Культура і духовне життя
- 2-05-2022, 22:57
- 821
11 Клас , Історія України 11 клас Сорочинська, Гісем (рівень стандарту)
§ 14. Культура і духовне життя
Основні поняття і терміни
русифікація, ідеологізація.
Основні дати
1972-1976 рр. — перехід до обов’язкової загальної середньої освіти в УРСР.
1. Наступ тоталітаризму на українську культуру
Посиленням ідеологічного тиску системи на українську культуру характеризувалися 1970-1980-ті рр. Будь-яке обстоювання прав української культури, відступ від ідеологічних догм розцінювалися як «буржуазний націоналізм», «антирадянщина». Активізувалася цензура, відбулась справжня «чистка» редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Посилився ідеологічний тиск на творчу інтелігенцію. Під керівництвом секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Ю. Маланчука проходила кампанія цькування митців, які не бажали працювати в чітко визначених партією ідеологічних межах. Так, засудили й заборонили друкувати роман «Собор» О. Гончара, вилучили з продажу роман Р. Іваничука «Мальви». З великими труднощами до читача пробивала собі дорогу творчість Л. Костенко. У 1989 р. у таборі помер В. Стус. Було зламано долю І. Світличному. Ті ж самі процеси відбувалися і в кінематографі, образотворчому мистецтві та інших галузях культури.
У той час як незначна частина митців намагалася боротися з ідеологічним тиском тоталітарного режиму, інша у своїй творчості слухняно виконувала вказівки і зауваження компартійних ідеологів, віддаючи свій талант служінню системі: О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах та інші.
- У чому проявлявся наступ тоталітаризму на українську культуру?
2. Освіта
У 1966-1967 рр. було розпочато переведення шкіл на програму 10-річної школи. Одночасно посилювалася централізація управління освітою. В 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, яке взяло ряд основних функцій Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес. До навчального плану увійшли нові предмети — основи Радянської держави і права у восьмих класах та суспільствознавство в десятих класах. Із 1972 р. в усіх середніх школах ввели також обов’язкову початкову військову підготовку. Запровадження загальної обов’язкової середньої освіти впродовж десяти років навчання було закріплено в Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. Після восьмого класу (отримання неповної середньої освіти) молодь продовжувала навчання або в старшій школі, або в середніх спеціальних навчальних закладах — профтехучилищах та технікумах. Перехід до загальної середньої освіти став значним культурним досягненням. Усіх тих, хто не мав середньої освіти у віці до 45 років, примушували йти навчатися до вечірніх і заочних шкіл.
Радянські студенти
Велике значення надавалося трудовому навчанню учнів. Для опанування робітничих і сільськогосподарських професій створювалися міжшкільні навчально-виробничі комбінати, де старшокласники навчалися один день на тиждень. Наприкінці 1970-х рр. такою формою навчання в республіці охопили 2 млн учнів.
У 1984 р. розпочалася шкільна реформа, за якої встановлювався одинадцятирічний термін навчання. Було започатковано навчання дітей у школах (за бажанням батьків) із шестирічного віку.
Розвиток економіки республіки висував потребу в збільшенні кількості висококваліфікованих робітників та фахівців із вищою освітою. У 1959-1980 рр. кількість закладів професійно-технічної освіти в Україні збільшилася в 1,3 раза, а їхніх учнів — більш ніж удвічі.
У цей період неухильно розширювалася мережа вищих навчальних закладів. У 1972 р. заснували Сімферопольський, в 1985 р. — Запорізький університети, а згодом — Прикарпатський та Волинський. Загальнотехнічні факультети та філіали ВНЗ відкривалися при великих промислових підприємствах. Загалом протягом 1960-1980 рр. у республіці підготували 3,8 млн фахівців із середньою спеціальною та 2,5 млн з вищою освітою. Однак кількість студентів на 10 тис. населення в Україні в цей період була приблизно на 25 % меншою, ніж у Росії. Загалом якість підготовки фахівців як у республіці, так і в СРСР поступалася провідним країнам світу.
