1. Загальні тенденції розвитку культури в роки незалежності. Відродження національної культури. Проголошення незалежності України дало новий імпульс розвитку національної культури. Відбулося утвердження орієнтації на загальновизнані цінності світової культури. У літературно-мистецькому житті закріпився плюралізм, що змінив притаманне тоталітарній системі однотипне заідеологізоване художнє відображення дійсності. Поступово почали переосмислювати основи соціалістичного реалізму.

Уже в лютому 1992 р. Міністерство культури України підготувало програму розвитку національної культури, яка практично поривала зв’язки з тоталітарним минулим і спрямовувала розвиток культури на шлях сповідування вищих гуманістичних цінностей. Парламент України невдовзі схвалив цю програму. Президент Л. Кравчук своїм указом передбачив заходи соціального захисту діячів культури й мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин.

У перші роки незалежності було створено Комітет Національної премії ім. Т. Шевченка. До його складу увійшли відомі діячі української культури. Серед перших лауреатів Шевченківської премії незалежної України були в’язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), дисиденти І. Калинець, Т. Мельничук, художники М. Максименко, Г. Синиця, Українська капела бандуристів Північної Америки ім. Тараса Шевченка з Детройта (США) та Хор ім. О. Кошиця з Канади.

Почесний знак лауреата Шевченківської премії України

Почали повертатися твори, зібрання книг, архіви та інші культурні й духовні цінності, які з різних причин були вивезені з України за кордон. Щоб прискорити повернення незаконно переміщених культурних цінностей, було створено спеціальну урядову комісію. У лютому 1992 р. Україна підписала відповідну угоду з країнами СНД. До України повернули особисті архіви Олександра Олеся та Олега Ольжича. Громадськість України отримала можливість ознайомитися з великим архівом незмінного протягом багатьох років голови Наукового товариства ім. Т. Шевченка академіка A. Жуковського. Українська культурна скарбниця поповнилася і творчою спадщиною художниці Л. Морозової, яка була серед тих, хто, ризикуючи життям, захищав Михайлівський Золотоверхий собор від руйнування. Значний науковий інтерес становлять передані в Україну копії документів Державного архіву Швеції, що висвітлюють зв’язки України й Швеції у XVIII ст. Зі США до України повернулися архівні матеріали уряду УНР в екзилі. Було започатковано роботу з повернення в Україну спадщини професора І. Огієнка, праці якого налічують майже 2 тис. томів із різних галузей знань. У Спілці письменників України була створена спеціальна комісія, що активно долучилася до відродження імен діячів культури, які стали жертвами сталінських репресій. На книжкових полицях з’явилися твори письменників «розстріляного відродження»: М. Зерова, Миколи Хвильового, Є. Плужника, Г. Косинки та інших. Вийшли друком твори українських дисидентів В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, B. Рубана, М. Руденка. Українські читачі долучилися до раніше недоступних творів митців української еміграції — І. Багряного, В. Барки, О. Теліги, С. Гординського, Л. Мосендза та багатьох інших.

В Україні не тільки зберігаються раніше створені осередки культурного життя, але й виникають нові.

Національне відродження стимулювало розширення мережі музеїв. В областях було відкрито 29 нових державних музеїв. Започатковано нові історико-культурні заповідники в Батурині (Чернігівська обл.), Глухові (Сумська обл.), Дубні (Рівненська обл.), Збаражі (Тернопільська обл.), Корсунь-Шевченківському (Черкаська обл.) тощо.

Було відновлено випуск журналів «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник». Із 1992 р. в Україні почалося видання щомісячного часопису «Сучасність». З’явилися нові періодичні видання суспільно-політичного, науково-популярного і наукового спрямування. Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Київське видавництво «Глобус» розпочало перевидання в Україні «Енциклопедії українознавства», підготовленої представниками української діаспори. Власні періодичні видання мали товариства, громадські об’єднання й політичні партії. Майже в кожному обласному центрі України з’явилися нові видавництва, у тому числі ті, що працювали на комерційних засадах.

Значної популярності набули Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні й популярної музики «Червона рута», «Країна мрій», «Таврійські ігри» (1992—2008 рр.) тощо. Увійшли в практику народні свята-конкурси «Лесині джерела», «Сорочинський ярмарок», міжнародні фестивалі українського фольклору «Берегиня», авторської пісні «Золоті ворота» тощо.

Ставши незалежною, Україна почала відновлювати та захищати свою історико-культурну спадщину. Указом Президента в 1996 р. було створено Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара. Було покладено початок роботам із підготовки зводу пам’яток історії та культури України. Держава взяла під свою охорону понад 160 тис. пам’яток, що мають тисячолітню історію. 49 визначних ансамблів і комплексів історико-архітектурної спадщини оголосили державними заповідниками.

Найвизначніші пам’ятки нашої держави було внесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Це ансамблі Софійського собору та Києво-Печерської лаври в Києві, ансамбль історичного центру Львова. Було відновлено Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври та інші зруйновані храми. Відповідну роботу з відновлення історико-культурної спадщини розпочали в багатьох регіонах країни.

Через економічну кризу вповільнився культурний розвиток, що для держави стало складною проблемою не тільки в плані розвитку, але й утримання культурної інфраструктури. Із 1993 р. тенденція щодо скорочення видання книжок та періодичної преси українською мовою стала загрозливою.

Комерціалізація культури в умовах відсутності потужного приватного сектору та стійких традицій меценатства поставила на межу виживання значну кількість творчих колективів, талановитих особистостей, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичними цінностями й орієнтирами.

2. Наука незалежної України. Провідним науковим центром незалежної України стала Національна академія наук України. На сьогодні в ній накопичилися серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася зниженням престижу фундаментальних досліджень, понад 90 % нових технологічних розробок не впроваджувалися у виробництво. Значним недоліком був і залишається поділ науки на академічну, галузеву та науку у вищих навчальних закладах. Значні труднощі в матеріально-технічному й кадровому забезпеченні виникали через низький рівень фінансування. Окремі науково-дослідні інститути втратили 50—60 % свого кадрового потенціалу (на початок 1990-х рр. в Україні налічувалося 220 тис. вчених).

Досить помітним стало зниження професіоналізму частини наукових співробітників через відсутність здорового суперництва, творчих дискусій, чесного й відкритого обміну думками; односторонню орієнтацію української науки на російську та ізольованість від європейської і світової науки. Низька технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до масового виїзду багатьох вчених за кордон. Понад 20 % науковців перейшли працювати до комерційних структур.

Такий стан науки не дає надії на швидкий вихід України з кризи, хоча чимало вчених самовіддано працюють у цьому напрямі й досягли вагомих результатів. Збереглися і продовжують плідно розвиватися ті галузі науки, у яких Україна має перевагу: математика, кібернетика, електрозварювання, аеродинаміка тощо. Робота Національної академії наук України набуває нового формату, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень, іде перегрупування наукових сил.

Було створено Міністерство освіти і науки України, Українську наукову асоціацію, засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук тощо. У 1989 р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Тіснішою стала співпраця з українською діаспорою. Зроблено помітні кроки у справі гуманізації та гуманітаризації освіти. Значну увагу почали приділяти вивченню української історії, релігії, народознавства.

Кілька нових науково-дослідних інститутів було відкрито в системі Національної академії наук України. У грудні 1991 р. було створено Інститут національних відносин та політології. Археологічна комісія Інституту історії України Національної академії наук України була перетворена на Інститут української археографії їм. М. Грушевського (із філіями у Львові та Дніпропетровську).

Було відкрито Інститут української мови, Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства. Як навчальний і науковий заклад у 1992 р. при Київському університеті було створено Інститут українознавства. У 2006 р. постав Інститут національної пам’яті.

