§ 13. ЦЕРКВА Й ОСВІТА В УКРАЇНІ в першій половині XVII ст.

Поміркуйте, що звеличує людину й перетворює її на історичну особистість.

1. Митрополит П. Могила

Історична постать Петра Могили пов'язана з виходом української православної церкви з кризи, з розвитком української освіти. Роки його керівництва Київською митрополією (1632—1647) є часом незнаного доти піднесення православ'я в Україні.

Петро Могила (1596—1647) був сином волоського й молдовського господаря Симеона Могили. Після смерті батька та втрати престолу сім’я Могил у 1607 р. переїхала до Речі Посполитої. Вона підтримувала тісні контакти з Львівським братством, тому освіту юний Петро здобував у Львівській братській школі, а потім у освітній подорожі Європою.

Повернувшись з Європи, він поступив на державну службу. Брав участь у Цецорській битві та Хотинській війні. Але з роками його все більше приваблювало духовне життя. 1627 р. Петро Могила обійняв посаду архімандрита Києво-Печерської лаври. 1632 р. його було обрано київським і галицьким митрополитом. Ця подія надихнула багатьох сучасників П. Могили. Вони сподівалися, що «після рік сліз», «після смутних плачів» у «кордони Роксоланії» повертається «весілля». Немов біблійне забороло, новий митрополит «оборонить руські права» і Русь заживе в спокої, бо він усе «добре справить, добре направить».

І дійсно, усю енергію, розум, вплив в урядових колах та аристократичних родинах П. Могила використовував для зміцнення авторитету православної церкви, розвитку української освіти.

Ще перебуваючи в чині архімандрита, він добився повернення Києво-Печерській лаврі відібраних раніше маєтностей. Будучи митрополитом, домігся повернення православним Софійського собору та багатьох церков і монастирів. Водночас турбувався будівництвом нових і відновленням старих і поруйнованих храмів.

Невідомий автор. Митрополит Петро Могила. XVII ст.

Історичний факт

За ініціативою митрополита було повернуто «з темряви підземної», тобто відреставровано, Десятинну церкву, Софійський собор, Трьохсвятительську церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі та ін. Саме тоді з’явилося повір’я, що доки у Святій Софії стоїть Непорушна Стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ.

Головні зусилля П. Могила спрямував на проведення церковної реформи. Він працював за двома напрямами: 1) формував нові покоління церковнослужителів — освічених і підготовлених духовних пастирів; 2) зміцнював дисципліну та моральність у середовищі священиків.

Тому митрополит дуже багато турбувався справами освіти. Відрядив на навчання за кордон талановитих юнаків, заснував лаврську школу й запросив для викладання в ній освічених львівських монахів. Розвивав книгодрукування, допомагав лаврській друкарні.

Заради зміцнення моральності й дисципліни духовенства П. Могила запровадив консисторію — особливий суд для розслідування й покарання духовних осіб за прогріхи. Він багато займався впорядкуванням церковних служб і обрядів. З цією метою написав кілька церковних книг «Православне ісповідання віри» (1643) з викладом основ православної віри, «Короткий катехізис» (1645) і «Великий требник» (1646). Богословські праці П. Могили були добре відомі як в Україні, так і за її межами.

За життя П. Могили митрополія Київська, Галицька й усієї Русі стала найавторитетнішою серед православних церков, а Київ повернув собі славу духовного й культурного центру українства.

Митрополит був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Усе своє майно заповів Києво-Могилянській колегії, Києво-Печерському та іншим монастирям, церквам й шпиталям.

У 1996 р. за заслуги перед православною церквою його було долучено до лику святих. Днем ушанування святого є 13 січня.

Історичне джерело

«... Петрові Могилі повинен подякувати кожний українець за те, що й тепер на Україні зостався православним і українським» (І. Нечуй-Левицький).

2. Шкільництво

Українські міські та сільські громади засновували школи, які давали дітям освіту, ґрунтовану на українських традиціях і водночас спрямовану на кращі європейські зразки. Провідну роль у шкільництві відігравали школи, що працювали під опікою православних братств.

Освіту, в них міг здобувати кожний охочий, незалежно від станового походження та матеріальних статків. Заможні батьки платили «згідно з можливостями кожного». Відповідно до братських статутів бідні учні навчалися безкоштовно: «Щоб вчити убогих дітей у школі братській, не беручи від них нічого, згідно з порядком школи братської». Ставлення учителів до учнів залежало лише від ставлення учнів до навчання.

Історичний факт

Убогі підлітки та юнаки, що навчалися «за простибіг», тобто безкоштовно, допомагали дякам-учителям «у послузі церковній». Вони виконували різні доручення братства: копіювали й перекладали документи, ходили з листами, ремонтували книги, допомагали в друкарнях, носили шрифти, папір та ін.