- Які зміни відбулися у системі освіти в 1970-1980-ті рр.?
3. Розгортання русифікації
У період «застою» в Україні в усіх сферах культурного життя швидко поширювалася русифікація. Новий наступ на національну школу започаткувала в 1978 р. постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення російської мови у союзних республіках». Згідно з цією постановою Міністерство освіти УРСР поставило вимогу перед усіма навчальними закладами сприяти поліпшенню вивчення в загальноосвітніх школах республіки російської мови.
Наприкінці 1970-х рр. кількість україномовних шкіл у республіці зменшилася на 8,7 тис. У більшості обласних центрів частка українсько-російських і українських шкіл не перевищувала 28 % від загальної кількості. Жодної української школи не існувало в Донецьку та Кримській області.
У травні 1979 р. у Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-практична конференція «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР», у документах якої (обов’язкових до виконання керівниками закладів та установ народної освіти) пропонувалося з 1979 р. «запровадити вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей із п’яти років життя».
У травні 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили таємну постанову «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік». Виконуючи розпорядження центру, партійно-державне керівництво УРСР у червні 1983 р. схвалило власну постанову, якою, зокрема, передбачалася надбавка в розмірі 15 % учителям російської мови і літератури.
Така цілеспрямована русифікація призвела до того, що в східних регіонах УРСР українські школи зникають. В обласних центрах українські школи становили тільки 22 %. У столиці України лише п’ята частина учнів навчалася українською мовою. Українська мова знову стала сприйматися як мова села, а російська — міста.
Русифікація охопила також засоби масової інформації. Переважна більшість газет і книг, які читали в Україні (як тих, що надходили з Росії, так і надрукованих у республіці), були російськомовними. Так, у 1981-1985 рр. серед 52,6 тис. назв книг, надрукованих в Україні, лише одна чверть (10,3 тис. назв) були українською мовою. Російськомовні фільми займали також перші місця в кінопрокаті. За десятиліття (з 1976 по 1986 р.) українські кіностудії створили 200 кінострічок, і лише 126 було продубльовано або знято українською мовою.
- Укажіть прояви процесу русифікації в УРСР?
4. Наука
Головна роль у розвитку науки в республіці належала Академії наук УРСР. Кількість науковців, які працювали в її установах, зростала — з 3,6 тис. у 1960 р. до 15,3 тис. у 1985 р. Загалом у різних центральних і регіональних установах України на початку 1980-х рр. працювало понад 200 тис. науковців.
У багатьох галузях науки українські вчені здійснили важливі відкриття, розробки, деякі з них не мали аналогів у світі. Провідною в СРСР установою зі створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний упродовж двох десятиліть академіком В. Глушковим, а потім академіком В. Михалевичем.
Теоретичні розробки українських математиків використовувалися для розрахунку орбіт штучних супутників Землі. Фундаментальні дослідження здійснювалися у фізиці плазм і керованого термоядерного синтезу, фізиці напівпровідників, радіофізиці, теоретичній та експериментальній ядерній фізиці, вивченні твердого тіла й низьких температур, надпровідності, астрономії та радіоастрономії. У 1966 р. в розпорядженні українських вчених-фізиків перебував найбільший в Європі прискорювач електронів.
Україномовний двотомник «Енциклопедія кібернетики» (1973)
Перша у світі «Енциклопедія кібернетики» вийшла у Києві у видавництві «Українська радянська енциклопедія» — спершу українською (1973), а потім російською (1974).
Містить близько 1700 статей з інформатики, кібернетики (теоретичної, економічної і технічної) та обчислювальної техніки.
В циклі статей з біологічної кібернетики розглянуто проблеми, що пов’язані з управлінням біологічними системами.
Окремий цикл статей охоплює філософські та соціологічні питання кібернетики.
Інститут електрозварювання, очолюваний Б. Патоном, став усесвітньо відомим науковим центром із розробки технологій зварювання металів на землі, під водою та в космосі. Так, у жовтні 1969 р. за розробленою українськими вченими технологією на космічній станції «Салют-6» відбулося неможливе в земних умовах зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі. Істотне значення для розвитку генетики мало відкриття українськими дослідниками механізму передавання генетичної інформації. Спільними зусиллями науковців 25 науково-дослідних інститутів аграрного профілю було здійснено дослідження багатьох проблем, що мали практичну цінність для розвитку сільського господарства. Так, Миронівський інститут селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка В. Ремесла вивів нові сорти цієї культури, якими в республіці засівали до 8 млн га ріллі.
Борис Патон
Плідною була наукова і проектна діяльність вченого-кардіохірурга М. Амосова. В очолюваній ним Клініці серцевої хірургії у Києві за його особистої участі відбувалися щороку тисячі операцій на серці, які рятували життя хворим. У Києві жив і працював у цей час уславлений авіаконструктор О. Антонов.
О. Антонов, за спогадами сучасників, надавав допомогу родині політв’язня В. Стуса, звертався до органів влади з листами на захист поетеси Ліни Костенко. У 1965 р., разом з 77 представниками інтелігенції, підписав відкритий лист до ЦК КПРС з протестом проти політичних репресій стосовно української інтелігенції й обмежень стосовно української літератури.
Загалом упродовж 1970-1985 рр. впроваджено у виробництво понад 13 тис. розробок учених Академії наук УРСР. Однак відбувалося це складно, оскільки командно-адміністративна економіка не сприяла поширенню у виробничій сфері досягнень науково-технічної революції. Велика кількість наукових новацій так і не була впроваджена, а деякі з них швидше втілювали за межами СРСР. Виняток становили розробки й винаходи, здійснювані для військово-промислового комплексу, розвитку якого надавалася першочергова увага.
Хірург Микола Амосов
Складним і суперечливим був процес розвитку суспільних наук. Найбільш помітним явищем стала підготовка і видання колективами науковців республіки таких фундаментальних багатотомних праць, як «Історія Української РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури», «Українська радянська енциклопедія», «Радянська енциклопедія історії України», «Словник української мови», «Українсько-російський словник». Особливо помітним явищем стало завершення видання підготовленої за ініціативою П. Шелеста 26-томної «Історії міст і сіл УРСР».
Негативно впливав на розвиток суспільних наук постійний контроль партійних органів. Так, за невідповідне до існуючих ідеологічних штампів висвітлення історії українського козацтва звільнили з роботи відомих учених О. Аланович та Я. Дзиру.
Підсумовуючи, основними рисами розвитку науки в УРСР у роки «застою» можна визначити такі:
- центром наукових досліджень залишалась АН УРСР;
- зростання чисельності наукових працівників;
- прогресували ті галузі науки, які не потребували складного лабораторного обладнання, й ті, що були пов’язані з військовими і космічними розробками;
- майже цілковитий занепад суспільних дисциплін. Їх ідеологізація;
- залишкове фінансування більшості наукових установ, крім досліджень для військово-промислового комплексу.
• Назвіть видатних представників української науки цієї доби.
5. Література. Формування опозиційних течій у культурі
Розвиток української літератури в період «застою» відбувався доволі динамічно, але під пильним контролем компартійних ідеологів. Це стало головною перешкодою для повноцінного розвитку літературно-художнього процесу в республіці. Проте навіть у цих умовах література України збагатилася новими високохудожніми творами. У 1960-1980-х рр. вийшли нові книги О. Гончара («Циклон», «Берег любові», «Тронка», «Собор»), М. Стельмаха («Дума про тебе», «Правда і кривда»), І. Білика («Меч Арея»), Г. Тютюнника («Батьківські пороги»), В. Дрозда («Катастрофа»), В. Земляка («Зелені млини», «Лебедина зграя»). До скарбниці української поезії увійшли збірки нових творів Д. Павличка («Таємниця твого обличчя»), І. Драча («Корінь і крона»), В. Коротича («Перевтілення»), М. Вінграновського («На срібному березі»), П. Скунця («Розп’яття»), Ліни Костенко («Над берегами вічної ріки», «Нескореність»).
