§ 25—26. Опозиційний рух

За доби «застою» в Україні помітно активізувався дисидентський рух - він став чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше сформулювали основну мету та орієнтири, завдяки самвидаву опозиційні погляди та ідеї почали проникати в маси.

Політика «розрядки» й Гельсінські угоди створили нову ситуацію в Україні та сприяли трансформації дисидентського руху на рух правозахисників, який міг розраховувати на підтримку Заходу.

Хоч опозиційний рух і не перетворився на масовий, сталіністи у владі розуміли, що він становить грізну небезпеку. Відмова від масового терору, з одного боку, і відмова від реформ, з іншого, суттєво послабляли здатність керівників партії контролювати суспільні процеси. Вони будь-що прагнули приховати від громадян пропоновані опозиціонерами альтернативи тим методам управління і формам суспільного життя, до яких суспільство звикло за довгі десятиліття.

Однак установлена державою інформаційна блокада навколо інакодумців раз у раз тим чи тим способом переривалася. Критика чинного ладу пробуджувала громадську думку й спонукала людей давати оцінку несправедливості, яку вони бачили навколо себе. Опозиційний рух вияскравлював політичну кризу, яка дедалі більше накладалася на кризу соціально-економічну.

1. Арешти представників творчої інтелігенції

Наступ сталіністів після утвердження на верхівці влади Л. Брежнєва обурив передову інтелігенцію. Її представники протестували проти ідеологічного наступу партапаратників і припинення розгляду судових і позасудових вироків жертвам сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого були спрямовані проти русифікації.

Щоб придушити опозицію в зародку, П. Шелест ініціював арешти. Наприкінці серпня й на початку вересня 1965 р. близько тридцяти шістдесятників опинилися у слідчих ізоляторах КДБ. Серед заарештованих були критик І. Світличний, науковець М. Гринь, театральний художник П. Моргун (Київ); студент-заочник І. Гель, науковець-психолог М. Горинь, його брат мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі університету М. Осадчий і М. Косів, архівіст М. Зваричевська, літератор і художник М. Масютко, модельєр Я. Менкуш (Львів); музейний працівник І. Герета, викладач музики М. Чубатий (Тернопіль), викладачі педагогічного інституту В. Мороз і Д. Іващенко (Луцьк); учителі М. Озерний та В. Іванишин, художник П. Заливаха (Івано-Франківськ). Чекісти вилучили у них 900 примірників видань самвидаву і друкарські машинки, на яких виготовляли нелегальну літературу.

Арешти у серпні - вересні 1965 р. були таємними. Тільки на закритих нарадах із лекторським складом працівники КДБ інформували про розкриття націоналістичної організації, яка розповсюджувала антирадянську літературу і мала підпільну друкарню. Проте суспільна атмосфера після першої хвилі десталінізації була вже не така, як у 1930-ті рр.

На захист заарештованих опозиціонерів стали люди, які мали великий авторитет. У листопаді 1965 р. вони надіслали лист-петицію в ЦК КПРС і ЦК КПУ. Його підписали, зокрема, відомі представники української інтелігенції: авіаконструктор Олег Антонов, поети Іван Драч і Ліна Костенко, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» відбувся прем'єрний показ фільму «Тіні забутих предків». Після вступного слова режисера Сергія Параджанова мікрофон узяв літературний критик Іван Дзюба. Замість того щоб говорити за темою, він оголосив присутнім, що в Україні відбуваються таємні арешти серед інтелігенції. Адміністрація кінотеатру поквапилася розпочати демонстрацію фільму. Коли перегляд закінчився, виявилося, що в залі сидять десятки агентів державної безпеки, які не дали змоги закінчити першу за повоєнні десятиліття акцію громадянського протесту в СРСР.

СЛОВНИК

Самвидав - виготовлені й поширені безцензурні літературні, публіцистичні та інші тексти з метою висловлення протесту проти терору і всеосяжного контролю держави/компартії у сфері друкованого й іншого публічного слова. Безцензурну літературу, яку видавали на Заході й провозили нелегально в СРСР, називали тамвидавом.