Школи вищого рівня працювали у великих містах — Львові, Луцьку, Вільно, Києві. У них учні проходили всі освітні сходинки від засвоєння азів грамотності до опанування сімох вільних мистецтв. Учні вищого ступеня — спудеї — не лише вчилися самі, а й одночасно були вчителями-репетиторами школярів — учнів початкового ступеня.

Крім шкіл вищого рівня, в Україні діяли початкові школи. У них дяки-учителі давали дітям початкову освіту: навчали читанню та письму, лічбі та співам, основам православної віри. На Наддніпрянщині початкові школи утримували сільські, містечкові, міські громади, на західних землях — братства.

Разом із православними діяли уніатські й протестантські школи. У дусі католицизму виховували дітей шляхтичів і заможних міщан у єзуїтських школах. Багато з них їхали навчатися до університетів Польщі, Німеччини, Чехії, Австрії, Франції та Італії.

Історичне джерело

Про рівень української освіти свідчить розповідь сирійського священика Павла Алепського. що в 1654 та 1657 рр. проїздив Україною. Він засвідчив, що тільки в Україні прихожани під час служби користуються молитовниками, що «за малим винятком, навіть здебільшого, їхні жінки та дочки вміють читати та знають порядок богослужіння й церковний спів. А священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони залишалися неуками».

3. Утворення Києво-Могилянської академії

Києво-Могилянський колегіум (згодом Києво-Могилянська академія) був створений у 1632 р. шляхом об'єднання Київської братської школи та Києво-Печерської лаври. Київське братство визнало П. Могилу фундатором нового закладу, дозволило влаштувати його за західноєвропейськими зразками. Рівень викладання в колегіумі дуже швидко піднявся до рівня вищого навчального закладу — академії. Проте польський сейм 1636 р. заборонив викладати богослов'я й таким чином перешкодив отримати офіційне звання академії.

Навчання велося грецькою, латинською та церковнослов'янською мовами. Спудеї вивчали «сім вільних наук», розподілених на більше ніж тридцять предметів. Пройшовши фару (підготовчий клас), інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму (середні класи), поетику, риторику (вищі класи), спудеї завершували освіту 2—3-річиим навчанням у класі філософії. Тут вивчали три предмети: логіку, фізику та метафізику — власне філософію.

Водночас розглядалися й богословські питання: про походження душі, її безсмертя, про Бога й ангелів. Окремий клас богословів був створений наприкінці XVII ст., і Києво-Могилянський колегіум став академією. Викладачі спонукали учнів думати, не обмежуватися релігійними, схоластичними поглядами на світ, а шукати наукових пояснень явищам.

Історичне джерело

Викладач колегіуму Інокентій Гізель, розмірковуючи над причиною морських припливів і відпливів, казав спудеям: «Багато філософів приписували ці коливання моря ангелові, так само як і рух зірок. Так вирішувати ці питання, справді, легко, але вдаватися до такого пояснення соромно для філософа. Він має пояснювати, наскільки це можливо, природні наслідки природними причинами».

Не менш наполегливо, викладачі спрямовували спудеїв на засвоєння європейських ідей та знань доби Відродження й Реформації.

Історичний факт

Видаючи «Бесіди Іоанна Златоуста на діяння апостолів» Лаврентій Зизаній звіряв текст із грецьким текстом, виданим 1612 р. в Ітоні (Англія).

Найдавніший уцілілий курс лекцій Йосипа Кононовича-Горбацького «Могилянський оратор», прочитаний у 1635—1636 рр., відсилав студентів до творів Еразма Ротердамського, Станіслава Оріховського.

Студент колегіуму Вікторин Євфанасій переклав у 1648 р. з англійської мови книжку Генрі Монтегю графа Манчестера «Роздуми про смерть і безсмертя».

Петро Могила спрямував діяльність колегіуму на збереження українських національних і культурних традицій та їх збагачення завдяки творчому запозиченню досягнень європейської культури. Колегіум успішно викопував ці завдання.

4. Література

У першій половині XVII ст. провідне місце в літературі посідали твори релігійного змісту: Євангелія, учительні Євангелія, Псалтирі, октоїхи, требники, прологи, або синаксарі, Четьї Мінеї.

Історичне джерело

Уривок із «Требника» Петра Могили 1646 р.

«Чоловік і жінка, що одружені, повинні між собою утримувати любов і згоду, бо вони Богу всемогутньому найбільш приємні, як зазначає Сирах, кажучи: "Три речі подобаються Богу й людям: згода братів, ласка до ближніх і згода між чоловіком і жінкою". Подружнє життя без згоди — це з'єднання лише тілесне... З'єднання людей тілесне, а не духовне, з’єднання хребтів, а не голів, воно робить тільки шкоду. Та й узагалі об'єднання чоловіка й жінки без кохання створює в домі прикрості й розпалює пожежу неспокою, а втіхи не дає».

Наскільки близькими для сучасних українців є думки, висловлені П. Могилою?

Українці продовжували читати твори Василія Великого, Єфрема Сирина, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста. На їхні літературні смаки впливала візантійська традиція. Список художньої літератури збагачувався й за рахунок перекладів. Надзвичайно популярною в Україні стала «Александрія» — легендарна повість про життя й подвиги Александра Македонського; «Повість про Варлаама та Іоасафа» — середньовічний роман, що містив повчальні притчі, за допомогою яких розкриваються моральні засади християнства; «Пчола» — збірник висловів та історичних оповідань про вчинки знаменитих людей та ін.

Під впливом Ренесансу й бароко в українській художній літературі виник новий світський жанр: книжні вірші. 1581 р. в Острозі Андрій Римша опублікував віршований опис 12 найважливіших біблійних подій. У ті ж роки вийшла друком анонімна «Скарга ницих до Бога», що розповідала про католицько-православне протистояння. Києво-Михайлівський збірник 20-х років XVII ст. містить 49 поезій, що розкривають духовні почуття православних вірян. Видатним твором громадянської поезії став твір Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622). Прикладом «поетичної філософії» стали вірші Кирила-Транквіліона Ставровецького «Перло многоцінне» (1646).

Популярність зберігали полемічні твори, які сприяли зміцненню самосвідомості українців, визначення свого місця у світі.

Прагнення усвідомити себе та своє минуле спонукало продовжувати написання місцевих літописів: Київського, Острозького, Львівського, Хмільницького. Водночас в українців формується прагнення порівняти свою сутність з європейцями. Так, у 20-х роках XVII ст. був складений «Хронограф». Він висвітлює історію України на тлі європейських подій XV—XVII ст.

Протягом першої половини XVII ст. зростали обсяги навчальної літератури. Серед них такі відомі, як «Граматика словенскія правильноє синтагма» Мелетія Смотрицького (1616) та «Лексіконъ славенороскій и імёнъ толкованіє» (1627) Памво Беринди. Словник пояснює зміст майже 7 тис. церковнослов'янських та іншомовних термінів тогочасною українською мовою.

Історичний факт

«Граматика» М. Смотрицького до кінця XVIII ст. залишалася основним підручником граматики в школах України, Білорусі, Болгарії, Московії та Сербії. Російські мовники й досі користуються термінами українського вченого: «гласная», «согласная», «ударение», «слог», «точка», «запятая», «предлог», «союз», «междометие», «глагол», «существительное», «склонение» тощо.

Потрібно зазначити, що в першій половині XVII ст. вживання в перекладах та оригінальних творах народної та книжної української мови стало повсюдним явищем. Уся тогочасна українська література була наслідком розвитку української духовної культури й сама сприяла її більшому розквіту.

5. Книговидання

Протягом останньої чверті XVI і першої половини XVII ст. в Україні діяло 25 друкарень. Більшість із них належала українцям і видавала книги українською та церковнослов’янською мовами. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста — Київ, Львів, Острог. У Львові після смерті І. Федоровича видавничою справою зайнялося братство, яке й викупило друкарню першодрукаря. До 1648 р. в ній було надруковано 36 підручників і творів полемічної літератури.

У 1616 р. друкарня Києво-Печерської лаври видала першу книгу — Часослов. Нею керував галичанин Єлисей Плетенецький. Друкарня стала центром книгодрукування в Україні першої половини XVII ст. До 1648 р. київські друкарі видали 72 книги.

Завдання та запитання

1. Охарактеризуйте стан освіти, української літератури та книговидання в першій половині XVII ст.

2. Скориставшись словниками й енциклопедіями, з’ясуйте, що означають поняття «фара», «інтима», «граматика», «синтаксема», «поетика», «риторика», «Євангеліє», «учительне Євангеліє», «Псалтир», «октоїх», «требник», «пролог, або синаксар», «Четьї Мінеї».

3. Визначте рівень освіти, який отримували спудеї Києво-Могилянського колегіуму.

4. Охарактеризуйте напрями розвитку української літератури першої половини XVII ст., визнавши найвідоміші імена та твори.

5. З’ясуйте причини найчастішого відкриття друкарень при церквах і монастирях.

6. Визначте напрями діяльності Петра Могили. Яке значення мала діяльність митрополита для України та національно-визвольного руху?

7. «Багатії над убогими в школі нічим вищі не мають бути, лише самою наукою» — зі статуту Луцького братства. Найдіть подібні ідеї в тексті параграфа. Поміркуйте, про що свідчить збіг ідей у різних містах країни.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно