§ 52. Підсумки розвитку України в ХІХ – на початку ХХ ст.

Шановні учні та учениці! Ви закінчили вивчення важливого періоду історії України, який хронологічно охоплює час від втрати Україною залишків автономії у складі Російської імперії наприкінці XVIII ст. до початку в 1914 р. Першої світової війни, у результаті якої ці імперії розпалися. Головний зміст цього періоду - модернізація і національне відродження України.

Видатний німецький філософ Готфрід Гердер (1744-1803), який передбачив національне відродження залежних народів Центральної і Східної Європи, зробив такий запис у своєму щоденнику: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля та ін. колись прокинуться: так із багатьох диких народів, якими також були колись греки, постане культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти на весь світ».

У XIX - на початку XX ст. цього не сталося. Україна залишалася залежною країною, роз’єднаною між Російською і Австрійською (Австро-Угорською) імперіями. Але, пристосовуючись до вимог часу, вона переживала складний процес внутрішньої еволюції. В українському суспільстві відбувалися глибинні соціально-економічні й політичні зміни. Хоча й повільніше, ніж у західноєвропейських країнах, в обох частинах України - підросійській і підавстрійській - відбувся промисловий переворот, впроваджувалася ринкова економіка, формувалися нові соціальні верстви, розвивалася культура. Українське населення вперше стикнулося з ринковими відносинами і відчуло їх благотворний вплив. Ринок робив людей більш ініціативними, динамічними, породжував нові інтереси, пробуджував почуття людської і національної гідності, штовхав на боротьбу за краще життя. Забите, неосвічене населення поступово перетворювалося на українську націю зі всіма тими ознаками, які були характерні для інших європейських національних спільнот. І це відбувалося всупереч прагненням Російської і Австрійської імперій, які змушували українців забути своє славне минуле, витравити з їх свідомості почуття окремішності, власного історичного шляху. Але даремно. Не випадково саме на початку 1860-х років народилися слова українського національно гімну: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля...».

На початку XX ст. кількісні зміни нарешті привели до якісних: український народ створив політичні партії і розгорнув боротьбу за відродження своєї держави. Без цієї боротьби, без напруженого пошуку власного, українського, шляху в історії не було б сучасної Української держави.

Підіб’ємо короткі підсумки історії про те, як в умовах модернізації і національного відродження в Україні прокладався нелегкий шлях до свободи.

1. На шляху до створення власної державності. Модернізація, яка наприкінці XVIII - на початку XIX ст. охопила Західну Європу і поширилася на Україну, тут відзначалася низкою особливостей. По-перше, Російська та Австро-Угорська імперії, до складу яких входили українські землі, використовували їх як джерело своїх прибутків, ринок збуту товарів та постачальника сировини. Центральні уряди не зважали на місцеві особливості й потреби населення. В Україні, як і раніше, розвивалися, головним чином, видобувні галузі (вугільна, гірничорудна, нафтова) та первинна переробка сировини (виплавка чавуну і сталі). Машини й механізми вироблялися, в основному, за межами України, а потім з великим зиском збувалися на її території.

Яскравим показником нерівноправного становища України в Російській імперії є дані про податки, які збирала імперія на її території. Ця сума на початку XX ст. на 50 % перевищувала суму витрат (видатків) на українські губернії. Таким чином, половина загальної суми податків з України йшла на користь інших частин держави та утримання її імперського бюрократичного апарату. «Українська пшениця, сало, горілка, згодом цукор, залізо й вугілля стали такою ж опорою Російської імперії, як хутряний "ясак” самоїдів та остяків», — зазначав М. Грушевський.

Подібне можна сказати й про Західну Україну. У Галичині крайовий податок був утричі більший, ніж у Нижній Австрії, а асигнування на культуру й охорону здоров’я - у три-чотири рази менші.

По-друге, нерівноправний характер економічних відносин між імперськими центрами й Україною спотворював соціальну структуру українського суспільства. Українці штучно затримувалися в становищі «селянської нації». У тих групах, що визначали технічний і науковий прогрес (підприємці, робітники, інтелігенція), українців було мало. І в Наддніпрянщині, і в Західній Україні вони перебували, головним чином, на нижніх щаблях соціальної драбини.

Це становище викликало загострення національних суперечностей. Не маючи своєї держави, українці не могли сподіватися на гармонійний культурний розвиток. Рівень освіти в Україні був значно нижчий, ніж у центральних районах обох імперій. У Наддніпрянській Україні українці не мали власної народної ніколи взагалі.