Ілюстрація процесу самвидавної діяльності. Краєзнавчий музей «Верховина», м. Стрий, Львівська область

» 1. Які факти, викладені в підручнику, свідчать про системний характер нового етапу опозиційного руху в Україні? » 2. Чому цей рух охопив передусім кола творчої інтелігенції?

2. Праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Реакція кадебістів на цю акцію була не надто жорсткою, вона обмежилася звільненням з роботи тих, хто брав у ній участь. І. Дзюба засів за працю про національну політику в радянській Україні. Його твір на 214 сторінках «Інтернаціоналізм чи русифікація?» став маніфестом українських дисидентів і найважливішим документом українського самвидаву. На багатьох прикладах автор підводив читача до висновку, який був сформульований у цій книжці: «У нас уже протягом кількох десятиліть не тільки не ведеться ніякої боротьби з російським шовінізмом та великодержавництвом, а й самі ці поняття виведені з ужитку, натомість головним ворогом оголошено "місцевий” націоналізм, під який часто-густо підводилися найневинніші, найелементарніші вияви національної гідності й чесності і національного життя». Резюмуючи, І. Дзюба звертався до влади з таким закликом: «Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення... Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, "пресечения”, "искоренения”. І не доведеться запаковувати в кадебістські "ізолятори” людей, вся "вина” яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов'ю і тривожаться її долею».

Обкладинки праці І. Дзюби, яку на Заході видавали різними мовами

ОСОБИСТІСТЬ

Іван Дзюба (1931)

Провідний літературний критик 1960-х рр., натхненник незалежного культурного життя в Києві, автор відомого дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р., еміграційне видання - 1968 р., численні переклади), у якому викрито русифікаторську політику влади щодо союзних республік. У 1957-1962 рр. очолював відділ критики журналу «Вітчизна», звідти його звільнили за «ідеологічні помилки». Затриманий у січні 1972 р., виключений зі Спілки письменників України, після цього заарештований. Процес відбувся через рік, у травні 1973 р. У листопаді 1973 р. після півторарічного перебування у в'язниці визнав свою провину. Був звільнений. У 1980 р. його поновили у Спілці письменників. У часи «перебудови» почав публікувати праці, присвячені українській культурі.

«...Дзюба умів якось безпосередньо впливати на людей. Його виступи заохочували людей мислити. Він умів говорити так просто, невимушено, що складалося враження, наче все те, про що він говорив, було дозволене. І це було дуже важливо. Ніхто з числа тих людей, що функціонували півофіційно, не відважилися б сказати того, що говорив колишній комсомольський секретар Донецького педагогічного інституту. Я б тут порівняв Дзюбу із Хвильовим. Таким чином і дозрівали до того, щоб говорити про важливі речі» (Є. Сверстюк).

У своїй аргументації І. Дзюба не відходив від комуністичної ідеології. Навпаки, він широко використовував думки з праць К. Маркса і В. Леніна. У книжці висвітлювалася дискримінація українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. Справедливо критикувалися офіціозні концепції з національного питання, зокрема ідея майбутнього злиття націй за настання комунізму, міф про цивілізаторську місію росіян щодо інших народів СРСР, теза про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення та розширення Російської імперії.

Дзюбин рукопис потрапив до Праги, а потім був переправлений до ФРН. У 1968 р. видавництво «Сучасність» у Мюнхені надрукувало його українською мовою. Відтоді книжка була перекладена різними мовами й поширилася в усьому світі. За словами видатного американського історика Дж. Армстронга, для багатьох на Заході вона стала свідченням існування в Україні «надзвичайно ерудованої опозиції радянській політиці серед українських інтелектуалів».

І. Дзюба і не думав приховувати свою книжку від представників влади. Наприкінці грудня 1965 р. він відправив рукопис П. Шелесту і В. Щербицькому, а потім і в Москву - Л. Брежнєву.

Прочитайте фрагмент історичного джерела. Чому І. Дзюбу багато років залишали на свободі, хоч його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» активно поширювалася у світі, викриваючи тоталітарну суть радянської системи й руйнуючи переконання про добровільне зречення союзними республіками своїх національних прав?