Справжнім шедевром став надрукований 1979 р. віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», де поетеса на тлі бурхливої епохи боротьби Б. Хмельницького за звільнення українських земель від панування Речі Посполитої зобразила популярну в ті часи народну співачку і поетесу Марусю Чурай. Шість років Ліна Костенко не могла видати цей твір через цензурні перешкоди. Компартійні ідеологи звинувачували поетесу в «художній неповноцінності» її творів, ідеалізації козацьких часів і буржуазно-об’єктивістському підході до історії України.
Григір Тютюнник
На початку 1968 р. вийшов роман О. Гончара «Собор», у якому автор сміливо виступив на захист поваги до вірувань, традицій і звичаїв українського народу, проти деформацій суспільного життя в республіці в повоєнні роки. Українська інтелігенція зустріла роман із захопленням, а компартійні ідеологи розпочали кампанію цькування автора.
Утисків і переслідувань зазнавали також інші представники тогочасної української літератури. В. Симоненко десять років (до 1961 р.) не міг видати свою збірку поезій «Лебеді материнства». У 1970 р. на пленумі Спілки письменників України, за дорученням партійних керівників, секретар Київської письменницької організації В. Козаченко піддав нищівній критиці роман Р. Андріяшика «Полтва» за сумнівну історичну вартість, роман І. Чендея «Березневий сніг» — за зображення радянської дійсності у кривому дзеркалі, роман В. Дрозда «Катастрофа» — за створення занадто похмурої атмосфери.
Постійних переслідувань за безкомпромісну боротьбу з радянським режимом зазнавав поет В. Стус. Свою збірку поезій «Зимові дерева» він зміг опублікувати лише за кордоном.
- Діяльність яких українських письменників і поетів виводила українську літературу за межі «соціалістичного реалізму»?
6. Мистецтво
Найбільш масовим видом тогочасного мистецтва залишалося кіно. В Україні в цей час діяло понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок. Протягом 1976-1986 рр. на українських кіностудіях зняли близько 200 фільмів, з яких 126 були створені або продубльовані українською мовою. Закордонні, або зняті в інших республіках СРСР фільми українською мовою не дублювалися. Тому в переважній більшості кінотеатрів республіки панували російськомовні покази.
Більшість українських кінофільмів у цей час створювалися на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Саме тут працювали такі відомі режисери, як Л. Биков, Ю. Іллєнко, В. Івченко, М. Мащенко, К. Муратова, Л. Осика та ін. Видатним явищем в історії кінематографу цього періоду стала поява нового своєрідного напрямку — українського поетичного кіно. Його започаткували фільми С. Параджанова («Тіні забутих предків»), Ю. Іллєнка («Криниця для спраглих»), Л. Осики («Камінний хрест»), І. Миколайчука («Вавилон XX», «Білий птах з чорною ознакою»).
Кадр із фільму «Тіні забутих предків». Головних героїв фільму зіграли Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова
Театральне і музичне мистецтво, як і раніше, зберігало елітарний характер і займало незначне місце в культурному житті населення республіки. У 1985 р. в Україні діяло 90 театрів, щорічна кількість відвідувачів яких становила близько 20 млн осіб. Репертуар театрів перебував під жорстким партійно-радянським контролем.
Найбільш яскравими зірками тогочасної театральної сцени були такі актори, як В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Н. Ужвій, Л. Кадочникова. Серед майстрів оперного мистецтва визначалися Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненко, М. Стеф’юк.
У 1970-ті рр. свого злету сягнула українська естрадна пісня завдяки діяльності композитора Володимира Івасюка та плеяди талановитих співаків: Софії Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука й інших. Пісні Івасюка «Червона рута», «Водограй» та ін. залишаються популярними по теперішній час. У складних умовах зуміли зберегти і розвинути свій творчий потенціал добре відомі в Україні та за її межами професійні музичні колективи: Заслужена академічна хорова капела «ДУМКА», Заслужений ансамбль танцю ім. П. Вірського, Заслужений державний хор ім. Г. Верьовки, творче об’єднання «Трембіта», Київський камерний хор.
