер боротьби не дозволяли тенентистам установити тісний зв’язок із населенням. Зрештою під тиском урядових військ «колона» відступила в Болівію, де була інтернована.
Незважаючи на поразку, рух тенентистів розхитав олігархічний режим і створив умови для його демократизації.
Економічна криза 1929—1933 рр., яка суттєво вплинула на економіку латиноамериканських країн, ще більше зміцнила курс на позбавлення залежності від європейських держав і США. Унаслідок цього відчутно знизилися надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від стрімкого падіння. Криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Це привело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією, які конкурували зі США та Англією. Проте головною метою урядів Латинської Америки був пошук виходу зі скрутного становища.
Вихід вбачався у здійсненні індустріалізації, яка мала компенсувати неспроможність імпорту машин та обладнання. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталу були надані пільги. Держава почала вкладати кошти в розвиток промисловості, що сприяло виникненню державного сектору економіки. Уряд намагався змінити структуру експорту, щоб зменшити його залежність лише від одного виду продукції, встановлював контроль за діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії було націоналізовано нафтодобувну промисловість.
Отже, у Латинській Америці, як і в країнах Заходу, криза призвела до посилення державного регулювання економіки. Проте форми проведення перетворень були різними. У Бразилії реформи були проведені за президентства Жетуліо Варгаса (1930—1945, 1951—1954 рр.). Він прийшов до влади на хвилі боротьби з традиційною олігархією, користуючись значною підтримкою населення.
• А. Сандіно зі своїми бійцями. 1933 р.
У 1924 р. Мексика стала першою в Західній півкулі країною, яка визнала СРСР і встановила з ним дипломатичні відносини.
У 1920—1930-х рр. спалахнуло декілька міждержавних конфліктів, які були зумовлені невизначеністю кордонів у важкодоступних регіонах. Зокрема, йдеться про конфлікти між Перу й Еквадором, Перу й Колумбією, Перу й Чилі, Чилі й Болівією, Парагваєм і Болівією. Найбільш серйозними стали збройні конфлікти між Перу й Колумбією і Летісійська війна (1932—1934 рр.), у якій Перу зазнала поразки, та війна Чако (1928—1929, 1932—1935 рр.), упродовж якої Болівія так і не змогла здолати Парагвай.
• Агірре Серда
У зовнішній політиці Ж. Варгас лавірував між США та країнами-агресорами. Якийсь час він навіть копіював у поведінці Б. Муссоліні. Зрештою Бразилія вступила в Другу світову війну на боці антигітлерівської коаліції. 30-тисячний бразильський корпус брав участь у бойових діях в Італії.
В Аргентині курс на імпортозамінну індустріалізацію здійснювався в умовах військової диктатури. Проте економічної незалежності досягти не вдалося, хоча Аргентина і стала аграрно-індустріальною країною.
У Чилі схожі реформи провів уряд Народного фронту на чолі з президентом Агірре Серда.
Найбільш ґрунтовні перетворення здійснив у Мексиці президент Ласаро Карденас (1934—1940 рр.). За часи його правління було знищено панування латифундій, націоналізовано залізниці та нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій.
Важливою політичною подією в Латинській Америці стала революція на Кубі 1933—1934 рр., у результаті якої було повалено диктатуру X. Мачадо-і-Моралеса й проведено демократичні та соціальні реформи (зокрема, обмежено вплив іноземного капіталу), ініціатором яких став Антоніно Гітерас. Однак реформи не були завершені. Унаслідок перевороту сержанта Фульхенсіо Батісти владу в країні захопили праві сили. Проте вони не наважилися скасувати завоювання революції, і в 1940 р. на Кубі була прийнята нова демократична конституція, яка закріпила соціальні гарантії та необхідність проведення аграрної реформи.
Із кінця XIX ст., особливо після американо-іспанської війни 1898 р., щодо країн Латинської Америки США безсоромно застосовували політику «великого дрючка», «дипломатію канонерок» та «дипломатію долара». Американські війська неодноразово здійснювали збройну агресію проти країн регіону. У 1915 р. вторгнення зазнали Гаїті, у 1916 р. — Домініканська Республіка, у 1916—1917 рр. — Мексика, у 1917 р. — Куба, у 1918 р. — Панама, у 1919 р. — Гондурас та Коста-Рика, у 1920 р. — Гватемала, у 1924 р. — вдруге Гондурас, а в 1927 р. — Нікарагуа.
Американські монополії експлуатували природні ресурси (нафта, мідь, олово, деревина тощо). У деяких країнах політичне життя оберталося навколо представництва якоїсь впливової американської компанії. Так, «Юнайт Фрутс» повністю панувала в Центральній Америці. Кубу й Пуерто-Рико США взагалі фактично перетворили на свої колонії.
Посилення антизахідних, особливо антиамериканських, настроїв у країнах регіону змусило США скоригувати свою політику в Латинській Америці. Президент Т. Рузвельт заявив, що США проводитимуть політику «доброго сусіда» і не вдаватимуться до інтервенції (у 1933 р. вони вивели свої війська з Нікарагуа). США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва на засадах рівності. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії в Латинській Америці, створила умови для вступу країн Латинської Америки в Другу світову війну на боці антигітлерівської коаліції (19 країн регіону оголосили війну Японії, Італії, Німеччині та стали членами ООН). Безпосередню участь у війні взяли Бразилія та Мексика.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Якими були наслідки Першої світової війни для країн Латинської Америки? 2. Що таке ліберальний реформізм? Чи був він закономірним явищем? 3. Які реформи було проведено у 1920-ті рр. у Мексиці, Аргентині, Чилі, Уругваї? 4. Хто такі тенентисти? У якій країні вони діяли, за що виступали? 5. Які реформи було проведено в 1930-ті рр. у Мексиці, Бразилії та Аргентині? 6. Чому в країнах Латинської Америки неодноразово відбувалися збройні виступи, військові перевороти? 7. Як розвивалися відносини між США та країнами Латинської Америки? Чому США скоригували свою політику щодо країн регіону в 1930-ті рр.? 8. Порівняйте реформи 1920-х і 1930-х рр. у країнах Латинської Америки. Відповідь подайте у вигляді таблиці. 9. Обговоріть у групах: що спільного й відмінного було між ліберальним реформізмом і «революційним каудилізмом»?
Коментарі (0)