Політична та економічна реконструкція Західної Європи
- 30-04-2022, 11:28
- 954
11 Клас , Історія України 11 клас Мудрий, Аркуша (рівень стандарту)
§ 10. Політична та економічна реконструкція Західної Європи
1. Утвердження в Західній Європі ліберальної демократії та соціальної ринкової економіки. План Маршалла
Повоєнні успіхи Західної Європи були найбільшими в економіці. Економічне зростання, яке почалося тут у 1948 р., не мало аналогів у світовій історії (співмірним в Азії може бути тільки розвиток Японії від середини 1950-х років до 1973 р., так зване японське економічне диво). Вочевидь багато чим Європа своїм відновленням, таким стрімким і масштабним, завдячує плану Маршалла, політичній та економічній взаємодії європейських держав зі США. Сприяла цьому й атмосфера ліберальної демократії, яка апелювала до загальнолюдських принципів (а не до минулого), була схильна до компромісів і м'яких поміркованих дій, сприяла свободі підприємництва. План Маршалла, який мав упоратися з бідністю та безробіттям, забезпечив необхідні кошти для підтримки європейської торгівлі й промисловості після того, як початкове повоєнне піднесення зупинилося. Цей план не обмежився простим перерахунком коштів, а дав змогу європейським економікам здійснити структурну перебудову, технічну й технологічну модернізацію. Надважливими тоді були інвестиції в Європу найбільших американських фірм («Dupont», «General Motors», IBM), які допомагали створити трансатлантичну конкуренцію. План Маршалла заклав основу для творення євроатлантичного простору, європейської економічної та політичної інтеграції. Для координації й контролю над втіленням програми було створено спеціальні установи.
Побудова соціальної ринкової економіки, а по суті, вивільнення коштів на соціальні проекти, неможлива поза наукою й технологіями. Їхньому розвитку сприяли величезні державні й міжнародні фонди. Грандіозними наднаціональними проектами були Європейський центр ядерних досліджень (у 1950-х роках) і Європейська організація з досліджень космосу (у 1960-х роках). Постіндустріальна економіка перестала покладатися на зорієнтовану на кількість важку промисловість. Виробництво електроенергії замість традиційного вугілля переходило на нафту, природний газ, енергію води й повітря, ядерне паливо. Відкриття в 1970-х роках покладів нафти й газу в Північному морі біля узбережжя Шотландії та Норвегії зменшило залежність Західної Європи від закордонних експортерів. Після 1950-х років європейські залізо й сталь поступилися електроніці, виробництву пластмас і складному машинобудуванню. До невпізнаваності змінилася транспортна мережа. Літаки й швидкісні поїзди робили людину менш залежною від простору. Від 1960-х років Західна Європа не знала, що робити з надлишками харчів, які виникли в результаті механізації, використання штучних добрив і запровадження інтенсивних методів господарювання в сільському господарстві. Розширилася сфера послуг, розвинулася нова структура роздрібної торгівлі в супермаркетах.
• Схарактеризуйте соціальні зміни в Західній Європі 1950-1970-х років. Завдяки чому ці зміни стали можливими?
2. «Німецьке економічне диво»: причини та соціально-економічні результати
Повоєнне економічне зростання Західної Європи набуло вражаючих темпів. У 1964 р. промислове виробництво у два з половиною раза перевищувало рівень 1938 р. Протягом 1948-1963 рр. середній щорічний приріст валового внутрішнього продукту становив: для ФРН - 7,6 %, Італії - 6,0 %, Франції - 4,6 %, Великої Британії - 2,5 %. Обсяг західноєвропейської торгівлі сягнув 40 % від світового. Центром західноєвропейського відновлення була Федеративна Республіка Німеччина. Вона не в усьому випередила своїх конкурентів (скажімо, Італію), не досягла найвищого на континенті рівня життя, але завдяки розмірам території й розташуванню в центрі Європи успіх західнонімецької економіки був прикладом для розвитку економік інших держав. Не менш важливим був позитивний психологічний вплив. Він виникав з того, що зростання німецької економіки почалося з украй низької вихідної точки, після величезних руйнувань, завданих війною.
Відбудова Берліна. 1948 р.
Високі й стійкі темпи зростання економіки ФРН у 1950-1960-х роках називають «німецьким економічним дивом». Для масштабного зростання було кілька причин: а) відновлення виробництва на новій технічній основі; б) розвиток новітніх галузей (електроніки, нафтохімії); в) раціональне використання допомоги за планом Маршалла й коштів державного бюджету (скорочення державного апарату, спрямування коштів на наукові дослідження, технічне й технологічне переоснащення промисловості); г) низький рівень витрат бюджету на військові цілі; д) місткість внутрішнього ринку і наявність дешевої робочої сили (переважно за рахунок переселенців). Однак головною умовою зростання була все-таки загальна політична й економічна атмосфера, яка дала змогу поєднати вільну конкуренцію з державним регулюванням і втілити на практиці теорію соціального ринкового господарства. Розвиток економіки спонукав збільшення зарплат і цілковиту зайнятість (виникла навіть потреба, особливо на «брудних» виробництвах, у так званих гастарбайтерах, тобто робочій силі з інших країн, надто з Туреччини та Югославії). Упродовж двадцяти років (1947-1967 рр.) у Західній Німеччині не трапилося жодного великого страйку. Творцем «німецького економічного дива» був міністр економіки Людвіґ Ерхард (у 1963 р. замінив Конрада Аденауера на посаді канцлера ФРН).
Людвіґ Ерхард
Середньорічні темпи економічного зростання ФРН у 1950-1966 рр. склали 9,2 %. Найбільшим зростання було в машинобудівній, автомобільній, електротехнічній, авіаційній, хімічній, будівельній, текстильній, харчовій промисловості. Щоби подолати технологічне відставання, заохочували перехід до вітчизняних наукоємних технологій, а використання іноземних патентів і ліцензій зменшували. У результаті структурної перебудови промисловості більш ніж удвічі скоротилася частка видобувних галузей. Основні капіталовкладення спрямовували в галузі, що виробляли нові види сировини й матеріалів. Розвиток ринкової економіки набув соціального спрямування. Закріплено участь робітників в управлінні виробництвом, створено систему соціального страхування. Рівень інфляції в країні був одним з найнижчих у Європі. У 1948-1965 рр. кількість власників автомобілів у ФРН зросла з 200 тис. до 9 млн, було збудовано 8 млн помешкань. Ефективно відбувалася конверсія військових заводів (тобто переорієнтація на виробництво цивільної продукції) і впроваджувалися програми перенавчання робітників. Від 1975 р. держава активно надавала фінансову підтримку дрібним і середнім підприємствам. У міру зростання заробітків людей формувався середній клас.
• Схарактеризуйте причини та визначте соціально-економічні результати «німецького економічного дива». Прокоментуйте думку історика, що успіх німецької економіки великою мірою залежав від «ефективної організації, щедрих інвестицій, розумного навчання і тяжкої праці» (Н. Дейвіс).
3. Падіння авторитарних режимів у Греції, Іспанії та Португалії
Не в усій Західній Європі після війни запанувала ліберальна демократія. Греція, Іспанія та Португалія подолали авторитарні режими аж у середині 1970-х років. Політична ситуація в Греції в повоєнні десятиліття була вкрай нестабільною, утримувалася на межі громадянської війни. До наростання суспільних антагонізмів призводила, з одного боку, непоступливість лівої опозиції (комуністи, соціалісти, ліві демократи), а з другого - авторитарні методи управління країною, до яких вдавалися роялісти (прихильники королівської влади) та військові. Утім це не завадило західному курсу та економічному зростанню Греції: у 1952 р. країна стала членом НАТО, а в 1962 р. приєдналась як асоційований член до Європейського економічного співтовариства. Роки 1967-1974 відомі в історії Греції як період правління «чорних полковників». Це була група вищих офіцерів, які під гаслом порятунку країни від комуністів здійснили військовий переворот, усунувши від влади лівоцентристський коаліційний уряд, запровадили надзвичайний стан, заборонили діяльність політичних партій, ув'язнили тисячі опозиціонерів, змусили емігрувати короля і багатьох політиків.