Переважна більшість українських живописців у цей період створювали те, що замовляла влада, — цикли картин «ленініани», передовиків соціалістичного змагання, сцени праці в колгоспах та на промислових підприємствах тощо. Велика частина з них мала незначну художню цінність й була цікавою лише як свідчення історичної епохи. Однак у цей час в українському живописі з’явилися нові високохудожні твори М. Дерегуса, А. Ерделі, А. Горської, О. Заливахи, М. Приймаченко, Т. Яблонської, В. Чеканюка, Ф. Манайла та інших.
Найбільш обмеженими у творчій діяльності були скульптори-монументалісти, твори яких розглядалися переважно як складова монументальної пропаганди. Так, у період «застою» в населених пунктах республіки з’явилося близько 500 нових гранітних і бронзових скульптур В. Леніна. Деякі з них, незважаючи на визначеність сюжету і обмеженість можливостей для творчості майстра, мали високу художню цінність.
Чимало нових монументальних споруд з’явилося в Києві в 1982 р. напередодні святкування 1500-річчя міста. На набережній Дніпра встановили пам’ятний знак на честь засновників міста — братів Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либеді (скульптор В. Бородай). Площу Перемоги прикрасив обеліск містові-герою Києву. Біля підніжжя Володимирської гірки збудували музей В. Леніна (нині «Український дім»), що виходив фасадом на сучасну Європейську площу, а в парку над схилами Дніпра неподалік встановили арку, що мала відображати символічне братерство російського та українського народів.
Основні тенденції розвитку літератури і мистецтва.
- 1. Панування методу соціалістичного реалізму.
- 2. Паралельне існування офіційного і «справжнього» мистецтва та літератури.
- 3. В умовах русифікації та ідеологізації боротьба за збереження національного колориту й самобутності.
- 4. Поширення в обмеженій кількості кращих зразків світового класичного мистецтва. Гасло «мистецтво належить народу».
- 5. Замкненість, відірваність від світового мистецького процесу.
• Які тенденії були притаманні українському мистецтву у добу «застою»?
7. Досягнення українських спортсменів
У цей період спорт в республіці продовжував успішно розвиватися. Чимало українських спортсменів і спортсменок в цей час здобули всесвітнє визнання, виступаючи у складі збірних команд СРСР з різних видів спорту. Успішно розвивався олімпійський рух. У складі олімпійської збірної СРСР українські спортсмени становили не менш ніж 25 % кожної команди. Неодноразово ставали чемпіонами Європи, володарями кубків світу і призерами Олімпійських ігор важкоатлет Л. Жаботинський, веслувальник С. Чухрай, гімнастки І. Дерюгіна, О. Тимошенко, О. Скалдіна та ін. У 1956-1964 рр. гімнастка Л. Латиніна (Дирій) здобула найбільшу кількість нагород за всю історію Олімпійських ігор — 18 медалей (у Мельбурні, Римі, Токіо — 9 золотих, 5 срібних, 4 бронзові).
Тринадцятиразовим чемпіоном СРСР була футбольна команда «Динамо» (Київ). У 1975 та 1986 рр. вона завоювала Кубок володарів кубків Європейських країн, а 1975 р. — Суперкубок Європи. Гравців «Динамо» Олега Блохіна та Ігоря Беланова визнали найкращими футболістами Європи, їх нагороджено «Золотим м’ячем».
Київське «Динамо» здобуло Кубок володарів кубків. 1986 р.
13 разів ставали володарками Кубку європейських чемпіонів гандболістки «Спартака» (Київ), яким керував уславлений тренер І. Турчин. Неодноразово визнавалися найкращими гравцями на чемпіонатах Європи і світу гандболістки З. Турчина та Л. Карлова. 35 світових рекордів встановив шестиразовий чемпіон світу у стрибках із жердиною, олімпійський чемпіон С. Бубка. Він також неодноразово перемагав у світовій серії Гран-прі й отримав почесне звання «найкращого спортсмена світу».