У світовому співтоваристві Україна належить до держав, що здійснюють дослідження космічного простору. У нашій країні діє Національне космічне агентство. Україна має потужну базу з виробництва ракетоносіїв, супутників та різноманітного космічного обладнання й агрегатів.

У 1997 р. з території США було запущено космічний корабель типу «Шатл», на борту якого був перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк.

Леонід Каденюк. 1997 р.

Із весни 1999 р. активно реалізується міжнародна програма «Морський старт», що передбачає використання модернізованої української ракети «Зеніт» із плавучого космодрому. Практичне значення мають розробки українських вчених та конструкторів для створення й діяльності міжнародної космічної станції «Альфа» — найграндіознішого проекту в історії космонавтики. За роки незалежності було здійснено понад 70 пусків українських ракетоносіїв і понад 150 супутників. У космічній галузі українські вчені тісно співпрацюють зі своїми колегами з Росії, США, Франції, Італії, Бразилії тощо.

3. Розвиток освіти в роки незалежності. У складних умовах перебувала і перебуває освіта, хоча процеси оновлення охопили і цю важливу галузь. Основним нормативним документом у галузі освіти став Закон України «Про освіту». Із 1991 р. освіта була визнана пріоритетною сферою, основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства й держави; було передбачено докорінні зміни в її роботі. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями та народами. Закон встановлює основні принципи освіти, її структуру, права та обов’язки учнів, студентів, викладачів, батьків, порядок організації управління та самоуправління в галузі освіти тощо.

Повна загальна середня освіта в Україні є обов’язковою, але низька оплата праці вчителів, слабке матеріальне забезпечення шкіл призвели до загального падіння освітнього рівня в країні.

На початковому етапі незалежності в Україні було відкрито або відновлено роботу тисяч шкіл з українською мовою навчання, організовано українські класи у школах із російською мовою навчання. Освітня система поступово ставала більш гнучкою і різноманітною. З’явилася велика кількість ліцеїв, коледжів та гімназій. Ці заклади значно урізноманітнили навчальний процес, сприяли поглибленому розвитку здібностей учнів та студентів. Значно більше уваги почали приділяти вивченню української історії, народознавства, помітні зрушення відбулися у викладанні інших суспільних наук.

Законом України від 13 квітня 1999 р. було визначено перехід із вересня 2000 р. на 12-річний термін навчання. Із початку 2000/2001 навчального року в школах України було запроваджено 12-бальну систему оцінювання знань учнів. Здійснювалися подальші кроки з реформування середньої освіти. Важливим заходом стала комп’ютеризація шкіл. На II Всеукраїнському з’їзді працівників освіти (8 жовтня 2001 р.) було прийнято Національну доктрину розвитку освіти. У 2003 р. були затверджені нові стандарти, розроблені нові програми, концептуальні підходи

Виставка інноваційного обладнання для НУШ. 2017 р.

у вивченні предметів. Проте у 2010 р. відбулося повернення до 11-річної системи навчання із запровадженням обов’язкової дошкільної освіти. Було взято курс на переосмислення стандартів і концепції середньої освіти в напрямку наближення до російських. У 2016 р. були розроблені заходи з реформування, які отримали назву «Нова українська школа» (НУШ). Ще одним важливим елементом змін в освіті стало впровадження з 2007 р. обов’язкового зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) для абітурієнтів. Система ЗНО стала вагомим чинником боротьби з корупцією під час вступу до вищих навчальних закладів.

Понад 75 % шкіл України здійснюють навчання українською мовою. Натомість національні меншини мають усі можливості в місцях свого компактного проживання навчатися рідною мовою. В Україні функціонують державні школи з російською, румунською, угорською, кримськотатарською, польською мовами навчання, а також на івриті.