ДОКУМЕНТ 1

Зі статті директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України М. Жулинського: «...Думаю, КДБ не могло спочатку второпати, що відбувається. Автор не криється, не конспірує свою діяльність - навпаки, легально посилає і тут, у Києві, у ЦК, у журнали свою працю, і до Москви засилає, і навіть до Чехословаччини через Миколу Мушинку - до ЦК Комуністичної партії Чехословаччини передає в надії вплинути через закордонні комуністичні партії на московське партійне керівництво. Як його на арештантський гачок зачепити, яку ж статтю під це підшити, коли все робиться відкрито, із виразним запрошенням до дискусії?»

Новорічний вертеп за участі дисидентів у Львові. 1972 р.

Роздивіться фотодокумент. На його підставі опишіть, який настрій панував у середовищі української інтелігенції. » 1. Чому популяризація українських традицій була потужним просвітницьким заходом? » 2. Як це впливало на світогляд пересічних мешканців України? » 3. Чому в радянській ідеології не було місця національним традиціям?

3. «Український вісник». Арешти дисидентів 1972 р.

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер часопису «Український вісник». Це перший позацензурний журнал, який почали видавати в Україні. Його ініціатором і головним редактором був В'ячеслав Чорновіл. Журнал мав кореспондентів у багатьох містах України. У ньому подавалася інформація про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, акції протесту тощо. Редколегія підкреслювала, що журнал не є антикомуністичним або антирадянським, а навпаки, цілком легальним конституційним виданням. Проте він друкувався на друкарській машинці на цигарковому папері й поширювався підпільно. Упродовж 1970-1971 рр. В. Чорноволу вдалося випустити п'ять номерів журналу, з яких чотири потрапили за кордон. Шостий випуск з'явився в Києві в 1972 р. Його підготували співробітники Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий і Є. Пронюк. В. Чорновола в цей час уже заарештували.

ОСОБИСТІСТЬ

В'ячеслав Чорновіл (1937-1999)

Учасник дисидентського руху з середини 1960-х. У 1967 р. випустив у самвидаві книгу «Лихо з розуму», у якій ідеться про події 1965 р., коли за «антирадянську» діяльність було заарештовано та засуджено 20 українських інтелігентів. Книжка стала першою ґрунтовною працею про ситуацію в Україні, яка потрапила на Захід з України після Другої світової війни й привернула увагу світової громадськості до українського питання. Кілька разів ув'язнений. Загалом провів у таборах 17 років. Редактор першого незалежного часопису - «Український вісник» (1970-1972, 1987-1989), співзасновник Української Гельсінської спілки (1988). Один із засновників Народного руху України. Фаховий політик - народний депутат і учасник президентських перегонів, лідер опозиції.

«Чорновіл В. М. 1967 р. написав "твір” під назвою "Лихо з розуму”, у якому зводив наклеп на радянську дійсність, діяльність судово-слідчих органів, брав під захист осіб, засуджених у свій час за антирадянську пропаганду... Чорновіл В. М. за вироком суду визнаний винним у тому, що він у 1966-1967 рр. писав і розповсюджував "твори”, у яких свідомо наводив неправдиві наклепницькі факти, які ганьблять радянський державний і суспільний лад, і згідно зі статтею 187-1 Кримінального кодексу УРСР засуджений до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії строком на три роки... Чорновіл В. М. винним себе не визнав, свої дії вважає правомірними, тому що цими творами він нібито звертався до офіційних органів із метою вжиття ними заходів для виправлення судових помилок і полегшення долі осіб, засуджених за антирадянську агітацію і пропаганду» (з листа співробітника прокуратури до ЦК КПУ з приводу судового процесу над В. Чорноволом).

» 1. У чому компартійно-радянська влада вбачала небезпеку праці В. Чорновола «Лихо з розуму»? » 2. Чи були підстави у влади переслідувати автора? » 3. Як характеризує В. Чорновола як особистість той факт, що він відмовився визнавати себе винним?

У січні 1972 р. новою хвилею арештів розпочався широкий наступ на дисидентів, який увійшов в історію під назвою «великий погром». У ніч на 13 січня відбулися масові арешти. Тоді було заарештовано В. Чорновола, І. Калинець, І. Геля, С. Шабатуру, І. Світличного, Є. Сверстюка, З. Франко, Л. Плюща, В. Стуса та ін. У квітні пройшла друга хвиля репресій. Загалом у 1972 р. ув'язнили близько 100 осіб. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Було складено списки письменників, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Переглядалися плани видавництв, репертуари театрів, експозиції музеїв.

Як хвиля арештів 1972 р. пов'язана із суспільно-політичними обставинами того часу? Чому ці арешти спричинили чистку від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, творчих спілках?

4. Михайло Брайчевський: «Приєднання чи возз'єднання?»

Великий резонанс в українському суспільстві та за кордоном мала стаття М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?». У ній ішлося про те, як оцінювати «входження» України до Російської держави за Переяславською угодою 1654 р. Розкриваючи обставини виникнення терміна «возз'єднання», М. Брайчевський показав його невідповідність попередній радянській історіографії, яка послуговувалася терміном «приєднання», а найголовніше - фактичному стану справ.

М. Брайчевського звільнили з Інституту історії АН УРСР, а згодом - і з Інституту археології АН УРСР. Упродовж багатьох років талановитий учений не міг працювати за фахом.

Прочитайте фрагмент історичного джерела. » 1. Як автор доводить абсурдність тези про «возз'єднання»? » 2. Пригадайте з курсу історії України у 8-му класі, чому Переяславська рада 1654 р. не могла бути «критерієм періодизації української історії». » 3. У чому, на вашу думку, історичне значення статті? Чому вона актуальна й досі?

ДОКУМЕНТ 2

З праці М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?»: «Інтерпретація історії всіх неросійських народів СРСР подавалася як історія їхніх відносин з Росією. І це видавалося за марксизм! З таких позицій оцінювалася і Переяславська рада: "Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі”. Тож не будемо дивуватися, що акт возз'єднання розглядався як підбивання підсумків всієї попередньої історії українського народу (коли головною історичною метою його було саме приєднання до Росії); не будемо дивуватися і з того, що саме Переяславська рада стала критерієм періодизації української історії... У зв'язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами українського народу».

5. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод

Погром 1972 р. підірвав опозиційний рух. Проте незабаром він отримав друге дихання. У серпні 1975 р. радянські газети опублікували повний текст

Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, зокрема й так звані гуманітарні статті. Серед них була стаття про неприпустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, яку публічно визнало вище керівництво СРСР, дисиденти зробили спробу легально обстоювати право на інакомислення. Дисидентський рух трансформувався на правозахисний.

Російський правозахисник, радянський фізик, лауреат Нобелівської премії миру (1975) академік Андрій Сахаров у травні 1976 р. скликав у Москві прес-конференцію для західних журналістів. На конференції було оголошено про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Відомі дисиденти, які увійшли до групи, зобов'язалися стежити за тим, як уряд СРСР дотримується гуманітарних статей Заключного акта.

У листопаді того самого року в Києві створили Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група/УГГ). Фундаторами українського руху правозахисників стали письменник Микола Руденко (голова), письменник, колишній політв'язень сталінських таборів О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, головні дійові особи «справи юристів» І. Кандиба та Л. Лук'яненко, які повністю відсиділи свій 15-річний строк, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, Н. Строката-Караванська, О. Тихий.

Петро Григоренко (1907-1987)

Радянський генерал-майор, правозахисник. Перебував у радянських тюрмах, таборах і божевільнях. Член-фундатор Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, що побачили світ у 1976-1977 рр. Один із засновників Української Гельсінської групи

Члени УГГ Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Зіновій Красівський. Між 1987 і 1990 рр. Фото з Музею-архіву українського самвидаву при видавництві «Смолоскип», м. Київ

«Своїм головним завданням, - заявляли члени УГГ, - Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактом порушень на терені України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою». Цю заяву вони підписали власними іменами й подали адреси, щоб підкреслити намір діяти суто на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед провокаціями.