- Які визначні досягнення українських спортсменів у 1970-1980-ті рр.?
8. Молодіжний неформальний рух
У республіці, як і в СРСР в цілому, молодіжний неформальний рух розгорнувся наприкінці 1950-х рр. під впливом демократизації радянського суспільства в результаті хрущовської «відлиги». На його виникнення впливали процеси урбанізації, розвиток телебачення, «нова романтика» першовідкривачів і далеких мандрів. Прототипами неформальних молодіжних об’єднань стають клуби самодіяльної і туристичної пісні. їхніми учасниками були студенти, молоді робітники, інженери і вчені.
Неформали — загальна назва представників різних субкультурних молодіжних рухів в СРСР 1960-1980-х рр., а також на сучасному пострадянському просторі. Назва «неформали» виникла як протиставлення «формальним» об’єднанням, що дозволялися владою.
Андеграунд — протестний напрямок в літературі, музиці, образотворчому мистецтві, що виявляється в порушенні загальновизнаних традицій.
У 1960-х рр. виникає рух «комунарів». Він об’єднує представників молодих робітників та учнів старших класів. «Комунари» виступають за соціальну справедливість, закликають боротися проти тих, хто заважає будувати комуністичне суспільство. У ці ж роки з’являються перші групи «хіти», які переважно складалися зі студентів. Ще одним напрямком самодіяльних рухів стає рок-музика. Завдяки своїй емоціональності, у поєднанні з інтонаціями соціального протесту вона тривалий час зберігає популярність серед молоді.
У 1970-1980-х рр. неформальний молодіжний рух досяг вищої точки свого розвитку. Заформалізованість усіх сфер життя, соціальна несправедливість й подвійна мораль, які запанували в період «застою», посилювали прагнення молоді до протестів. Значного поширення набуло захоплення рок-музикою. Виникають групи молоді, які називають себе «металістами», «бітломанами», «панками», «брейкерами», «волпістами» та ін. Спроби комуністичних ідеологів підпорядкувати їх були марними. Місцями їх спілкування залишалися квартири, вулиці, кафе, підвали тощо.
Хіппі
На початку 1980-х рр. виникли неформальні молодіжні об’єднання «рокерів» — прихильників швидкої їзди на мотоциклах. Вони складалися переважно з осіб 14-20 років.
У 1979-1982 рр. досяг свого піку рух юних футбольних уболівальників. Виникли перші угруповання «спортивних фанатів». Запровадження жорстких правил поведінки на стадіонах і дії міліції спричинили його тимчасовий спад. До «спортивних фанатів» в основному належали юнаки старшого віку. Фанатські групи діяли в Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську і Донецьку. Ознаками приналежності до «спортивних фанатів» вважалися символіка і кольори їхніх улюблених команд.
На другу половину 1970-х рр. припадає розквіт руху «хіппі». Його прихильники, не сприймаючи навколишню дійсність, заявляли, що людина повинна бути внутрішньо вільною, прагнути миру і вільного кохання. їхній зовнішній вигляд був підкреслено недбалим — довге волосся, джинсовий або брезентовий одяг, налобні стрічки, вишивка на одязі, саморобні прикраси. Переважну більшість «хіппі» становили особи у віці від 14 до 30 років.
- Що зумовило появу молодіжних неформальних об’єднань?
9. Здобутки культури української діаспори
Українська діаспора у ці роки, як і за попередніх періодів, збагатила культуру багатьма здобутками. Про її діяльність небезпідставно кажуть, що вона будувала мости між українською та світовою культурами.
Художник і письменник С. Городянський був людиною енциклопедичних знань. Він створив декілька поетичних збірок, найкращий, на думку фахівців, переклад «Слова о полку Ігоревім». Йому належать переклади українською мовою віршів Овідія, Горація, В. Гюго, Ш. Бодлера, Дж. Байрона, Й. Гете, Ф. Міллера та ін. Городянський — автор блискучої статті про Т. Шевченка — художника та про український іконопис.
Світове визнання здобула творчість українського живописця зі США Я. Гніздовського. Серед створеного ним у цей період — портрет М. Скрипника, картина «Селянський хліб». У розвиток музичної культури значний внесок зробив А. Рудницький, який жив у США. 1967 р. він створив оперу «Анна Ярославна», а наступного року — оперу «Княгиня Ольга».
З 1968 р. при Гарвардському університеті у США працював Український науковий інститут. Вирішальна роль у розвитку цього наукового закладу належала його директору, вченому зі світовим ім’ям, історику-енциклопедисту О. Пріцаку.
Важливим здобутком української діаспори залишалася діяльність відродженого Наукового товариства ім. Т. Шевченка. У цей період воно продовжувало видання словникової десятитомної «Енциклопедії українознавства». 1979 р. постав один із наймолодших наукових центрів української діаспори у Західній Європі — філіал Римського Українського католицького університету у Великій Британії. Головним призначенням цього закладу було дати знання з українознавчих предметів студентам-українцям, які навчаються в британських вищих навчальних закладах.
Один з найвидатніших танцівників XX ст. Серж Лифар, якого сучасники вважали «богом танцю», завжди пишався своїм українським походженням. У 1922 р. він разом із сім’єю емігрував до Парижа, де й прожив усе життя. Проте, за його словами, «навіть прекрасний блискучий Париж не зміг змусити мене, киянина, забути про мій широкий, величавий Дніпро». Під час вручення ордена Почесного легіону президентом Франції Ш. де Голлем на питання, чи не збирається він отримати нарешті французьке громадянство, Лифар відповів, що він українець і батьківщина його Україна.
Українська діаспора здійснила величезну працю із відродження пам’яті про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні та інформування про геноцид українського народу, а також громадськості у країнах Заходу. Саме завдяки цьому стала можливою поява наукових праць, присвяченій цій та іншим трагічним сторінкам історії України. Англо-американський історик Р. Конквест опублікував 1986 р. працю «Жнива скорботи: радянська колективізація і терор голодом». Помічником Р. Конквеста, за запрошенням О. Пріцака, став Д. Мейс. Саме завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні. Чимало уваги вивченню історії України приділяє колишній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Р. Шпорлюк.
Українознавчі проекти на Заході (діяльність Українського наукового інституту Гарвардського університету та Канадського інституту українських студій, видання «Енциклопедії українознавства») з’являлися завдяки фінансуванню канадського мецената українського походження П. Яцика.
- Які основні здобутки української культури за кордоном?
Висновки
- Реформа освіти забезпечила загальне обов’язкове навчання в обсязі середньої школи. Водночас посилилась русифікація національної школи, ідеологізація навчального процесу.
- Розвиток наукових досліджень спрямовувався тоталітарною державою передусім на потреби ВПК. Розвиток гуманітарних наук перебував у повному занепаді.
- У культурному житті велику роль відігравали письменники і поети, які засобами художнього слова протистояли русифікації України. Чільне місце серед них посідали «шістдесятники».
Запитання і завдання
- 1. Які нові навчальні предмети були запроваджені у програмі середньої загальноосвітньої школи у 1970-ті рр.? З якою метою це було зроблено?
- 2. Коли було встановлено 11-річний термін набуття загальної середньої освіти в школі?
- 3. Наведіть факти, що свідчать про посилення русифікації в Україні в добу «застою».
- 4. Охарактеризуйте здобутки і досягнення тогочасної української науки.
- 5. У чому полягали втрати і досягнення української літератури цього часу?
- 6. Визначте внесок українських спортсменів у розвиток радянського спорту у цей період.
- 7. Проаналізуйте особливості молодіжного неформального руху у тогочасній УРСР.
- 8. У чому полягав внесок української діаспори у розвиток тогочасної культури України?
- 9. Заповніть таблицю за темою: «Розвиток української літератури і мистецтва в період «застою».
- 10. Проведіть дискусію. Як ви вважаєте, 1960-1980-ті роки були періодом піднесення чи занепаду української культури? Свою думку обґрунтуйте.
Коментарі (0)