Лідерами військової хунти (тобто правлячої верхівки, яка захопила владу в результаті військового перевороту) були Георгіос Папандопулос і Стуліанос Паттакос. Від початку влада «чорних полковників» не була надто популярною, а остаточно її підірвала криза навколо Кіпру та інтервенція на острів турецьких військ. Авантюра щодо приєднання Кіпру до Греції, у якій було задіяно грецький військовий контингент, призвела до розподілу острова на грецьку й турецьку частини, еміграцій та етнічних чисток. Кіпрську столицю Нікосію було також розділено, й досі вона залишається єдиним містом у Європі, де зберігається поділ на кшталт Берлінського муру. Після падіння режиму «чорних полковників» у Греції було сформовано уряд «національного порятунку», відновлено діяльність політичних партій і забезпечено демократичні свободи. Лідерів «чорних полковників» засуджено до смертної кари (згодом цей вирок замінено на довічне ув'язнення). Конституція 1975 р. проголосила Грецію парламентсько-президентською республікою.
Георгіос Папандопулос
На відміну від Греції, де вирували політичні пристрасті, Іспанія й Португалія жили в авторитарній стабільності. Незвичайна тривкість іспанського Франко й португальського Салазара утримувала іберійську політику наче в позачасовому вимірі аж до середини 1970-х років. Іспанія, доки жив Франсиско Франко (він керував країною з 1939 по 1975 р.), зоставалася в Європі своєрідним ізгоєм; її було визнано державою з фашистським устроєм. Правда, на заваді цілковитій ізоляції став масовий туризм до країни. Зовнішньополітичну ізоляцію було частково подолано й після укладення урядом Франко договору про співпрацю із США (1953 р.) та вступу Іспанії до ООН (1955 р.). Іспанія дозволила розмістити американські бази, але відмовилася від подальшої участі в європейських справах. За влучним висловом історика Н. Дейвіса, «анахронічний пережиток фашизму [в Іспанії] певною мірою надолужував брак антикомунізму в Західній Європі, надто у Франції». У 1975 р. в Іспанії відновлено парламентську конституційну монархію, що відкрило шлях до Європейського економічного співтовариства й до економічного зростання 1980-х років. Водночас були обставини, які ускладнювали відновлення Іспанії: спадок громадянської війни, корупція, безробіття, баскійський тероризм, каталонський сепаратизм, суперечки з Великою Британією через Гібралтар.
Франсиско Франко
Антоніо де Олівейра Салазар
Повоєнна історія Португалії була пов'язана по суті тільки з одним іменем - Антоніо де Олівейра Салазар, університетським професором економіки, який змінив фах ученого на політичну діяльність і від якого майже чотири десятиліття залежала доля держави. Як прем'єр-міністр (у 19321968 рр.) він встановив і утримував авторитарний режим фашистського типу, репресивними заходами відновив суспільний порядок і стабілізував національну економіку, ліквідував комуністично-соціалістичні рухи. Салазар розробляв і втілював теорію побудови «нової держави», оперту на засади корпоративізму. Він був замкнутою й жорсткою людиною. Під час Другої світової війни утримав Португалію в статусі нейтральної держави, уникаючи будь-яких угод з нацистами. До західного антирадянського блоку приєднався з початком «холодної війни» - долучив Португалію до НАТО (у 1949 р.) і ООН (у 1955 р.). Був рішучим прихильником збереження колоніальних володінь. Створений Салазаром політичний режим протримався ще кілька років після його смерті. І лише в 1974 р. у результаті перевороту, який увійшов в історію як Революція гвоздик (мешканці Лісабона зустрічали путчистів квітами), режим «нової держави» було повалено. Португалія взяла курс на європейську інтеграцію.
• Схарактеризуйте повоєнні авторитарні режими в Греції, Іспанії та Португалії. Як Ви гадаєте, що зумовило їхнє падіння?
4. Створення Європейського економічного співтовариства
Очевидний економічний прогрес Західної Європи 1950-х років ставив питання про об'єднання зусиль: якщо національні економіки здатні так добре розвиватися поодинці, то матимуть для того ще більші можливості, коли між державами зникнуть різноманітні бар'єри. У цій думці був зародок ідеї про європейську єдність. «Ця ідея припала до душі не тільки тим, хто вбачав у економічному об'єднанні обмежену самодостатню мету, а й тим, хто бачив у ньому інструмент прогресивного розвитку куди глибших політичних процесів» (Н. Дейвіс). На початку ключову роль відігравали французи. На відміну від німців та італійців, вони домоглися місця серед переможців, але були незадоволені другорядним становищем. За таких обставин частина голлістів (найменше націоналістично орієнтована, ліберально-демократична) побачила для себе історичну можливість. Лідерами французької групи, яка розробляла плани європейського об'єднання, були Жан Моне, Робер Шуман і Рене Плевен. Діяти доводилося в неприхильному політичному просторі, де домінували Вашингтон і Лондон. Першим практичним кроком стало створення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі.
Жан Моне
Робер Шуман
Рене Плевен
У 1957 р. шість держав (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина і Франція) підписали Римський договір, який гарантував вільне переміщення капіталу та робочої сили між державами-учасницями, проголошував ліквідацію митних бар'єрів, проведення спільної аграрної політики. На підставі цього договору почало діяти Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), яке отримало неофіційну назву «Спільний ринок». Головною метою організації було визначено поетапне вирішення таких завдань - створення єдиного митного союзу, просування до спільного економічного союзу, проведення скоординованої аграрної політики та створення в майбутньому політичної спільноти. Згодом, коли ефективність ЄЕС стала очевидною, до спільноти приєдналися Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція (1981 р.), Іспанія і Португалія (1986 р.). У 1990-х роках ЄЕС стало основою для створення Європейського Союзу (ЄС).
Еx libris
Погляд історика
У потоці слів, присвячених європейській політиці, можна вирізнити три головні дискурси. Ми можемо позначити їх як «Європа держав», «Європа громадян» і «Європа інституцій». <...>
Ті, хто говорить про «Європу держав», вважають, що європейська політика найбільше виграла від співробітництва між національними урядами. Держави зберігають свій суверенітет, але в питаннях обопільного інтересу можуть подеколи ухвалювати спільні рішення. <...>
Слова та поняття, що вживаються в дискурсі «Європи громадян», є геть іншими. Тут ідея полягає у відокремленні певних повноважень національних органів виконавчої, законодавчої та судової влади для передачі їх європейському урядові, парламенту та суду - тим самим торуючи шлях до федерації. <...>
«Європа громадян» стала мислимою лише після Французької революції. <...> Після Першої світової війни австрійський граф Куденгове-Калерґі заволодів умами зі своєю «пан-Європою» - організацією, яка мала об'єднувати «людей, а не держави». <...> Але свого розвитку цей підхід набув лише під час Другої світової війни. «Європейський рух» народився з антинацистського опору <...>
Ідея «Європи інституцій» виникла після 1945 року. <...> Уперше цей план було застосовано 1950 року у вугільній та сталеливарній промисловості.
Луук ван Мідделаар. Перехід до Європи: Як континент став союзом / пер. з англ. О. Панича. Київ, 2018. С. 28-32.
• Визначте роль Європейського економічного співтовариства у творенні об'єднаної Європи. Поміркуйте про взаємодію економічних, військових і політичних обставин у процесі європейської інтеграції.
Ad disputandum
• Сучасний нідерландський історик і політичний філософ Луук ван Мідделаар у книжці «Перехід до Європи: Як континент став союзом» ставить питання: «Європа є реальною чи існує лише на папері? І як ми можемо визначити, реальна вона чи ні?». Поміркуйте над цим питанням, об'єднавшись у групи. Чому політичні лідери, прихильники інтеграції, від початку наголошували, що для існування об'єднаної Європи не досить відчувати духовну спільність і що єдність повинна мати видимі ознаки? За результатами розмірковувань у групах укладіть резюме.
Repetitio est mater studiorum
1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують повоєнну політичну та економічну реконструкцію Західної Європи.
2. Схарактеризуйте територіальний простір Західної Європи 1950-1970-х років, виділяючи осередки ліберальної демократії та модернізації, з одного боку, і країни з нестабільними або авторитарними політичними режимами, з другого.
3. Скориставшись додатковими джерелами інформації, укладіть груповий портрет творців європейської інтеграції. Чому майбутнє європейської інтеграції залежало від французько-німецького примирення?
4. Зважаючи на те що програма європейської інтеграції складається з економічної, військової та політичної частин, поясніть, чому прогрес у цих напрямах відбувався різними шляхами і з різною швидкістю.
5. У якій з Європ - держав, громадян чи інституцій - Ви хотіли б жити? Свої міркування обґрунтуйте, спираючись на знання історії та власний (або родинний) досвід.
Коментарі (0)