У січні 1977 р. були заарештовані голова УГГ М. Руденко й учитель О. Тихий. Тихого засудили на 10 років таборів і п'ять років заслання. М. Руденко, який унаслідок поранення на війні отримав інвалідність, одержав сім років таборів і п'ять років заслання. У липні 1978 р. Л. Лук'яненка як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до 10 років таборів і 5 років заслання. Незабаром почали ув'язнювати й інших членів УГГ за звинуваченнями у скоєнні кримінальних злочинів. Але арешти членів УГГ й суди над ними упродовж 1977-1978 рр. не спричинили знищення або самоліквідації (як це сталося з російською групою) організації. Наприкінці 1970-х - на початку 1980-х pp. до УГГ увійшли нові члени.

Прочитайте фрагмент джерела. » 1. Чи сприяла діяльність УГГ дотриманню прав людини в Україні? » 2. Чому учасники організації ставили за мету домогтися, щоб відносини між Особою та Державою ґрунтувалися на принципах Декларації прав людини? Чому ця ідея мала велике значення для зміни суспільно-політичного життя у СРСР? » 3. Чому члени УГГ наголошували на потребі окремого представництва України в міжнародних заходах? » 4. Чому влада, переслідуючи членів УГГ, інкримінувала їм кримінальні злочини? » 5. У чому, на вашу думку, полягає історичне значення УГГ?

ДОКУМЕНТ 3

З Декларації Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод: «Досвід показує, що виконання Гельсінських угод не може бути забезпечене без участі широкої громадськості країн-учасниць. Виходячи з цього, 9 листопада 1976 р. була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Група сприяння ставить за мету:

1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини.

2. [..] активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3. Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають проговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.

4. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування на Україні представників закордонної преси, створення незалежних прес-агентств тощо.

Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на терені України Загальної декларації прав людини, гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою...»

6. Становище кримських татар у місцях депортації та їхня боротьба за повернення на Батьківщину

Серед опозиційних течій і рухів у СРСР помітне місце посідав кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, реалізація прав і свобод людей.

Упродовж 12 років (до 1956 р.) кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження у правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин меж спецпоселення і кримінальне покарання за це порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних термінів у таборах за те, що вони відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення.

Родини спецпоселенців із Криму мешкали переважно на житловій площі місцевих колгоспників, робітників та службовців. Люди тулилися в тимчасових бараках, землянках, напівзруйнованих будинках, клубах тощо. Більшість спецпоселенців не мала взуття й теплого одягу.

У кримськотатарському національному русі вирізнялися дві течії - поміркована, яка передбачала розв'язання проблем у рамках радянських законів, через подання петицій, та більш радикальна, що сподівалася залучити до розв'язання кримськотатарського питання міжнародні організації, зокрема й ООН.

На початку 1960-х рр. до кримськотатарського національного руху активно долучається нове покоління. У грудні 1961 - січні 1962 рр. у Ташкенті виник гурток студентської та робітничої молоді, який із перших кроків діяльності ставив завдання поширення знань про історію та культуру рідного народу. Водночас у молодіжному середовищі виникла ідея створення «Союзу кримськотатарської молоді з повернення на Батьківщину» (Мустафа Джемілєв, Марат Омеров, Рефат Годженов та ін.). Щоправда, «Союз кримськотатарської молоді» так і не зміг розгорнути повноцінну діяльність. У квітні 1962 р. активних учасників організації заарештували.

Активізація кримськотатарського національного руху в 70-80-х рр. 20 ст. нерозривно пов'язана з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з його лідерів - М. Джемілєва.

ОСОБИСТІСТЬ

Мустафа Джемілєв (1943)

Один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, учасник дисидентського руху, політв'язень. У 1944 р. разом зі співвітчизниками депортований до Узбекистану. 1961 р. приєднався до національного руху кримських татар за повернення на рідну землю; був одним із засновників у Ташкенті молодіжно-студентського «Союзу кримськотатарської молоді». Упродовж 1966-1983 рр. заарештований шість разів.

Провів в ув'язненні 15 років за звинуваченнями в націоналізмі та антирадянській діяльності, антидержавній пропаганді, в укладанні і розповсюдженні антирадянських документів. У 1975-1976 рр. понад триста днів голодував в Омській тюрмі.

З 1991 по 2013 р. був головою Меджлісу кримськотатарського народу. Депутат Верховної Ради України кількох скликань. Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу.

Проаналізуйте карту. Про які нові факти з історії опозиційного руху ви дізналися?

Опозиційний рух в УРСР (у 1950-1980-х рр.)

ПЕРЕВІРТЕ, ЧОГО НАВЧИЛИСЯ

1. Установіть хронологічну послідовність подій: » Заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод » Вихід у самвидаві праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» » Друга хвиля арештів українських дисидентів » Вихід першого номера часопису «Український вісник».

2. Складіть речення про події та явища доби «застою», використавши поняття і терміни: дисидентство, опозиційний рух, самвидав, тамвидав.

3. Схарактеризуйте одним реченням історичних діячів відповідно до їхньої ролі в подіях доби: І. Дзюба, В. Чорновіл, М. Брайчевський, П. Григоренко, М. Руденко, М. Джемілєв.

4. Ім'я якого історичного діяча й назву твору пропущено? У чому значення виходу друком цієї книжки? «Проаналізувавши згаданий лист та матеріал __, комісія прийшла до висновку, що підготовлений __ матеріал __ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР... При цьому він вдається до прийомів, запозичених з арсеналу буржуазно-націоналістичної пропаганди. __ намагається довести, що нібито український народ під впливом русифікаторської політики КПРС втрачає свої риси як нації, всіляко нав'язує читачеві думку про національну кризу на Україні...»

5. Поміркуйте, що дає підстави для пропонованого висновку. Наведіть кілька аргументів на його підтвердження або спростування.

Діяльність УГГ започаткувала новий етап в українському національно-визвольному русі в 1970-1980-х pp., що поєднав боротьбу проти національного гніту з боротьбою за демократичні права в УРСР.

6. Прокоментуйте події (або явища), про які йдеться у фрагментах джерел.

«Дуже швидко усі люди з нашого кола знали, що пройшла хвиля арештів. Одначе про це знали вибрані; пересічні мешканці Києва, напевно, ні про що таке й не чули, бо все це відбувалося таємно. Ми відразу ж вирішили, що треба робити все можливе, аби люди про це дізналися; звісно, на газети й радіо ми не розраховували. Треба було знайти якусь форму, щоб поінформувати про те, що відбувається. І це міг бути лише якийсь публічний виступ... Саме й трапилася така нагода - була прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків"» (І. Дзюба).

«Ми цілою групою ходили по Львову й колядували. На це колядування до нас приїхав Стус. Усією ватагою ми пішли до Марії Гель, був саме її день народження. Коли ми виходили від Марії, то зустріли Ірину Калинець, яка почала нам розповідати, що у неї постійно виникає враження, наче за нею стежать. Стус сказав, що в Ірини якась манія переслідування... 11 січня Стус виїхав до Києва, 12 - був у Києві, і його відразу ж заарештували... Через якийсь час після арештів мене і мого брата Богдана викликали на допит у справі Світличного і Дзюби» (М. Горинь).

«З нашого села померло 26 осіб, так само і в інших селах. З колгоспів майже нічого не дають. Державну допомогу також перестали давати... Квартири погані, від дощу не захищені. Незабаром нас усіх, напевно, не буде. Надсилаю список померлих: 1) Алжі-Алім, 2) Джаліля, мати Шевкета, 3) Асандонай - батько Есма...» (далі наведено імена ще 16 людей) (з листа Л. Аблаєвої).

7. Підтвердіть фактами або спростуйте слушність твердження.

«Легенду про Шелеста - популяризатора й оборонця української культури - підтверджував факт, що пік репресій, внаслідок яких було розгромлено рух шістдесятників, припав на час, коли з його думкою перестали рахуватися, а його формальне усунення від влади, що супроводжувалося гаслом "м'якості до українського націоналізму”, було чистою формальністю».

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Історія України 11 клас Власов, Кульчицький (профільний рівень)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)