Зміна керівництва парламенту полегшила боротьбу опозиції за утвердження суверенітету республіки. 16 липня 1990 р. Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.

Декларація розглядала державний суверенітет України «як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада.

Економічна самостійність підкреслювалася наміром створення власної фінансової, митної й податкової систем. Передбачалося, що Україна самостійно формуватиме державний бюджет, а за необхідності - запровадить національну валюту.

Декларація проголошувала курс на забезпечення національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Усім національностям, що проживали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

Підкреслювалося право республіки на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Висловлювався намір України стати нейтральною, позаблоковою державою, яка буде дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Україна почала встановлювати самостійні зв’язки з іншими союзними республіками. У листопаді 1990 р. в Києві було підписано договір про співробітництво між Україною та Росією. До кінця року двосторонні угоди були укладені з республіками Балтії, Білоруссю, Узбекистаном і Казахстаном.

2. Початок формування багатопартійності

Протистояння більшості й опозиції у Верховній Раді України активізувало боротьбу політичних сил. На початку 1990 р. в суспільстві активно обговорювалося питання про запровадження багатопартійності. Значна частина партійних діячів, розуміючи, що багатопартійність - це шлях політичних сил до влади, вважала за необхідне або заборонити виникнення нових партій, або оновити комуністичну партію. Проте зупинити цей процес було вже неможливо.

У 1989-1990 рр. у республіці виник ряд політичних партій. Восени 1989 р. у Львові утворилася Українська національна партія (УНП) радикально-націоналістичного спрямування, яка проголосила своєю метою відновлення УНР доби Центральної Ради. У квітні 1990 р. виникли Українська християнсько-демократична партія (УХДП) і об’єднання Державна самостійність України (ДСУ). На основі Української Гельсінської спілки сформувалася Українська республіканська партія (УРП) - перша офіційно зареєстрована некомуністична партія.

На кінець 1990 р. сформувалися три групи партій різного спрямування: праві, ліві й центр. До правих, радикально-націоналістичних, відносилися УНП, УХДП, ДСУ, до лівих - Компартія України. Центр був представлений Демпартією України, Демократичним союзом, Об’єднаною соціал-демократичною партією України. Загальна чисельність членів некомуністичних партій в 1991 р. складала всього 35-45 тис. осіб.

Масовою організацією ставав Народний рух України за перебудову, чисельність якого сягала майже 600 тис. осіб.

Політично активною частиною суспільства була молодь, на яку під час перебудови робив ставку М. Горбачов. На початку жовтня 1990 р. у Києві розпочалося голодування студентів, які серед іншого вимагали проведення нових виборів до Верховної Ради, націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ в Україні, відставки голови Ради міністрів УРСР, проведення військової служби громадян України винятково в межах республіки тощо. Реального результату студенти досягли лише з одного пункту вимог - кадрового. Невдовзі головою уряду було затверджено В. Фокіна.

3. Підготовка нового Союзного договору

Консервативні сили КПРС і Верховної Ради СРСР продовжували боротися за збереження радянської держави, яка реально була унітарною. Вони погоджувалися лише на «оновлення» або «удосконалення» існуючого Союзу. Республіки ж вимагали перетворення СРСР на справжню федерацію або навіть конфедерацію. Національні політичні еліти дедалі більше поверталися обличчям до власного суспільства. Ситуація загострилася взимку 1991 р., коли центр силою зброї захотів придушити спроби прибалтійських республік стати незалежними. Реакція республік була прогнозованою. На їхню вимогу було створено спеціальний комітет по розробці нового Союзного договору.

У березні М. Горбачов виніс на всенародний референдум питання про майбутню долю СРСР. Складність його формулювання наперед передбачала позитивну відповідь більшості учасників референдуму. У цих умовах Л. Кравчук запропонував одночасно із загальнодержавним референдумом провести в Україні додаткове опитування з питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

За результатами референдуму 17 березня 1991 р. на запитання союзного бюлетеня про збереження СРСР «так» відповіли 70,2 % осіб, а на запитання республіканського бюлетеня - 80,2 %. Таким чином, не вступаючи в пряму конфронтацію з Верховною Радою СРСР, парламентарі України здобули підтримку народу і домоглися схвалення Декларації про державний суверенітет України.

Попереднє підписання договору планувалося на останню декаду серпня. Союзний договір мав бути компромісом між республіками і центром.

Проте в ніч на 19 серпня 1991 р. політики з найближчого оточення М. Горбачова ізолювали його на кримській дачі, утворили Державний комітет з надзвичайного стану (російська абревіатура ГКЧП) і зробили спробу взяти всю повноту влади в свої руки.

Уранці 19 серпня командуючий сухопутними військами СРСР генерал В. Варенников прибув до Києва.

Усна історія