Перебуваючи у складі чужих держав, населенню України годі було сподіватися на встановлення справедливості в економічному житті, соціальних відносинах і культурі. Необхідно було будувати власну державу.

Чи готове було українське суспільство до створення власної держави?

«У своїй хаті своя правда, і сила, і воля!» - писав Т. Шевченко. До необхідності будувати свою державу керівники визвольного руху Західної України дійшли в 1890-х роках, а в Наддніпрянщині - на рубежі ХІХ-ХХ ст. Саме тоді український визвольний рух вступив у політичний етап розвитку. На цьому етапі процес формування модерної української нації переходить у третю, заключну, фазу. Чи довго триватиме цей процес, залежало від багатьох обставин. Але в 1900-1913 рр. він чітко виявився. Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. українські партії і національно-патріотичні гуртки Наддніпрянщини, працюючи в підпіллі, об’єднували десятки (інколи кілька сотень) активних членів і симпатиків, то в 1912-1913 рр. під гаслами захисту української культури виступали вже десятки тисяч представників усіх верств українського суспільства. Це яскраво продемонстрували похорони геніального українського композитора М. Лисенка, мітинги і демонстрації до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. Вимога автономії України з вуст українських депутатів на всю імперію прозвучала з трибуни російської Державної думи. Українська ідея починає оволодівати масовою свідомістю і перетворюється на чинник безпосередньої боротьби за державність.

2. Перспектива об’єднання українських земель. Одним з трагічних наслідків бездержавного становища України, істотною перепоною на шляху його подолання була територіальна роз’єднаність. Україна входила до складу двох сусідніх імперій - Російської і Австро-Угорської. Державний кордон між цими імперіями унеможливлював нормальні зв’язки між населенням Наддніпрянської (підросійської) і Західної України (під австрійської).

Територіальна роз’єднаність України створювала реальну загрозу існуванню українців як окремого етносу. З одного боку, виникали сприятливі умови для пришвидшеної асиміляції українців у середовищі сусідів - освіченіших і організованіших, а інколи й переважаючих чисельно. З другого боку, накопичувалися місцеві мовні та інші етнокультурні відмінності, які «віддаляли» розселені в різних адміністративних одиницях двох імперій групи українців. Історія знає такі приклади, коли на базі одного етносу формувалися декілька націй.

Щоб уникнути такої гіркої долі, національна політична еліта спрямовувала свої зусилля на те, щоб переконати українців у тому, що і Наддніпрянщина, і Східна Галичина, і Північна Буковина, і Закарпаття заселені їх співвітчизниками. Це усвідомлення означало сприйняття ідеї єдності, соборності України.

Особливого значення від початку XIX ст. почав набувати чинник мовної єдності. Українська інтелігенція енергійно працювала над створенням єдиної літературної мови, щоб забезпечити подолання відмінностей регіональних діалектів. Західні українці брали за зразок мову, якою користувалися східноукраїнські автори. Твори наддніпрянських письменників поширювалися в Західній Україні. «Кобзар» Т. Шевченка більше друкувався в Галичині, ніж у підросійській Україні, де на розповсюдження українського слова було накладено заборону. Художні твори західноукраїнських авторів читали на Наддніпрянщині. У літературно-художніх журналах Західної України часто траплялися публікації наддніпрянських авторів. Українська інтелігенція в обох імперіях, визначившись як єдине національне ціле, почала користуватися спільною мовою, що стало важливим кроком до перетворення українців у єдину націю на практиці.

Одночасно зусиллями істориків, передусім М. Грушевського, формувався спільний погляд на минуле українського народу, вироблялося єдине політичне бачення майбутнього українців як єдиної нації, а не лише окремих її частин.

Коли почали розгортати свою діяльність українські національні партії, то у своїх програмах вони поставили вимогу створити суверенну і соборну українську державу.

Оскільки австрійська Україна була набагато меншою, ніж російська, то протягом XIX ст. поступово утвердилась ідея об’єднання навколо Наддніпрянщини, яку називали Великою Україною. Жодна з національних партій не планувала будувати майбутню українську державу лише на частині етнічної території. Всі вони бачили Україну в єдності всіх її територій, незалежно від того, до складу якої держави й адміністративно-територіальної одиниці Російської чи Австро-Угорської імперій вони входили.

Ця думка стала поступово проникати в маси, перетворюючись на невід’ємну складову українського погляду на майбутнє. Ідея української соборності була адекватною (такою, що цілком відповідає ситуації) відповіддю територіально розчленованого українства на виклик історії.

