Упродовж другої половини 1960-х - першої половини 1980-х рр. відбулися зміни в соціальній структурі українського села. Зменшилася кількість колгоспників у зв’язку з переходом частини населення в інші групи, що пов’язано: • з реорганізацією колгоспного виробництва в радгоспне (колгоспники автоматично ставали робітниками); • міграціями та змінами в розвитку інфраструктури (зменшення чисельності колгоспників призводило до зростання чисельності чоловіків-робітників та жінок-службовців).

Основні причини відтоку із села: важкі умови праці, її сезонний характер, ненормований робочий день, незабезпеченість облаштованим житлом, велика різниця в оплаті праці працівників промисловості та сільського господарства, відставання в торговому, медичному, культурно-побутовому обслуговуванні та благоустрої сільських населених пунктів.

Розвиток промисловості в 1950-1960-х рр. спричинив зростання чисельності робітників. Цей процес продовжувався і в наступні десятиліття.

Складаючи соціальний портрет робітників, слід ураховувати низку факторів. Поповнення рядів робітників відбувалося кількома шляхами: після навчання в системі ФЗН (молодь), за оргнаборами (найчастіше неодружені чоловіки); у результаті штучного перетворення колгоспів у радгоспи. Зміна статусу не означала отримання рівноцінних умов праці та її оплати. Одні робітники працювали в аграрному секторі економіки, інші - у промисловості. На соціальний статус впливали наявність у робітників кваліфікації та напрями його спеціалізації. Наявність рівноцінних умов також залежала від потреб і можливостей підприємств впроваджувати здобутки НТР. Оскільки більшість галузей розвивалася екстенсивним шляхом, збільшення продукції залежало від збільшення чисельності трудового ресурсу.

На прикладі робітничих професій можемо спостерігати таке явище, як фемінізація певних професій. Означену градацію варто враховувати, тому що жінок часто задіювали в тих галузях, де оплата праці була нижчою. До того ж чоловіки мали широкий доступ до сфери управління підприємствами (відсоток жінок у цій сфері був дуже низький).

Мізерні заходи з техніки безпеки та охорони здоров’я, за відсутності комплексного впровадження розробок з екологічного захисту, негативно позначалися на здоров’ї робітників. Промислові регіони швидкими темпами перетворювалися на зони екологічного лиха.

Зрівнялівка в оплаті праці була слабким стимулом для поліпшення ефективності праці робітників. Для виправлення ситуації використовували такі методи: партійні осередки підприємств активно залучали робітників до громадсько-політичної роботи, контролювали проведення соцзмагань, ініціювали приєднання до руху винахідників і раціоналізаторів.

За всіх суперечностей системи соціальний статус робітника був привабливий для населення. Мінімальний розмір пенсії робітника наприкінці 1970-х рр. був майже удвічі більший від середньої пенсії колгоспника. Матеріальна винагорода праці теж була в рази вищою. Робітники мали доступ до різноманітної інфраструктури міста та часто працювали на підприємствах, які надавали своїм працівникам різного роду соціальні послуги.

Приєднання до прошарку інтелігенції відбувалося кількома способами. По-перше, формувалися спадкові династії (лікарів, учителів, артистів тощо), по-друге, збільшувалася питома вага тих осіб, які мали вищу чи середню спеціальну освіту. Вища освіта була гарантом матеріальної забезпеченості та соціальної позиції: показники по середній спеціальній освіті - ґендерно нейтральні, у вищій - відчувалася чоловіча прерогатива. На 1 тис. осіб вищу освіту мали 47 чоловіків і 34 жінки. Отримання вищої освіти дозволяло молодим людям із селянських, робітничих родин вливатися до лав інтелігенції. На молодь, виховану на ідеях «загальнонародної держави», покладалося завдання в такому самому дусі формувати світогляд наступних поколінь. Проте тій частині інтелігенції, яка проявляла незгоду з офіційною доктриною партії, зокрема в питанні асиміляції, зросійщення України, порушенні прав і свобод громадян, довелося зазнати дискредитації, ув’язнень, ідеологічного тиску.

Особливий привілейований статус мала радянська номенклатура. Характерною ознакою управлінців державно-партійних органів була станова замкненість, що призвело до утворення міцних номенклатурних груп. Соціальний престиж партійно-радянської номенклатури визначався близькістю до влади та системи розподілу дефіцитних товарів і підкріплювався матеріальними статками.

Незважаючи на декларовані емансипаторські проекти, радянська влада не намагалась послідовно втілювати в життя принципи ґендерної рівності. Жінка, жіноча праця - усе це було ресурсом, який влада використовувала по-різному в різні періоди історії. Більш того, влада ніколи не була насправді зацікавленою в залученні жінок до політики. Депутатки, стахановки, директорки тільки прикрашали фасади і слугували візерунками на будівлі «нового суспільства». Влада, що створила умови для працевлаштування жінок, насправді вирішувала власні проблеми. Контракт «матері, що працює» не змінював патріархальності радянської держави... жінки ставали тими самими людьми, яким були делеговані функції організації повсякдення. У цьому «делегуванні» дивним чином поєднувались як традиційні практики (жінка - «берегиня домашнього вогнища»), так і практики радянської квазіемансипації (жінка - постачальниця, годувальниця тощо).