У 1990-ті рр. було зроблено перші суттєві кроки щодо реформування професійно-технічної і вищої освіти. Із метою більш тісного зв’язку Міністерства професійно-технічної освіти та вищої освіти були об’єднані. Поступово почали скорочуватися обсяги підготовки спеціалістів через заочну та вечірню форми навчання, відбувся перехід на ступеневу підготовку: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд із державними почали створювати навчальні заклади різних форм власності.

За роки незалежності відбулася реорганізація і у вищій освіті. Вищі навчальні заклади стали більш самостійними у своїй діяльності. Було проведено роботу з ліцензування (надання дозволу на освітню діяльність) та акредитації (визначення професійного рівня діяльності) університетів, інститутів, академій. Поряд із державним замовленням було введено контрактну форму навчання. Виникли приватні вищі навчальні заклади. Україна долучилася до Болонського процесу — створення єдиного навчального простору в Європі.

4. Основні здобутки української культури та спорту. У розвитку національної культури в 1990-ті рр. відбулися суттєві зрушення. Після проголошення незалежності були ліквідовані всі перешкоди на шляху розвитку національної культури: скасовано будь-які цензурні заборони, звільнено від ідеологічних штампів, відкрито вільний доступ до здобутків усієї культурної спадщини людства.

Фестиваль «Берегиня». 2018 р.

Водночас культура виявилася найбільш уразливою в умовах становлення ринкових відносин. Позбавлені державного фінансування заклади культури опинилися на межі закриття і зникнення. Незважаючи на складність нових умов існування, українська культура продовжувала розвиватися.

У розвитку літератури відбулася докорінна переоцінка суспільних ідеалів. Набула бурхливого розвитку художня публіцистика, що пояснюється високим рівнем політизації суспільства. Багато письменників заглибилися в політику. Деякі з них поєднували творчість із політичною або громадською діяльністю: І. Дзюба, І. Драч, Р. Іваничук, Д. Павличко, Є. Сверстюк, В. Яворівський та інші. Історична проза збагатилася новими романами П. Загребельного, Р. Іванченко, Ю. Мушкетика. У літературу увійшло нове покоління, представлене насамперед іменами І. Андрусяка, Ю. Андруховича, О. Забужко, В. Медвідя, В. Цибулька та інших.

У перші роки незалежності повернулися із забуття твори В. Винниченка, М. Зерова, Г. Косинки, М. Куліша, В. Стуса, Миколи Хвильового тощо. Читачі отримали можливість ознайомитися з творчістю літераторів діаспори: І. Багряного, Ю. Барабаша, В. Барки, Олега Ольжича, Ю. Липи, У. Самчука, О. Теліги та інших.

Відбувся розквіт театрального мистецтва. Творча самостійність сприяла збагаченню тематики вистав і, відповідно, зростанню популярності театрів. Новаторами театрального мистецтва можна назвати таких режисерів, як Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров, Б. Шарварко та інші.

Набуло розвитку й українське образотворче мистецтво. За роки незалежності було організовано декілька сотень виставок провідних українських майстрів. Для художніх галерей держава придбала понад 3 тис. творів, митцям надавалися спеціальні стипендії.

Музичне і хореографічне мистецтво України, яке має високий авторитет у світі, продовжує активно розвиватися. Провідні українські колективи й солісти вдосконалюють свою майстерність. Пісенну творчість демонструють на фестивалях «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Берегиня» тощо.

Незважаючи на засилля закордонної кінопродукції, український кінематограф продовжує розвиватися. У 1990 р. вперше в історії українське кіно отримало нагороди Каннського кінофестивалю (кінофільм Ю. Іллєнка «Лебедине озеро. Зона»). Продовжують свою діяльність дві студії художніх фільмів (у Києві та Одесі), студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика України і Студія анімаційних фільмів, хоча фільмів зараз випускають у 10 разів менше порівняно з 1990 р.

Яна Клочкова, п'ятикратна олімпійська чемпіонка

Андрій Шевченко, володар «Золотого м'яча» 2004 р.

Спорт став своєрідною «візитною карткою» України. Із моменту проголошення суверенітету Україна проявляла турботу про створення власної системи спортивних організацій, які б мали представляти український спорт на міжнародній арені. У 1990 р. було утворено Національний олімпійський комітет України, який у 1992 р. визнав Міжнародний олімпійський комітет. Україна брала активну участь в Олімпіадах:

• Літні ігри: 1992 р. — у складі спільної збірної СНД у Барселоні (Іспанія), 1996 р. — в Атланті (США), 2000 р. — у Сіднеї (Австралія), 2004 р. — в Афінах (Греція), 2008 р. — у Пекіні (Китай), 2012 р. — у Лондоні (Велика Британія), 2016 р. — у Ріо-де-Жанейро (Бразилія);
• Зимові ігри: 1994 р. — у Ліллегаммері (Норвегія), 1998 р. — у Нагано (Японія), 2002 р. — у Солт-Лейк-Сіті (США), 2006 р. — у Турині (Італія), 2010 р. — у Ванкувері (Канада), 2014 р. — у Сочі (Росія), 2018 р. — у Пхьончхані (Південна Корея).

За період 1992—2018 рр. українські спортсмени більше трьох тисяч разів сходили на п’єдестал пошани на чемпіонатах світу та Європи з олімпійських видів спорту.

Найбільшого успіху українські спортсмени досягли в таких видах спорту: фігурне катання (О. Баюл), біатлон (О. Зубрилова та інші), спортивна й художня гімнастика (О. Вітриченко, Л. Подкопаева та інші), боротьба, бокс (брати Сидоренки), велоспорт, біг, плавання (Д. Силантьев, Я. Клочкова та інші), футбол (А. Шевченко) тощо. Вагомі успіхи також були досягнуті в ігрових видах спорту: футболі, гандболі, баскетболі тощо.

5. Релігійне й церковне життя. Після проголошення незалежності церковне життя в Україні пожвавилося: відбулося помітне зростання кількості релігійних громад, почали будувати храми (лише в 1991—1994 рр. було побудовано й тривало будівництво близько 2 тис. храмів), відроджувалися монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи.

Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у країні регулюють Конституція України (стаття 35 про право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України «Про свободу совісті та релігійних організацій» від 23 квітня 1991 р., який підтверджує, що ніхто не може встановити обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплено рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви.

Одразу після проголошення незалежності виникла криза в православ’ї України, яке функціонувало на платформі Російської православної церкви (РПЦ). Собор православної церкви в Києві проголосив автокефальність (незалежність) і визнав себе Українською православною церквою (УПЦ). Собор звернувся до Московського патріархату з проханням канонізувати її в такому статусі. Проте Московський архієрейський собор категорично відхилив прохання українського Собору. Таким чином, Московський патріархат виступив категорично проти існування окремої незалежної УПЦ.

РПЦ організувала проведення наради частини українських єпископів у Харкові, яку оголосили Собором. Відповідно до настанов Московського патріархату в Харкові предстоятелем православної церкви в Україні було призначено єпископа Ростовського й Новочеркаського, керуючого справами Московської патріархії Володимира (світське ім’я Віктор Сабодан), який на Харківському соборі навіть не був присутній. Слідом за тим Україною прокотилася хвиля захоплення храмів, монастирів прибічниками Володимира, що нерідко супроводжувалося насильницькими діями. Унаслідок такого протистояння до Російської православної церкви Московського патріархату (РПЦ МП) відійшли понад 5 тис. церковних громад, низка монастирів, зокрема Києво-Печерської та Почаївської лавр.

Митрополит Філарет (світське ім’я Михайло Денисенко) не визнав цього рішення й утворив Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). У червні 1992 р. відбувся об’єднавчий собор УПЦ КП та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка діяла паралельно. Патріархом УПЦ КП (так вона фактично почала називатися після об’єднання) обрали Мстислава (світське ім’я Степан Скрипник), а його заступником — Філарета. Проте єдина УПЦ КП тоді не склалася. Після смерті Мстислава розкол поглибився і, по суті, був закріплений собором УАПЦ, на якому її патріархом обрали Димитрія (світське ім’я Володимир Ярема).

У свою чергу, на соборі УПЦ КП у жовтні 1993 р. патріархом цієї церкви обрали колишнього політичного в’язня, українського правозахисника Володимира (світське ім’я Василь Романюк), а його заступником став Філарет. У липні 1995 р. патріарх Володимир (Романюк) помер. Похорон патріарха в Києві переріс у справжню трагедію. Через відмову влади дозволити поховати патріарха на території Софійського собору виникло масове заворушення із застосуванням сили з боку бійців «Беркуту» та внутрішніх військ МВС. Тіло покійного патріарха поховали на тротуарі біля входу в головну браму собору.

Через деякий час патріархом УПЦ КП на соборі вищих ієрархів церкви цієї конфесії в Києві обрали Філарета. У 1997 р. РПЦ наклала на Філарета анафему (відлучення від церкви), звинувативши в розколі.

Покійний патріарх конфесії Володимир, а потім Філарет порушували питання про об’єднання всіх гілок православ’я в одну. їхні пропозиції знаходили розуміння в уряді, оскільки були спрямовані на консолідацію українського суспільства, передусім віруючого населення. Перша спроба домовитися про об’єднання й автокефалію УПЦ була зроблена під час візиту Вселенського (Константинопольського) патріарха Варфоломія до Києва. Проте Московський патріарх Кирил зумів переконати Варфоломія не надавати автокефалії УПЦ. Це питання було відкладено на десять років, до настання сприятливих умов.

Тим часом у 2000 р. на Архієрейському соборі РПЦ було уточнено статус УПЦ МП і скасовано дію окремих положень статуту РПЦ щодо УПЦ МП. Однак статусу автономії українська церква так і не отримала.

У 2007—2008 рр. керівництво УПЦ МП здійснило ряд кроків, спрямованих на закріплення та розширення самостійності від РПЦ, розбудову відмінної від російської системи адміністративного управління церкви, оновлення системи духовної освіти, подолання проросійських та політичних тенденцій усередині церкви. Однак ці дії викликали опір промосковських сил. А митрополита Володимира (Сабодана), який мав авторитет у церкві, почали поступово усувати від влади. Фактично була прискорена його смерть шляхом організації неправильного лікування. У 2014 р. митрополитом УПЦ МП було обрано єпископа Онуфрія (світське ім’я Орест Березовський), який діяв за вказівками з Москви.

Таким чином, в Україні існувало кілька православних течій (конфесій): УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, Православна старообрядницька церква, Українська православна апостольська церква, Українська реформаторська православна церква. Дві останні мали незначну кількість парафій. Крім того, низка церковних громад, зокрема у східних областях країни, була підпорядкована безпосередньо Московському патріархату, тобто перебувала поза впливом патріархів, що функціонували в Україні.

Кількість релігійних громад в Україні в 1997—2018 рр.

У 2018 р. склалася реальна можливість об’єднатися всім православним конфесіям у єдину помісну Українську православну церкву. Вселенський патріарх Варфоломій і Собор визнали незаконними приєднання Київської митрополії до Москви в 1686 р., накладання анафем на гетьмана Івана Мазепу, патріархів УПЦ КП Філарета та УАПЦ Мстислава. Також було ухвалено рішення про надання Томосу Українській православній церкві.

Томос — церковний документ. Раніше томоси були указами, які видавали з різних причин, але в останні кілька століть томосом називають декларації визнання незалежності церкви того чи іншого регіону. Саме на підставі томосу нова церква формує власний статут — церковну конституцію.