3. Міжнаціональні відносини. Україна була багатонаціональною країною. Усе населення України, незалежно від національного походження, перебувало під впливом модернізаційних змін. Зростав рівень його освіченості, національної свідомості. Як наслідок, у середовищі найбільших національних громад України - росіян, поляків, євреїв - з кінця XIX - початку XX ст. почали формуватися політичні партії, які виголошували своє бачення майбутнього. Ці плани і бачення не збігалися з програмами, які розроблялися українськими політичними партіями і які передбачали українське відродження і створення національної держави.

Без узгодження відносин між українцями та представниками інших національних громад не можна було сподіватися на безхмарне майбутнє і розв’язання головної проблеми, яка постала перед українцями на початку XX ст., - створення власної держави. У такому узгодженні були зацікавлені всі жителі України, як українці, так і більшість представників інших національних громад, що здавна жили на її території і своє майбутнє пов’язували з нею.

Ще з початку XIX ст. до участі в українському національному відродженні залучалися деякі поляки, грузини, євреї, росіяни, представники інших етнічних груп України. їх приваблював справедливий і благородний характер вимог українців і відчуття того, що Україна - спільна Батьківщина. Наприкінці XIX - початку XX ст. цей процес посилився. У Наддніпрянщині на позиції українства стала частина представників польської громади - спольщених у минулому українських шляхетських родів. Найвідомішими серед них були В’ячеслав Липинський, який заклав теоретичні основи українського територіалізму (патріотизму землі), і граф Михайло Тишкевич. Вони продовжували традиції «хлопоманів» 1860-х років і приєдналися до консервативно налаштованих українських груп.

Деякі жителі України, за походженням росіяни, які пов’язали своє майбутнє з українським народом, також стали членами українських національних партій.

На підтримку українства виступили деякі видатні представники єврейської громади України, зокрема Володимир Жаботинський, який гостро критикував російських політиків за їхні виступи проти української мови і культури.

Перед війною почастішали спроби польсько-українського і українсько-єврейського порозуміння в Галичині. Переговори з поляками закінчилися угодою 1914 р., яка відкривала сприятливі перспективи гармонізації відносин між українцями і поляками.

На початку XX ст. в Україні почастішали прояви місцевого патріотизму, який не мав суто національного забарвлення. Почуття любові до України відчували представники різних національностей, які знайшли прихисток на її прекрасній землі. З іншого боку, їх обурював жорсткий імперський централізм, несправедлива податкова політика, коли з рідного краю безпідставно «викачувалося» більше ресурсів, ніж з інших. Вони бачили, що це призводить до згубних наслідків для всього населення України, незалежно від його національного походження. Правда, не завжди прояви місцевого патріотизму означали симпатії до українського визвольного руху. Але, виступаючи проти імперського централізму, місцеві патріоти розхитували його фундаментальні основи й об’єктивно сприяли справі українського національного визволення.

Таким чином, на початку XX ст. на шляху міжнаціонального порозуміння було зроблено важливі, досить успішні кроки. Це був поступ у напрямку формування української поліетнічної нації й відродження української державності.

Як усе це відбувалося, ви дізнаєтеся з історії України для 10-го класу.

Перевірте себе

1. Як впливали процеси модернізації українського суспільства на національне відродження і процес українського націотворення?

2. Який характер відносин (економічних, політичних, мовно-культурних) склався між Наддніпрянською Україною і Російською імперією, між Західною Україною і Австро-Угорською імперією?

3. Який вплив на перспективу відродження української держави мала діяльність національної інтелігенції?

4. Чи відбувся на початку XX ст. поступ щодо розв’язання міжнаціональних суперечностей в Україні?

5. Наблизили чи віддалили історичні події на початку XX ст. в обох частинах України перспективу утворення соборної української держави?

6. Які історичні виклики стояли перед Україною на початку XX ст. і як Україна відреагувала на них?

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

• Остяки - застаріла назва народності Сибіру - хантів.

• Самоїди (від саамського - земля саамї) - давня російська назва саамських племен півночі сучасної Росії.

• Ясак (тюрк.) - податок у Російській державі. Збирався з неросійських народів, які займалися мисливством у Поволжі і Сибіру. Збирався хутром, інколи худобою.

Документи та матеріали

Зайнятість головних етнічних груп України в суспільних сферах наприкінці XIX на початку XX ст. (у % до підсумку)

Джерело: Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2-х частинах. - К.: Вища школа, 1997. - Ч. 1. -С. 303.

Запитання і завдання

1. Чим, на ваш погляд, пояснювався нерівномірний розподіл етнічних груп за родом діяльності?

2. Як така ситуація позначалася на суспільно-політичному житті України?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно